Олексій Кундзіч

Народився Олексій Кундзіч 22 квітня 1904 р. у с. Павлівці на Вінниччині, в селянській родині (предки його — литовці), закінчив Вінницький педтехнікум, навчався в Кам'янець-Подільському ІНО (Інституті народної освіти). З 1925 р. О. Кундзіч — у Харкові, де закінчує навчання в ІНО й одну за одною видає прозові збірки «Червоною дорогою» (1926), «Село Вовче» (1927), «В ущелинах республіки», «На ярах» (1928), «Окупант», «Плідні зерна» (1930). Незважаючи на початківський характер творів, багато хто з його друзів і колег (скажімо, люди з такими різними світоглядними й естетичними орієнтаціями, як Г. Костюк та Л. Первомайський) згадують, що О. Кундзіч уже тоді видавався одним із найобдарованіших і найперспективніших з-поміж їхнього аж ніяк не бідного талантами літературного покоління. Після згаданих збірок оповідань О. Кундзіч у 1927—1928 pp. публікує в журналі «Молодняк» роман «Де факто», що здобув, попри значні художні недохопи, неабияку популярність. Твір приваблював свіжістю й актуальністю, «впізнаваністю» зображуваного. Історія духовного зростання героя, сільського підлітка Юрка Гармати, була, очевидно, де в чому автобіографічною й загалом характерною для того першого «комсомольського» покоління, яке щиро поривалося до поки що абстрактного ідеалу нового життя.

На трагічному зламі 20—30-х років О. Кундзіч випустив кілька збірок оповідань, в яких звернувся до робітничої, шахтарської теми. І повість «Моцарт і Ботокуди» (друга назва «Долина Май» — 1935) була однією із кращих у цьому скомпрометованому кон'юнктурницькими скороспілками прозовому пласті. Герої письменника все ж були більше схожі на живих людей, ніж на фальшивих оптимістів багатьох виробничих романів. Автор намагався окреслити самобутні характери, і це йому почасти вдалося.

А про село була повість «Родичі» (1936) — красива утопія розквітлого за умов комуни колись злиденного села. Писалася вона, можливо, в надії на краще майбутнє людей, які тільки-но пережили жахи голоду.

Мала проза О. Кундзіча за художнім рівнем нерівноцінна. Чимало тут і прохідних, написаних на потребу дня речей, але в кращих оповіданнях, як «Село Вовче», «Батько», «Дорога на Крем'янець», «Сила гніву», автор показав себе вибагливим і цікавим майстром слова.

Вирізняється й краща частина Кундзічевої прози воєнної пори. Мабуть, найпопулярнішим було оповідання «Дорога на Крем'янець» (1945) — невимушене за інтонацією, насичене драматичними подробицями. У розмові фронтовика-оповідача з дітьми в щойно визволеному селі розкривається така сила духу, воля до життя, що сповнені клопотами про шматок хліба будні сприймаються як свідчення справжнього героїзму. Автор проникливо передав дитячу психологію, своєрідність світосприймання, почуттів, мову маленьких «робінзонів у центрі Європи».

У повоєнний час, із посиленням зовнішньої регламентації літературної діяльності, О. Кундзіч надовго замовкає, його ім'я з'являється дуже рідко. До останніх днів життя він працює над ще одним широкоформатним полотном — романом «На світі точиться великий спір» (1946—1964). Цей твір про будівництво гігантського металургійного комбінату, про місто Стальгород якраз найближче стоїть до «класичного» радянського виробничого роману. Втім, письменницька культура, вироблений естетичний смак стримували митця. Натомість він уважний до побудови цікавого сюжету, психологічних колізій, зображення особистісних стосунків персонажів, прикметних моментів формування характерів.

Останнім прижиттєвим виданням оригінальних творів О. Кундзіча стала книжка «Повісті й оповідання» (1951). Опісля він багато займався перекладами, 1956 р. з'явилася книжка статей про мову й переклад «Дієзи в ключі». Попри всю значимість зробленого в цій галузі, прихильники художницького таланту письменника мають підстави шкодувати, що впродовж багатьох років він значно менше звертався до оригінальної творчості.

3.Шляхи розвитку української прози в першій половині ХХ ст.

(Б. Антоненко-Давидович, О. Слісаренко, М. Могилянський,

М. Івченко, П. Панч, А. Головко, Г. Михайличенко)

Б. Антоненко-Давидович

Протягом кількох десятиліть його твори не видавалися й не перевидавалися. А йдеться ж бо про романіста й повістяра, новеліста й репортера, нарисовця й публіциста, талановитого майстра психологічної прози, одного з кращих знавців рідної мови, автора понад двох десятків оригінальних книжок...

Народився Б. Антоненко-Давидович 5 серпня (23 липня) 1899 р. в передмісті Ромен — Засуллі (тепер Сумської області) у родині машиніста-залізничника.

У 1917 р. юнак вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, а згодом став студентом Київського ІНО, проте через матеріальні нестатки, безперервну зміну влад, численні арешти в 1922—1923 pp. вищої освіти так і не здобув: довелося це робити самотужки, «читаючи в бібліотеках та з великої книги життя».

