4.Вплив тоталітарної влади на людину в романах т.Осьмачки «Ротонда душогубців», «Старший боярин»

Тодось Осьмачка – видатний український письменник свого часу. Його творчість, поета і прозаїка, припадає на 20-50 роки ХХ сторіччя. Доля поета із світовим ім’ям – трагічна. Обходитися сьогодні без Осьмачки – відмовитися від найціннішого духовного скарбу, який потрібен кожному учневі, студенту, громадянину України, щоб бути чесним і відважним патріотом.

У "Ротонді душогубців" особливо гостро звучить "садизм правдивості". Шукаючи форм захисту і виживання, Іван Брус вдається до маскування. Головною формою маскування є божевілля, тим паче, що ця маска збігається з небезпечними вібраціями Брусової душі, яка прагне порятуватися від реального розщеплення. Форма божевільного бунту є спосіб сказати правду і відкрито протистояти ворожій силі. Разом з тим, божевільний бунт стає новим виявом негативної свободи. Спротив у формі правдивого мовлення постає інтуїтивно, спонтанно. Загалом, повість "Ротонда душогубців" виявляє тотальну інтуїтивну агресивність правдивого слова повною мірою. Автор веде стихійні пошуки пізнання на основі відродження чуттєвості. Оголена чуттєвість межує з душевною катастрофою. Т. Осьмачка, як і його герой Іван Брус, опиняється перед загрозою неминучої моральної поразки. Емоційне осягнення правди стає саморуйнівним шляхом, що відчуває Т. Осьмачка. Маска божевілля з розвитком сюжету дедалі більше переконує у своїй реальності: те, що раціоналізовано як симуляція, насувається небезпечним проявом Іванової душі, змученої хронічним переслідуванням. Свого героя письменник веде автобіографічними шляхами. Пристрасть до садистської правди стає своєрідною манією Івана Бруса. Щоб вижити, людські інстинкти (потяг до життя і потяг до смерті, або Ерос і Танатос) примушують суб'єкта діяти в напрямку, необхідному для виживання. Іван Брус цей напрямок втрачає. Садистська правда загострює психічну проблему, і у своїй боротьбі методом садистської правди він не є переможцем. У долі Івана Бруса фатально взаємонакладаються два руйнівні чинники: суб'єктивний та об'єктивний, і останній тут є каталізатором, що провокує неусвідомлену автодеструкцію, якої за нормальних зовнішніх умов могло б і не відбутися.

Історичне суспільство, вражене деструктивною орієнтацією, Т. Осьмачка міфологізує в дусі біблійного апокаліпсису. Міфологізація "Ротонди душогубців" відсилає до Біблії, а надто до "Божественної комедії" Данте, де гранично розгорнуті картини пекла являють вражаючу панораму підземного демонічного царства. Оскільки в оповідній манері письменника емоційне, міфологічне тлумачення переважає над усвідомленням та самоусвідомленням, то ми маємо унікальний психологічний документ розщепленої суб'єктності, яка демонструє власну розщепленість. Художні описи дають змогу вивчати структуру травмованої особистості, в якої порушується відчуття реальності. Символічно у повісті деструктивне суспільство пов'язується з наступом атеїзму, цей наступ відображають поруйновані храми. Людина, яка втратила віру в розумну впорядкованість світу, а відповідно, віру в Бога, втрачає віру і в те, що може змінити світ своєю правильною дією. Т. Осьмачка дає уявлення про втрату дієздатності національної мужності загалом, натомість постійно акцентує увагу на дієздатності суб'єкта-агресора, який завойовує Україну і руйнує те, що було побудовано віками. Імперське суспільство людської деструктивності у "Ротонді душогубців" найбільш живописно подане. Способи формування соціального характеру, як образно представляє письменник, у тоталітарному суспільстві сприяють виникненню ворожості, відчуженості між людьми, породжують різні патологічні форми. Т. Осьмачка не є здатним проаналізувати природу злоякісної деструктивності на зразок Ф. Достоєвського, його установку письма можна сформулювати так: "Я існую, тому що пам'ятаю і свідчу про більшовизм". Отже, у повісті "Ротонда душогубців" постає страхітлива за своєю масштабністю й жорстокістю картина тоталітарного формування соціального характеру, якому чинить емоційний, спонтанний опір націотворча особистість.

«Старший боярин»

Аналіз символіки твору показує, що гармонія світу є лише ілюзією, вона поступово затьмарюється, руйнується. У людських душах живе містична бувальщина про діда-сатану Маркуру Пупаня, з цим уявним образом пов’язані цілком реальні негативні пристрасті героїв. Свого часу Маркура Пупань тримав під своєю містичною владою все село. Його образ сповнений жахаючої семантики, він є втіленням деструктивних психічних сил, котрі ведуть до дезорганізації особистості і світу загалом. Соціально це проявляється через знецінення родини – основи цілісного світу. Чоловіків-суперників Маркура вбиває, жінок – спокушає: губить їхні душі, потім нищить фізично. Таким чином, два шляхи руйнації національного світу (чоловічий і жіночий) виражають семантику міфологічного мислення Т. Осьмачки. Сексуальний інстинкт Маркури Пупаня містить у собі патологічний симптом, на що вказує садистське бажання насильства. На перший погляд, образ Маркури Пупаня у повісті маргінальний. Проте глибший аналіз виявляє його ключову деструктивну роль у творі: на ньому зав’язані всі історії героїв, демонічна сутність є осердям майже всіх характерів, а присутність потенційної деструктивності виявляється в загальній картині світу. З погляду психоаналізу, міфологія демонізму базується на основі абсолютизації інстинкту, передусім сексуального. З цього погляду можна прочитати Маркуру Пупаня як внутрішню неусвідомлену потенцію героїв повісті. Історичним спадкоємцем Пупаня в історії села є Харлампій Пронь. Так нова форма демонізму набуває соціально-національного забарвлення: деструктивна демонізація, або дезорганізація психічна, є реальною загрозою для українського світу напередодні модернізації. Пронь має слугу – Мелету Свердельця, сутністю якого є злоба й несамовитість. Маркура Пупань, Харлампій Пронь та Мелета Сверделець втягують українське село в епоху всезагального процесу відчуження, який розпочинається процесом руйнування сім‘ї.

