Тема 3. Розвиток української драматургії в 20-30 рр.Хх ст..

1.Шляхи розвитку української драматургії в першій половині хх ст.

- драматургія Я. Мамонтовича

- драматургія М.Ірсана

- драматургія І. Дніпровського

- драматургія К.Буревія

Драматургія я. Мамонтовича

Творчість Я. Мамонтова розвивалась у силовому полі європейського та українського модерну, зазнаючи помітного впливу театру Ібсена й Метерлінка, а також творчості М. Вороного, О. Олеся, В. Винниченка, хоча й поступалася їм художнім рівнем.

Ще у 1914 р. драматург працював над п'єсою «Дівчина з арфою», яку закінчив лише 1918 р. В основі твору — конфлікт на зламі століть: криза науки, усвідомлення небезпеки, що таїть у собі технічний прогрес. Ці питання постають у суголоссі з мистецькою атмосферою початку XX ст. Письменник щедро користується умовними символічними образами. Прикметна й категоричність вирішення конфлікту — самогубство вченого.

Трагічний герой теж у центрі наступних творів драматурга — етюдів «Третя ніч» і «Захід». Не вельми досконалі художньо, вони приваблюють незвичністю проблематики, їх об'єднує абстрактність місця й часу дії, морально-психологічні домінанти конфлікту, певна книжність. Певна штучність композиції і форсований трагізм властиві й драмі «Над безоднею». Кохання, родинне щастя протистоять мистецькому покликанню — ця тема варіюється у класичному трикутнику (Данило і Марина Білогори та актриса Зоя).

Драматургія письменника після громадянської війни поступово втрачає символічність, вбирає нові мотиви, типові аксесуари нової суспільної свідомості. Драматург звертається до головних реалій нового світу ідей — соціального визволення, революційної героїки, атеїзму тощо. З-під його пера виходять п'єси «Коли народ визволяється» (скорочено «Колнарвиз»), «Батальйон мертвих», «До третіх півнів» та інші твори, в яких автор також прагне філософського осмислення революційної проблематики. Трактування навіть звичайних епізодів громадянської війни («До третіх півнів») художньо достовірне, без вульгарних агіткових реплік. А втім, деякі його твори не уникли й соціологічних штампів; діалоги персонажів нерідко позначені декларативністю, фальшивим пафосом. Будь-яка спроба «оживити» класову доктрину в мистецькому творі зазнавала поразки.

Драматургія і. Дніпровського

Дніпровський, на відміну від свого друга дитинства драматурга Куліша, - багатогранний митець: поет, прозаїк, драматург. Тому його драматургічна спадщина нечисельна: три опубліковані п'єси («Любов і дим» (1925), «Яблуневий полон» (1926), «Шахта «Марія» (1931)) та одна драма, що залишилася у рукописному варіанті («Останній Главковерх»).

Дві перші п'єси - своєрідне змагання із Кулішем, із його «97» та «Комуною в степах». Критики віддають перевагу «97» над «Любов і дим» та «Яблуневому полону» над «Комуною в степах», задаючись питанням, яку мету ставив перед собою автор, створюючи «Шахту «Марію», що її Л.Скорина назвала дублем драми «Любов і дим» .

Дія п'єси «Любов і дим» відбувається на тлі заводу, який, зусиллями голодних робітників, підводиться із руїн, незважаючи на наміри колишніх власників, об'єднаних із нинішніми бандитами, зашкодити цьому процесу. На чолі робітників стоїть завком Шура, а їхніх противників очолює донька колишнього власника заводу Ірина. Автор досить рельєфно зображує особистісні плани цих антагоністок, розкриваючи їхні образи за сюжетним принципом.

Дебютний твір Дніпровського - гімн новій людині, яка відмовляється від особистого заради торжества колективної справи (образ Шури). Це типовий образ, виведений у «97» та «Комуні в степах» Куліша (Мусій Копистка та Хима), це Вагнерша із «Завойовників» Яновського, це багаточисельні герої інших письменників. І вони мали реальних прототипів у житті, людей, які, повіривши в можливість реалізації ідеалів, проголошених революцією, віддавали себе обраній справі.

Жанр твору можна означити як своєрідне антижитіє: коли житійна література відображала процес духовного зростання особистості, то п'єса «Любов і дим» показувала деградацію душі (від вбивства з співчуття (коня) до вбивства з помсти (людини)). Але в середині 20-х цей образ створювався і сприймався із іншою конотацією - як героїчна біографія, гідна для наслідування: «Якась абсолютна формула людини» [підкреслення наше - В.Ш.], - так схарактеризував його сучасник митця . Це було суголосно духові часу, відбивало тодішні життєві реалії: тоталітарна ідеократнчна держава, яка починала будуватися, «розчиняла у собі особистість, підпорядковувала людську одиницю загальному темпоритму життя, прагнула не лишити їй бодай шпаринки автономного існування, просякаючи своїми схемами світобачення в закапелки внутрішнього Я».

Дія наступного твору митця - п'єса «Яблуневий полон» подає картини, які передували зображеному в «Любов і дим» - моделює події громадянської війни. І знову, як і в попередній п'єсі, стикаються антагоністи, на цей раз - представникам червоного війська проставляється армія УНР. Командир червоного загону, що з боями проривається до з'єднання з головними силами, у дорозі зустрічається із жінками, які змушують його (коханням чи погрозами) завершити свою міліарну місію. Засвідчивши відмову від колишнього стилю життя, він стає непотрібним мілітаризованому теперішньому, а, відтак, втрачає право на життя, яке у нього відбирає рідний брат, котрий виступає двійником головного персонажа. «Яблуневий полон» можна було б трактувати у рамках житійної літератури: зображений процес переродження людини, подана метаморфоза: жорстокий вбивця - ніжний коханець.

Житійна модель п'єси розгортається у руслі твору-подорожі. Саме в дорозі Зіновій зустрічає ніжну жіночну Іву, яка зупиняє міліарний шлях командира-героя. Зустріч із Ярославною - його колишньою жертвою, закріплює цей пацифіський вибір (але неможливість погодження раціонального та емоційного викликають дисгармонію у його внутрішньому світі).

Порівнюючи героїв обох творів, Зіновія можна розглядати як своєрідне продовження Ірини, яка під впливом коханого теж кардинально змінює свої життєві пріоритети. Та коли Ірина перебувала дещо у тіні своєї антагоністки Шури, то в тіні Зіновія знаходиться його брат Артем - своєрідне продовження образу Шури. Артем наскільки вжився із роллю червоного ката, що самоідентифікує себе з образом сатани. Шуру та Ірину, Зіновія та Артема можна розглядати як двійників-антагоністів: саме перед Шурою схиляється Ірина, демонструючи відмову від себе колишньої, саме від руки брата-звіра гине Зіновій, в душі якого пробудилася людина і котрий не зміг витримати іспит на гуманізм (переважно всі сюжети про двійників включають мотив смерті).

У «Яблуневому полоні» простежується ще один варіант двійників, пов'язаний із образом Ярославни (алюзія на героїню епічного твору). У минулому Ярославна - чудова оперна співачка, тепер - холодний кат. Цю метаморфозу автор пояснює її помстою за мученицьку смерть свого чоловіка. Про те, наскільки помста деструктивно діє на людську душу, автор вказував у «Любов і дим», де в репліці Кувадла, який мстився колишній коханій