В‘ячеслав Будзиновський

Історичну тематику в західноукраїнській літературі 20-х років активно опрацьовує ще один представник старшого мистецького покоління – В‘ячеслав Будзиновський, котрий понад усе сповідував ідею української державності. Ця ідея виразно звучить і в його художній творчості. На думку Петра Карманського, “в літературі добачував тільки виховницю сильних характерів, бойовників. Для естетичних вальорів не мав змислу. Під цим оглядом був предтечею Донцова і групи тих молодих, що їх репрезентує Юрій Липа. Його мрією була українська повість в роді Сенкевичевої трилогії, і коли не діждався її, забув про те, що він колишній політик, агітатор і публіцист, - взявся за писання історичних романів”

У 1920 р. з‘являється перша повість В’ячеслава Будзиновського є “Під одну булаву”, історичним тлом якої стали події після смерті Б.Хмельницького. У цьому ж році було опубліковано наступний твір “Осавул Підкови”, а в 1922 – “Кров за кров”. “Фактичний матеріал Будзиновський умів блискуче вплітати в повістярську інтригу, створюючи ще не бачений галичанами український ґатунок авантюрної повісті”

Сучасні дослідники зауважують, що в творах Будзиновського простежується постійна експлуатація одного типу сюжету. Адже письменник з-поміж типів європейського роману найчастіше використовував поетику авантюрного сюжету, що й назагал було властиво західноукраїнській історичній белетристиці.

В історичній прозі Західної України цікавою сторінкою стала така творчість Юліана Опільського. Письменник звернувся до сучасників, що ще зовсім недавно пережили буремні роки боротьби за державність України, словами одного з персонажів свого першого історичного твору – “Іду на вас”: “добре і похвально гинути для слави (...), але краще є жити для рідної землі, жити з народом, трудитися і працювати”. Ці слова Юліан Опільський зробив девізом і свого життя.

Його повісті, що охоплюють сповнені піднесення і звитяги сторінки нашої історії (князювання Святослава й Володимира, боротьба проти іноземних поневолювачів за часів Данила Галицького, духовне відродження в 16 –17 ст.), цілком відповідали ідейним пошукам західноукраїнської прози, потребі збереження національної ідентичності.

Домінуючими у його творчості стали пошуки державницької традиції та вольової, сповненої прагнення чину особистості. Це засвідчив уже перший великий твір на історичну тему – повість “Іду на вас” (1918), в центрі якого – постать мужнього і хороброго князя Святослава, його похід на болгар та загибель од печенігів у 972 р. Відчайдушний, хоробрий войовник, відкритий серцем і помислом, чесний у стосунках навіть з ворогами – таким постає на сторінках твору Святослав. Опільський уже в цій повісті засвідчив уміння будувати динамічний сюжет, щоправда іноді ускладнений детальними пейзажами, дещо надмірно розлогими портретами персонажів. Авторові вдалось передати дух епохи, коли “валився світ, збудований мечем, а з ним падали і всі його будівничі”

До часів Київської Русі письменник звернувся і в повісті “Ідоли падуть” (1927), що стала своєрідним продовженням першого твору і разом із ним склала своєрідну белетризовану хроніку княжої доби. Носієм авторської ідеї державницьких первнів та репрезентантом сильної особистості, що служить цій ідеї, підпорядковуючи їй власне життя, є князь Володимир, мудрий і далекоглядний політик. Вибираючи релігію для Русі, князь керується насамперед політичними мотивами. Однак автор змальовує Володимира терпимим і до язичників – Опільський свідомо відмовляється іти за літописними джерелами, з яких очевидно, що хрещення Русі відбувалося “вогнем і мечем”. Письменник прагне показати Володимира глибоко людяним, на сторінках його твору немає згадок про насильницьке хрещення Русі, тут хрест, привезений із Візантії, стоїть поруч із капищем Перуна.

На думку М.Ільницького, центральним персонажем повісті є не тільки князь Володимир, а й сама Русь, молода і повна життєвих сил, що протиставляється “повній зовнішнього лоску, але всередині трухлявіючій, заснованій на брехні Візантії” [7, 6]. Повісті “Іду на вас” та “Ідоли падуть”, за свідченням Р.Іваничука, вплинули на становлення С.Скляренка як історичного романіста.

У повісті “Вовкулака” (1922), оповіданні “Золотий лев” (1926), повісті “Сумерк” (1929) центральним мотивом є збройний і духовний опір загарбникам. У “Вовкулаці” він реалізується через використання інтригуючої фабули із трикутником закоханих, золотом католицьких ченців і братовбивством, поєднанням християнських звичаїв та язичницько-містичних вірувань; У “Золотому леві” – через протистояння моральних альтернатив Данила Галицького і татарського вельможі Куремси, а в “Сумеркові” – через імператив ностальгії за могутньою державою Володимира.

Ідея оборони рідного краю, любові до отчої землі єднає всі твори Опільського. Звучить вона виразно і в “Сумеркові” – “історико-пригодницькій повісті, що наближається до романного типу, де сюжетним стрижнем виступає герой, який не належить до видатних історичних осіб, але волею обставин опиняється у вирі важливих подій, бере в них активну участь”