Висновок до розділу

Григір Тютюнник належить до тих письменників, які у звичайних, буденних реаліях життя бачили глибинну сутність, закономірність суспільних процесів, часто супереч­ливих та неоднозначних. Його проза сповнена багатством асо­ціацій, живих народних типів, психологічним, філософським змістом. З великою відповідальністю Григір Тютюнник ста­вився до слова, а джерелом його творчості була любов до лю­дини.

Нелегкі життєві дороги і втрати багато в чому визначили теми, мотиви, сюжети, настрій творів прозаїка. Улюблений його жанр – оповідання. Григір Тютюнник розмірковує про українське село, його тогочасні проблеми і колізії (“Перед грозою», «Смерть кавалера», “На згарищі»). Письменника приваблюють люди звичайні, непомітні, але з особливою душевною структурою, з тонким відчуттям світу. Його багато­барвності, краси, мінливості попри найнесприятливіші обста­вини буття. Серед них – «дивак» Санько Бреус (“Дикий”), вічний трудівник Юхим Кравчина (“У Кравчини обідають”), скромний сторож Данило Коряк («Дереиій»), чистий і щед­рий душею Микола («Зав'язь»). Цю галерею людських характерів, яскравих, індивідуально-неповторних, доповнюють образи дітей, обпалених війною, з повістей «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу».

Тематичною основою багатьох оповідань письменника стали процеси міграції сільських жителів до міста. Григір Тютюнник одним із перших замислився над морально-етич­ними аспектами цього явища («Син приїхав», «Оддавали Катрю»). Відверто й сміливо говорив він про соціальні, моральні деформації суспільства, про бездуховність, споживацтво, міщанство, про відступництво від рідного, національного.

Творча спадщина Григора Тютюнника порівняно невелика за обсягом – двотомник оповідань, за який його удостоє­но посмертно Шевченківської премії. Проте не обсягом, а змістом написаного, майстерністю слова, глибиною думки, спостережливістю, болем за понівечені людські душі відзна­чається його творча спадщина.

Розділ III. Категорія духовності у новелістиці письменника

3.1. Особливості відображення народного характеру у творах Тютюнника

Найяскравішим показником народного характеру в літературі є одне із могутніх джерел – фольклор. Проза Григора Тютюнника своїм корінням глибоко сягає народної творчості. Зокрема, великий вплив на його новелістику справила народна пісня. Вражає розмаїття тематичної палітри народних пісень, використанних письменником у новелах, – це і дитячі пісні («Перед грозою» – «Петрику, Петрику, вистав ріжки на чотири доріжки…» [52, с.46]; весільні («Оддавали Катрю» – «Бариня – кицька…» [52, с. 159]; поминальні («Поминай Маркіяна» – «Упокой, спасє», «Плачу і ридаю» [52, с. 109] та інші. Вони виконуються хором або матерями чи батьками («Оддавали Катрю»), хлопцями чи дівчатами («Обнова», «Проти місяця»). «Ущерть налита смутком пісня» звучить з вуст нареченої Катрі з новели «Оддавали Катрю»:

Ой, братіку, сокілоньку, Та візьми ж мене на зимоньку…

Через пісню прощається дівчина зі своїм дівуванням. Про її стосунки з Павлом автор говорить дуже скупо, але за допомогою народної пісні натякає на те, що стосунки між молодими не ідеальні. Можливо тому, замислюючись над своїм подружнім майбутнім, Катря заводить не веселу весільну пісню,а «налиту смутком». Та гостям не до вподоби пісня, від якої »у жінок бриніли сьози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішали очима й прохмелялися» [52, с. 157]. Контрастом до пісні нареченої звучить з легкою іронією пісня Мишка-бубніста:

Є бариня ласа, ласа До любові удалася, Бариня — цяцька, Бариня — кицька. Що не вечір, то й новий! Що не вечір, то й другий!

Таким чином, пісні, які співаються за столом, відбивають настрій гостей, їх взаємини, характери.

Також неменш важлива роль народних звичаїв і обрядів у творі. Зокрема, весільний звичай викупу молодої:

“ Молодий — то був хлопець років двадцяти восьми, з миршавеньким чубчиком, зачесаним на проділ рідким гребінцем, трохи чи не нижчий за Катрю, проте широкий у плечах, су­ворий з лиця, трохи пещеного й блідого. Ледь усміхнувся до Катрі й простяг був руку, щоб одчинити хвіртку. Але тут один з парубків заступив йому дорогу, набичив голову й буркнув:

На могорич давайте!

Що?— не зрозумів той.