Історія кожного героя у свій спосіб випробовується чоловіком-сатаною. Він незримо присутній в кожній душі, і ця присутність виявляється у внутрішньому конфлікті (як це має місце в історії Горпини Корецької) або у зовнішньому – соціальному, пов’язаному з Дмитром Діяковським, Гордієм Лундиком. Горпина Корецька, бунтуючи проти “непереборної хіті”, протягом усього життя переслідується демоном, його могутнім бажанням. Свідченням активної боротьби з демонічним є життя і смерть Горпини. У творі маргіналізовано цілий ряд зруйнованих душ – як містично-диявольський спадок Маркури Пупаня. Важливим демонічним сюжетом повісті є історія Варчиної матері – Марти Посмітюхи, котра стала покриткою через священника Діяковського, а згодом збожеволіла від пристрасті, розпаленої Маркурою Пупанем. Саме ця погублена жіноча душа виявляє пророчу містичну активність, попереджуючи про диявольський спадок Маркури Пупаня. Перервати демонічний ланцюг зла намагається донька погубленої матері – Варка. Виконуючи відьмацький ритуал, вона активізує темне інстинктивне начало, викликає його для усвідомлення. На ґрунті психічної дезорієнтованості Варка прихильно приймає пристрасть Харлампія Проня, вона, як і її мати, має могутню вітальну силу, що веде її у пастку демонічного інстинкту. Варчин невроз як симптом моральної поразки активізує образ Маркури Пупаня, незавершену боротьбу з ним, що відсилає до історії матері – його потойбічної жертви. Супроти деструктивного інстинкту Варка обирає його приборкання як вимушений аскетизм, або шлях від демонічного. Вона вирушає до символічного монастиря, з якого виводить її Гордій Лундик, що уособлює конструктивний еротичний порив. Однак тінь Маркури Пупаня приховано пульсує в цьому образі чоловіка, де Ерос і Танатос так органічно зійшлися, що тут розгортається бурхлива боротьба за цілісне, гармонійне існування.

Психологія Гордія Лундика відтворює автобіографічну проблематику, де містична тінь чоловіка-сатани Маркури Пупаня – це також привид божевілля. Герой страждає від душевних метань, які дезорганізують його внутрішній світ. Вибухова енергія емоційних і почуттєвих коливань здатна перерости у відкриту одержимість, яка, зокрема, вібрує у почуттях до жінки та у прагненні заволодіти нею. Так само несамовито він ненавидить Харлампія Проня, котрий став на заваді його еротичному бажанню. І ця ненависть вибухає нестримною люттю. Деструктивна Гордієва тінь прозирає в багатьох його вчинках. Вона яскраво виявляється в історії “старшого боярина”, який зазіхає на чужу наречену. Тінь Маркури оживає в Гордієвій психіці, вивільняючи спокусника жінок, який змушує чинити так, як чинив колись сам Пупань, в жоднім разі не відступаючи від наміру. У такому контексті проглядається негативна спільність і позитивна відмінність між Гордієм та Маркурою Пупанем: лінією дотику цих двох образів є їхня міра демонічного. Гордій прагне здобути психічну цілісність через інтегруюче почуття любові. Свідомий своєї частковості, він страждає від почуття неприкаяності, невіднайденості свого “Я”. Розщепленість Гордієвої душі робить її подібною до Марти Посмітюхи, Варки, Горпини Корецької. Демонізація позитивних образів – найпроблемніше явище повісті “Старший боярин”. Адже внутрішнього демона символізує Маркура Пупань і для провідника села – панотця Дмитра Діяковського. Переломною подією в історії цього героя є відхід від християнства та активізація у його внутрішньому світі язичницького демона, який проектується назовні руйнацією ідеально влаштованого родинного гнізда. Діяковський, замість здобуття цілісності душі через приборкання демонічного Маркури Пупаня, став одержимий помстою: активізований інстинкт смерті веде до розщеплення особистості.

У художньому часопросторі твору виявлений перший наступ дезорганізаційної психічної сили. Тому світ ще не поруйнований, ще існує за “старосвітською” інерцією, де всі складові явно захиталися. Чітко вимальовуються кілька осередків руйнації, яка розгортається за типовим сценарієм: зникають господарі оселі, і світ починає руйнуватись, перетворюватись на пустку. Порожнеча, утворена відступом світла любові, одразу заповнюється інстинктивною тьмою. У фіналі повісті кінцесвітній пейзаж чорної безодні дає відчуття могутності соціального підсвідомого, яке зазіхає на українську пару – Гордія і Варку, та й на всю земну кулю, зрушену зі стану рівноваги. Так на містично-символічному рівні вирішено основний психологічний конфлікт повісті. У “Старшому боярині” розпочинається образне усвідомлення гострих соціальних конфліктів, які викликатимуть психічне розщеплення особистості. Воно тісно пов’язується з бунтом головного героя, в якого Т. Осьмачка проектує автобіографічну історію, спрямовану на процеси самоусвідомлення та пізнання об’єктивної ситуації.