5. Історична тема в західноукраїнській прозі доби міжвоєння ( історичні романи б.Лепкого, н.Королеви, ю.Опільського, к.Гриневичевої, а.Чайковського, с.Тудора, в.Будзиновського)

Історична тема в західноукраїнському літературному процесі міжвоєнного двадцятилітя була об’єктом студіювання в дослідженнях Миколи Ільницького, Василя Яременка, Оксани Нахлік, Романа Горака, Олекси Мишанича, однак у працях цих літературознавців здебільшого розглядалися окремі літературні персоналії та їхні твори (приміром, творчість Юліана Опільського, Андрія Чайківського, Катрі Гриневичевої).

Чи не єдиним дослідженням, в якому зроблено цікавий і ґрунтовний аналіз західноукраїнської історичної прози в широкому тематично-ідейному діапазоні, є праця Стефанії Андрусів “Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.”. Однак, розглядаючи “історичний текст” вказаного періоду через призму “історіософської концепції минулого”, дослідниця оминає увагою творчість Богдана Лепкого, Юліана Опільського, Катрі Гриневичевої (ймовірно, через приналежність цих постатей та їх творчого спадку.)

Андрій Чайківський

“Основоположником західноукраїнської історичної прози і її канону”(Стефанія Андрусів) традиційно вважають Андрія Чайківського. Микола Матіїв-Мельник у передмові до його твору “Віддячився”, назвавши прозаїка серед тих, хто прислужився великій справі започаткування української історичної белетристики, зауважив, що “історична повість у нас (...) не існувала, коли не брати під увагу “Захара Беркута”, тоді як “минувшина народу, що побіч великих трагедій мала стільки потрясаючих світлих моментів, просилася з запорошених фоліантів на світ”.

Тематичну палітру творчості Андрія Чайківського кінця ХІХ –поч.ХХ ст. становлять т.зв. “оповідання “з судової зали”, основою яких слугували випадки із авторової адвокатської практики, (до цього жанру він звертається ще і в середині двадцятих – зб.“Краще смерть, як неволя” (1926)) та твори про життя ходачкової шляхти.

Уже будучи досить знаним письменником, перу якого належали оповідання, новели, а також великі епічні полотна – повісті й романи, Андрій Чайківський звертається до історичної тематики. Сам автор пояснював таке своє творче зацікавлення потребою “...переповісти в белетристичній формі нашу історію з козацького періоду й тим заповнити цю прогалину в нашій літературі” (“Новий час”, 1927р.). Саме для молоді, яку треба було “підготувати до іспиту національної свідомості” (Микола Матіїв-Мельник), до “будування держави”, прозаїк пише низку історичних повістей та оповідань: “Козацька помста” (1904), “За сестрою”(1907),), ”Віддячився”(1913), “На уходах” (1921), “З татарської неволі” (1921). Ці твори та їх герої, що сповідують лицарський кодекс честі і любові до рідної землі та свого народу, плекали не в одного покоління галичан гордість за героїчне минуле, вчили цінувати свободу, виховували відданість Україні. Історична проза Андрія Чайківського пропонувала читачеві “новітній націотвірний міф “золотої доби”, модель поведінки його персонажів репрезентував ідеал “власної досконалості” українця як одиниці етносу” (Стефанія Андрусів).

Повість “На уходах” – “історичне оповідання для молоді” (так визначив сам автор жанрову специфіку свого твору) – має багато спільного із жанром літературної утопії. Взявши за основу твору історичні факти “уходництва” (у передмові до другого видання повісті в 1925 р. автор дав своєрідну історико-географічну довідку цього явища), Андрій Чайківський на прикладі громади, що вибрала для себе волю – пішла “на уходи” і на вільній землі заклала нове поселення, – показує, як у житті людей може реалізуватися ідея справедливості. Адже поселення, закладене “уходниками”, основою свого функціонування вибрало принципи братерства, любові і взаємодопомоги. Люди тут живуть заможно, дружно обстоюють свою свободу і перед татарами, і перед урядниками. Тип українського лицаря репрезентований у творі образом відважного, мудрого і шляхетного Тараса Партиченка, що зі своїм загоном рятує земляків із “ясиру”, скуштував і полону, і каторжної праці на галері, та щасливо визволився. Повість “На уходах” – це авторський міф про “золоту добу” України, утопія про минуле, що мала стати для поколінь українців ХХ ст. ідеалом співжиття на засадах братерства і любові та палкого прагнення національної свободи.

Історична проза А.Чайківського – діалог із минулим, в триванні якого вимальовується тип персонажа, що репрезентує ідеального носія національних чеснот – репрезентанта “міфу власної досконалості”. Такими є Павлусь (“За сестрою”), Тарас (“На уходах”), Остап (“Козацька помста”).

У в романі “Сагайдачний” А.Чайковський змалював ідеал палкого патріота, за висловом самого автора, “велику людину, що служила на користь свого народу”, життєвий приклад якої гідний наслідування.