На могорич, кажу, давайте. Нашу дівку берете, треба ви­купать.

Це, звиняйте, у нас так заведено,— пояснив Федір, при­скалюючи на молодого усміхнені очі.— Ставити могорич за дівчину.

Гм, мигикнув молодий і високо підняв одну брову.— Щ.о ж, пожалуйста.— Дістав з кишені гаманець, повільно пе­ребрав гроші й простяг парубкові новенькі, ще не згинані п'ятдесят карбованців.

От-так!— захоплено видихнули в натовпі, а парубок схо­вав лопотючий папірець і сказав уже милостивіше:

Тепер заходьте”.

Або ж благословення батьків:

“ Молодий узяв Катрю під руку й повів до хати вузеньким коридором, бо хуторяни не дуже розступалися: кожному хо­тілося подивитися на приїжджих зблизька. Біля порога вже прослали килимок – нове рядно в чорну та червону смужку, ткане ще до війни, а за ним стояли Степан з мискою пашниці й срібняків і Степаниха: вона – трохи згорбившись, а він – струнко, як солдат, з двома орденами і рядочком медалей, пришпилених негусто. Катря тричі низько вклонилася бать­кам, а молодий лише голову схилив. Степан посипав молодят наїшіицето й грішми, тоді сказав якомога урочистіше:

– Живіть, діти, у мирі та злагоді.

Степаниха теж прошепотіла щось тремтячими губами, поцілувала Катрю й зятя, і затулила хусточкою очі” [51, с.230-231].

Григорові Тютюннику вдається майстерно перетворити народну пісню як засіб характеристики. Так, зокрема, з народних пісень у новелі «Поминали Маркіяна» ми дізнаємося про ставлення родини та односельців до померлого. Люди заводять поминальні пісні «Вечная память…», «Плачу і ридаю», тільки тому, що так годиться. Та згодом за померлого швидко забувають і поминки претворюються на банкет, на якому лунають і «За лєсом, за дремучим…», і, «Скажи,скажи, хозяєчка…», і про Гандзю-цяцю, Гандзю-птицю, Гандзю-гарну молодицю. Ці пісні найвлучніше розкривають характер сосунків померлого з людьми.

Майстерно використана, народна пісня виконує різноманітні функції: стає основою сюжетної лінії твору («Вуточка»), посилює психологізм новели («В сутінки»), переростає в художню деталь («Оддавали Катрю», «Тайна вечеря», «Печена картопля», «Смерть кавалера» та ін.). Майже в кожній новелі Григора Тютюнника зустрічаємо або слова з народних пісень, або згадку про те, що хтось з героїв співає чи мугикає собі під ніс («Дядько Никін» – «У настрої він завжди наспівує те, про що думає» [52, с. 136]; «Три зозулі з поклоном» – «І гомонимо, бувало, втрьох або співаємо потихеньку» [32, с. 283]. Рядки з народної пісні можуть вказувати на місце й час подій («Грамотний» – «Червону руту не шукай вечорами…» [23, с. 281].

Також, український народний характер відображається у колядуванні зокрема, у новелі “Кленовий пагін”:

“…А котроїсь зими, на різдво – старі люди точно знають, коли воно буває, – прийшло до Христоні якесь хлоп'я поколядувати. Ніколи ніхто не ходив, а то – прийшло. Може, люди направи­ли, а мо', з інтересу. Хтозна. Але прийшло. Протоптало намет під глухою стіною, з того боку, де віконце на піч умазане. Вікон­це низько: одне те, що хата сіла, а то ще й снігу понамітало аж під стріху. Ото ж доп'ялося, постукало пальчиком раз і вдруге:

Чи колядувать? – загукало веселенько і вткнулося носом у шибку ” [51, с.80].

Народні герої письменика – люди, що просто живуть життям високодуховним і не піддаються оманливим «ідеалам». Він тонко вловлював соціально-психологічні, моральні зміни в житті села, й те, незмінне, що лишалося після всіх лихоліть і насильств над душею селянина, який намагається не піддаватись міському впливові.

Міцним українським народним характером наділений Юхим Кравчина із твору “У Кравчини обідають”. Це людина, яка є незамінним лідером у сім’ї. У творі описана ціла процесія обіду героя, його вимоги і потреби для цього “дійства”. Автор надає Кравчині ковальського ремесла, а як відомо, українські ковалі були сміливими і твердими духом, представниками народного характеру.

Отже, Григір Тютюнник зумів органічно вплести народну пісню в тканини художнього твору, надати їй ваги художньої деталі, яка допомагає осмилити зміст художнього полотна.