У 1920—1921 pp. Б. Антоненку-Давидовичу, члену УКП, згодом КП(б)У, випало завідувати Охтирською повітовою наросвітою. Не прийнявши непу й не погоджуючись із практикою розв'язання національного питання, він восени 1921 р. вийшов з КП(б)У і повернувся до УКП. Переконавшись у марності її зусиль і не бажаючи «помножувати дяківський хор у московській церкві з філіалом в Україні», восени 1924 р. вийшов і з цієї партії й перейшов на літературний хліб. Пережите й побачене спонукали прозаїка до творчості. У червневому номері журналу «Нова громада» за 1923 р. з'явилося перше оповідання Б. Антоненка-Давидовича «Останні два». Того ж року в «Червоному шляху» (№ 8) побачила світ драма «Лицарі абсурду», а 1926 p. — збірка оповідань «Запорошені силуети».

Названі твори засвідчили, що в літературу прийшов письменник самобутній, талановитий, суворий реаліст із гострим поглядом на життя і з чималою дозою здорового критицизму, іронії та скепсису в змалюванні дійсності. На цій підставі надто амбітні «правовірні» молодняківські та вусппівські критики — апостоли вульгарного соціологізму, — засліплені груповою нетерпимістю до «попутників», звинувачували молодого прозаїка у всіх смертних гріхах, чіпляли до його імені всілякі налички, докоряли в «ізмах».

Та письменник ніби й не зважає на ті докори критики. Сповнений творчих задумів, він береться до творів масштабніших, прагне художньо дослідити вплив революційних перетворень на людину та її подальшу долю. Зрештою, отого нового життя, переконливо розкритого автором, Гусятинський не сприйняв, у психологічному змаганні з ним зазнав поразки. Відчувши себе безпорадним і безсилим, він тихо й непомітно пішов з життя...

У наступній повісті «Смерть» (вперше побачила світ у журналі «Життя й революція». 1927. № 10—12) Б. Антоненко-Давидович прагнув ще глибше, конкретніше дослідити й показати ту «незбагненну» більшовицьку силу й джерела її утвердження. Повість була значною подією в літературному процесі 20-х років, завдала письменникові багато прикрощів і, з-поміж інших факторів, спричинилася до двадцятирічних його поневірянь. Понад шість десятиліть пролежала вона у спецсховах і лише 1989 р. знову побачила світ.

Описані в творі події відбуваються 1920 р. в одній із парторганізацій українського повітового містечка. Своє ставлення до гострих проблем письменник виявив через скрупульозний психологічний самоаналіз головного персонажа Костя Горобенка.

У повісті простежено процес ідейного перелицювання Горобенка, його входження «в іншу віру», обгрунтовано хід його думок та логіку вчинків. Судячи з поведінки Горобенка, до його ренегатства спричинилися егоїстичні, кар'єристські спонуки — захотілося бути членом правлячої партії й погойдатися на революційних хвилях. На постаті й долі цього героя автор дослідив процес витравлення національної свідомості та гідності, показав, як ціною зречення ідеалів, добровільної відмови од своєї історії та культури український інтелігент деградує в безбатченка-яничара, котрий в ім'я ефемерного «світлого майбутнього», зневажає своє минуле, зрікається свого народу, навіть батька й матері («дрібних буржуа»).

Зрештою, дійшовши висновку, що нове життя «купується кров'ю, добувається смертю», і що «це новий негласний, суворий закон, якого не обійти», він вирішує стати «вольовим більшовиком», відкидає «к чорту всякі нерви й легкодухість» і вбиває заручника... Стає йому від того «одразу порожньо всередині і навіть по-особливому легко...».

У художніх творах, нарисах та літературних репортажах Б. Антоненка-Давидовича 20-х — початку 30-х років багато місця приділено національному відродженню. Важко знайти серед них такі, де б у тій чи іншій площині не порушувалась ця гостра, болюча й вічно жива проблема. З виходом у світ збірки репортажів «Землею українською» (1929) на письменника знову впали звинувачення, політичні переслідування. Молодняківські та плужанські критики докоряли йому за те, нібито він «хворіє» на «перебільшений національний бзик», який у нього «домінує над усім», буцімто автор «засліплений націонал-шовінізмом», «неприкритим зоологічним націоналізмом» (А. Клоччя) тощо.

Кращі твори письменника — це яскраві зразки реалістичної прози. Характерна риса його як художника — глибоке проникнення в потаємні куточки психіки персонажів, переконлива мотивація їхніх дій і вчинків, пильна увага до тонких порухів і нюансів у змінах людського настрою. В його творах органічно поєдналися, здавалося б, несумісні риси: суворий реаліст і непоправний романтик. А ліричний струмінь і теплий смуток, якими пройняті майже всі твори письменника, надають їм особливої тональності. Мова його творів чиста й добірна, іноді аж дещо пуристична.

У роки брежнєвсько-сусловського застою Б. Антоненко-Давидович і далі дратував офіційну критику, ненавидів брехню й лицемірство самовдоволених сибаритів і мав мужність говорити правду в очі. За це письменника безжально й безкарно цькували, принижували, не давали змоги протягом років надрукувати жодного рядка, змушували животіти на скромну пенсію. Отже, терновий вінок був покладений на чоло майстра слова ще задовго до смерті 9 травня 1984 р. З повним правом відносимо трагічну постать Б. Антоненка-Давидовича до «задушеного відродження».

І лише в незалежній Україні гідно було поціновано життєвий і творчий подвиг митця: присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка 1992 р. за збірку художньої прози «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки».