2.4 Допит свідків
Показання свідків є важливим доказом при розслідуванні хабарництва. Однак, на відміну від інших категорій злочинів, де свідки, як правило, можуть бути, такий злочин, як хабарництво, має свою специфіку, яка полягає в тому, що передача хабара здійснюється наодинці й обидві особи, які беруть участь у злочині, однаково заінтересовані в його приховуванні.
Тому встановлення свідків викликає значну складність і вимагає вирішення завдань по виявленню можливих джерел одержання свідчень, що стосуються цього злочину. У цьому зв'язку коло свідків не окреслено і може бути встановлено у зв'язку з проведенням окремих слідчих та організаційних дій. До останніх можуть бути віднесені наступні:
– огляд документів, що прямо чи опосередковано підтверджують факт одержання хабара. Вони можуть бути зареєстровані або завізовані певними особами, які можуть повідомити про відповідні розпорядження посадовця, його накази, в окремих випадках – прохання. Такі особи можуть дати показання про факти, які стосуються вчиненого злочину;
– свідки можуть бути у тих випадках, коли вони були очевидцями розмов про дачу або одержання хабара за ту чи іншу дію, пов'язану з виконанням посадових функцій. Часто такі особи можуть спостерігати факти передачі згортків, конвертів, путівок для відпочинку, документів на куплений автомобіль, квартиру тощо;
– свідки також можуть бути встановлені при вивченні порядку й умов роботи в установі чи на підприємстві, де немає суворого обліку документів, існують недоліки бухгалтерської діяльності, у роботі відділу кадрів тощо;
– свідків можна виявити і при розслідуванні інших фактів хабарництва в цій чи іншій установі. Зазвичай вони зв'язані діловими, фінансовими відносинами. Свідки можуть бути встановлені також при розслідуванні інших злочинів, де слідчий мав відомості про наявність хабарництва, вчиненого окремими особами [2, c. 67-68].
Поряд з переліченими джерелами, як свідчить слідча практика, дані про можливих свідків можуть бути виявлені при обшуку в обвинуваченого (листи, записи про доручення окремим особам, про придбання окремих речей, цінностей тощо).
Власне, допит свідка розпочинається зі свідчення про його особу, з оголошення з якого приводу його викликано для допиту як свідка, попередження про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу неправдивих свідчень, а також роз'яснення прав, передбачених ст. 63 Конституції України. Після виконання названих процесуальних правил слідчий пропонує свідкові розповісти все відоме йому про обставини розслідуваного злочину. Відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства свідок викладає відомі йому факти у формі вільної розповіді, після чого йому можуть бути поставлені запитання. Однак названий порядок не завжди може бути дотриманий, тому що допитуваний у ряді випадків не може орієнтуватися в тому, що від нього потрібно, і просить ставити йому запитання, при відповіді на які він буде більш чітко розуміти, яку інформацію від нього бажають одержати. Тим більше, що свідки при розслідуванні хабарництва на питання про те, що їм відомо про хабарі, одержувані підозрюваним, часто відповідають однозначно: "Нічого не відомо", тим часом, як вони обізнані в багатьох супровідних обставинах, що дозволяють судити про вчинення злочину.
У перебігу вислуховування показань свідка слідчий вирішує декілька завдань, як-то:
– з'ясовує сутність показань;
– виявляє прогалини в отриманих свідченнях;
– встановлює обставини, які вимагають уточнення;
– оцінює показання з погляду їх відповідності дійсності.
Вирішення кожного завдання вимагає не тільки уваги, а й аналізу того, що повідомляється.
У процесі допиту можуть знайти застосування всі тактичні прийоми, які рекомендуються теорією криміналістичної тактики. До них належать їх групи, які спрямовані на:
1) актуалізацію забутого свідком (прийоми пожвавлення в пам'яті);
2) сприяння відтворенню відомої свідку події у словесній формі;
3) встановлення помилок у показаннях та їх усунення;
4) викриття неправди і встановлення мотивів умовчання .
Кожна з названих груп містить у собі кілька прийомів, які обираються слідчим залежно від ситуації допиту й цілей, яких можна добитися за допомогою того чи іншого прийому. Прийоми можуть застосовуватися ізольовано або в сполученні з іншими за розсудом особи, яка допитує.
До прийомів, спрямованих на пожвавлення в пам'яті забутого (актуалізацію), належать наступні: постановка нагадувальних запитань; показ речових доказів; оголошення показань інших осіб; допит на місці події. Останній прийом щодо досліджуваної категорії злочинів застосовується вкрай рідко.
Нагадувальні запитання формуються при аналізі матеріалів, які знаходяться в розпорядженні слідчого, і можуть належати до часу й обставин розслідуваної події.
Прийомом, який сприяє одержанню найбільш повних свідчень, є пред'явлення (показ) речових і письмових доказів та оголошення показань інших осіб. Слід зазначити, що застосування такого прийому дає досить хороші результати, тому що він не тільки стимулює асоціативні зв'язки, а й є безпосереднім пригадуванням якої-небудь дії або події. При розслідуванні хабарництва такий прийом здійснюється шляхом пред'явлення документів, які свідчать про виконання незаконних дій, а в окремих випадках і про предмет хабара, якщо він має індивідуальні особливості.
Оголошення свідчень інших осіб у процесі допиту свідка є чинником, який стимулює спогади, а в деяких випадках сприяє викриттю неправди або навмисного умовчання про відомі допитуваному факти.
До тактичних прийомів, які входять до першої групи, належить також допит свідка на місці події. Названий прийом має за мету уточнення деяких обставин, про які допитуваний не може дати точних відомостей, але які мають доказове значення. При розслідуванні хабарництва такий прийом застосовується нечасто, однак він може мати місце в тих випадках, якщо допитуваний хоче підкреслити правдивість своїх свідчень і те, в якій обстановці він спостерігав дії, пов'язані з передачею хабара. У цій ситуації допит на місці події дозволить одержати цінну інформацію, яка згодом може бути використана для викриття неправди в показаннях обвинуваченого та для підтвердження факту передачі хабара, коли показання свідка спростовуються обвинуваченим.
Другу групу прийомів, які сприяють одержанню повних свідчень, становлять ті з них, що спрямовані на викриття неправди і встановлення мотивів умовчання про факти, відомі свідкові. Незважаючи на те, що кримінально-процесуальний закон України передбачає попередження про кримінальну відповідальність свідка за дачу неправдивих показань і за відмову від їх дачі, такі випадки у слідчій і судовій практиці мають місце. Мотивами такої поведінки може бути: страх помсти з боку обвинуваченого; дружні або родинні стосунки з обвинуваченим; службова залежність від останнього або його друзів; небажання мати яке-небудь відношення до фактів викриття злочинної діяльності тощо [83, c. 212].
Для встановлення й викриття неправди у свідченнях, а також умовчання про факти, свідомо відомі свідкові можуть використані наступні тактичні прийоми, як-от: допит по епізодах; постановка уточнюючих запитань; оголошення показань інших осіб; пред'явлення речових або письмових доказів, які спростовують неправдиві показання. У різних ситуаціях допиту слідчий обирає прийоми, які йому вбачаються найбільш доцільними й ефективними.
Так, одним із прийомів викриття неправди є допит по окремих епізодах. Його тактичний зміст полягає у відступі від прийнятої послідовності в логіці відповідей, з метою порушення останньої. При цьому особа, яка говорить неправду, не в змозі побудувати виклад у прийнятій нею раніше послідовності й ризикує не знайти швидких і правдивих пояснень сказаному. Таким чином, порушується продуманий нею план викладу, що сприяє виявленню неправди, встановленням певних суперечностей, невідповідності дійсному становищу, непогодженості окремих фрагментів у свідченнях.
До прийомів викриття неправди належить постановка деталізуючих запитань, не пов'язаних із сутністю того, що з'ясовується, які мають за мету тільки перевірку показань. Такі запитання зазвичай ставляться щодо окремих фрагментів у свідченнях – місця, про яке повідомляється, часу, предмета хабара, намірів особи досягти певних результатів за допомогою хабара тощо. Так, якщо запитують про місце, у якому за наявними в розпорядженні слідчого даними, було передано хабар, то деталізуючі запитаннями можуть бути такими:
– у якому місці найчастіше зустрічаються названі особи;
– чим це місце найбільш примітне;
– як часто Ви буваєте на цьому місці;
– у зв'язку з чим Ви були в той час на цьому місці та ін.
Неправда в показаннях свідка може бути з'ясована, якщо він про зазначене місце не може повідомити нічого, що б його детально характеризувало. Найчастіше неправдиві показання пов'язані з обмовою особи, яка одержує хабар або дає. Тому деталізація свідчень, про яку допитуваний не підозрює, заявляючи тільки про суть події, є ефективним прийомом викриття неправди [79, с. 42-49].
Одним із прийомів викриття неправди є пред'явлення допитуваному речових і письмових доказів, які маються у справі, й оголошення показань інших осіб. Тактика пред'явлення таких доказів передбачає таке обрання позиції допиту, коли свідок не припускає їх наявності або відкидає факт їх існування. У цьому випадку пред'явлення чинить сильний психологічний вплив своєю раптовістю, що дозволяє швидко встановити неправду і продемонструвати її очевидність. Застосування такого прийому має сенс тільки в тому разі, якщо в розпорядженні слідчого є документи або свідчення, за допомогою чого він може спростувати показання допитуваної особи. Стимулювати свідка в цих випадках до дачі правдивих показань можна також нагадуванням про кримінальну відповідальність за неправдиві свідчення. Такий прийом теж психологічно впливає і є дуже ефективним.
Якщо інтереси слідчого і допитуваного не збігаються, не підпорядковані одній меті, виникає конфліктна ситуація. Найчастіше вона має місце, коли свідок не бажає давати показання. У такому разі важливого значення набувають прийоми, які сприяють усуненню конфліктних ситуацій і встановленню психологічного контакту. Слідчому рекомендується створити своєрідне емоційний фон допиту шляхом доброзичливого ставлення і прагнення об'єктивно з'ясувати всі обставини справи, встановити взаєморозуміння обох сторін у процесі спілкування, виявити прихильність один до одного. Психологи рекомендують такі сторони контакту, як орієнтація на гідність людини (допитуваного), розуміння займаної ним позиції [69, с. 162-164].
В теорії криміналістики з питання встановлення контакту з допитуваним існують досить широкі вимоги, які вчені відносять до прояву професійної етики слідчого. Прояви останньої стосовно допитуваного розглядає Г. Г. Доспулов, відносячи до них наступні, як-то:
– повага до гідності допитуваного;
– чуйне й уважне ставлення до його поведінки і проявів психічного стану;
– правильно обрана власна процесуальна позиція на допиті;
– тактично продумана допомога в подоланні психологічного бар'єру, уміле спрямовування допитуваного до вольової й розумової активності під час допиту;
– спокійна впевненість і врівноваженість у спілкуванні з допитуваним;
– правомірне й тактично виправдане поєднання ділового й емоційного спілкування з допитуваним [18, с. 101].
При цьому дотримання такту необхідно завжди й у всіх випадках незалежно від процесуального становища допитуваного та його позиції під час допиту.
На успіх допиту відповідним чином впливає його обстановка. Як правило, останній провадиться наодинці, що сприяє не тільки встановленню психологічного контакту, а й зосередженню уваги на предметі допиту. Кабінет слідчого повинен бути обставлений строго, по-діловому, не мати відволікаючих предметів (статуеток, плакатів тощо), які можуть заважати діловій налаштованості допитуваного. За відсутності окремого кабінету слідчий вибирає час, коли присутність інших працівників не заважатиме допиту.
Одним із визначальних чинників, який суттєво впливає на організацію, тактику й результативність допиту, є поведінка слідчого, зокрема, його вміння встановити психологічний контакт із допитуваним, схилити його до себе. Обираючи шляхи для цього, слідчий має спостерігати за поведінкою допитуваного, його реакцією на застосовувані тактичні прийоми, їх індивідуальний вплив, що дозволить не тільки вчасно змінювати тактику спілкування, а й оцінювати надані показання. У процесі допиту слідчому належить бути уважним, коректним, спокійним і об’єктивним. Поведінка слідчого багато в чому сприяє одержанню правдивих показань.
ВИСНОВКИ
Найбільш значущими елементами криміналістичної характеристики хабарництва є типові дані про: 1) підготовку до скоєння злочину (включаючи діяльність хабародавця, хабароотримувача, посередника, інших співучасників; 2) способи вчинення (хабародавцем, хабароотримувачем, посередником, іншими співучасниками; 3) характер дій (бездіяльності), вчинених за хабар; 4) способи приховування; 5) галузі діяльності хабароотримувача, обстановку (місце, час і т.д.) здійснення хабарництва; 6) предмет злочинного посягання; 7) сліди; 8) особистісні властивості суб'єктів хабарництва.
Комплекс підготовчих дій, спрямованих на створення необхідних умов для вчинення хабарництва, залежить від різних обставин і, насамперед, від того, хто є ініціатором злочину, скільки осіб візьме участь у його вчиненні, чи мало місце вимагання чи ні. Підготовчий етап є найбільш тривалим за часом, насиченим в порівнянні з вчиненням злочину і властивий, головним чином, хабару-підкупу. Він не характерний для хабара-подяки.
Спосіб вчинення хабарництва включає в себе систему дій (бездіяльності) хабародавця, хабароотримувача, а також співучасників хабародавця, хабароотримувача, спрямованих на досягнення спільної мети: виконання обумовленої хабарем службової діяльності за винагороду. Способи приховування хабарництва стали більш витонченими і технологічними, відповідними сучасному соціально-економічному стану країни.
Злочинці, щоб уникнути кримінальної відповідальності, ретельно маскують сліди своєї злочинної діяльності, протидіючи розслідуванню, причому, як показують результати дослідження, сильніше, ніж у інших справах.
Пріоритетним напрямком розслідування є встановлення криміналістично значущих ознак, що характеризують суб'єктів хабарництва, яким притаманні як загальні ознаки, властиві суб'єктам всіх всім видів злочинів (дефекти правосвідомості), так і спеціальні ознаки, типові тільки для аналізованої категорії злочинів (бажання будь-якими засобами досягти поставленої мети). Щодо розслідування хабарництва слід з'ясовувати три групи обставин: 1) професійні та ділові якості хабароотримувача, його можливість впливати на інших посадових осіб з метою сприятливого для хабародавця вирішення питання; 2) особисті якості (риси характеру, захоплення); 3) змішані (зв'язки і т.д.). Такий комплексний підхід дозволить всебічно вивчити особу злочинця і уникнути численних помилок, що допускаються на практиці.
Зв'язки між суб'єктами аналізованого виду злочинів можуть носити разовий і систематичний характер, тобто перетворюватися в сформовану систему хабарництва. Залежно від цього слід виділити три типи особистості: ситуативний - одержання хабара в конкретній ситуації, що характерно, в основному, для хабара-подяки; ситуативно-кримінальний тип, який формується в суперечливому мікросередовищі і обумовлений несприятливою з моральної і правової точок зору ситуацією. У цьому випадку вирішальне значення має взаємодія особистості і соціального середовища, мікросередовища. У той же час злочинна поведінка у представників даного типу може не відповідати тим планам, які вони будують. Ситуативно-кримінальний тип включає в себе переважно хабарників, що характеризуються нестійкістю загальної спрямованості особистості, прагненням до збагачення, користолюбства; послідовно-криміногенний тип, властивий, в основному, хабароотримувачу, який прагнув легалізувати незаконно придбані доходи.
Хабарництво характеризується високою латентністю, тому визначити його дійсні масштаби не представляється можливим. У цьому зв'язку зростає значення комплексного системного підходу до розкриття і розслідування розглянутих посягань, що вимагає раціонального поєднання гласних (процесуальних) і негласних оперативно-розшукових заходів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Анашкин Г.З., Образцов В.А. Некоторые актуальные вопросы расследования и рассмотрения дел о взяточничестве // Особенности расследования отдельных видов и групп преступлений. Свердловск, 1980. - С. 65-71.
Беджашев В.И. Расследование взяточничества // Справочник следователя. Вып.2. Практическая криминалистика: расследование отдельных видов преступлений. М., 1990. - С. 238-255.
Берекашвили Л.Ш. Экспертиза при расследовании взяточничества / Л.Ш. Берекашвили // Сборник аспирантских работ Свердловского юридического университета. – Свердловск, 1964. – Вып. 4. – С. 173–178.
Бюлетень законодавчих актів, методичних розробок, слідчої практики у кримінальних справах про хабарництво. – К.: Генеральна прокуратура України, 2009. – 87 с.
Гавло В.К. К вопросу о криминалистической характеристике преступлений // Вопр. повышения борьбы с преступностью. – Томск, 1980. – С. 16-18.
Гавло В.К. О следственной ситуации и методике расследования хищений, совершаемых с участием должностных лиц // Вопр. криминалистической методологии, тактики, методики расследования. – М.: Юриздат, 1973. – С. 86-92.
Гармаев Ю. Судебно-психологическая экспертиза при доказывании взяточничества / Ю. Гармаев, Н. Китаев // Законность. – 1998. – № 4. – С. 20–23.
Генкин А. Взятки: кому, сколько и за что // Время. – 2003. – 23 дек. – № 142.
Герасимов И.Ф. Криминалистическая идентификация и особенности расследования преступлений в зависимости от места совершения преступных действий / Особенности расследования отдельных видов и групп преступлений: Межвуз. сб. научн. тр. – Свердловск, 1980.
Густов Г.А. Понятие и виды криминалистической характеристики преступлений. – М.: Юриздат, 1984. – 165 с.
Доспулов Г.Г. Психология допроса на предварительном следствии. – М.: Юрид. лит., 1976. – 206 с.
Драпкин Л.Я. Предмет доказывания и криминалистическая характеристика // Криминалистические характеристики в методике расследования преступлений. – Свердловск, 1978. – Вып. 69. – 135 c.
Дубоносов Е.С. Провокация взятки либо коммерческого подкупа. Тула: Тульский гос. Ун-т, 2000. - 42 с.
Дулов А. Взяточничество и применение научно-технических средств в борьбе с ним / Дулов А., Карпец И., Любарский М.; под ред. И. И. Карпеца. – Ленинград: Управление милиции Ленгорсовета. НТО, 1958. – 24 с.
Егорова Н. Провокация взятки или коммерческого подкупа // Российская юстиция. 1997. - № 8. - 27-28.
Каминский М.К. Расследование взяточничества: лекция / М.К. Каминский. – Горький: Горьковская высшая школа МВД СССР, 1978. – 36 с.
Кирюшина О.М. Предварительное расследование по делам о взяточничестве: Дис. . канд. юрид. наук. М., 1997. - 204 с.
Кисельов С. Феномен українського хабарництва (Корупція) // Закон і бізнес. – 2004. – 3 квіт. – № 14. – С. 13.
Коберник С. Д. Розслідування кримінальних справ про хабарництво та інші злочини з проявами корупції: (метод. рекомендації) / Коберник С. Д. – К.: Генеральна прокуратура України, 2001. – 47 с.
Колесниченко А.Н. Роль следственных версий и построение их при расследовании преступлений // Учен. зап. Харьков. юрид. ин-та. – 1975. – Вып. IX. – С. 67-68.
Колесниченко А.Н., Коновалова В.Е. Криминалистическая характеристика преступлений: Учеб. пособие. – Х.: Юрид ин-т, 1985. – 92 с.
Конституція України: прийнята 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
Криминалистика. Расследование преступлений в сфере экономики. – Н. Новгород: Нижегор. ВШ МВД РФ, 1995. – 204 с.
Криминалистика: Учебник / Под ред. И.Ф.Крылова, А.И.Быстрикина. – М.: Дело, 2001. – 406 с.
Криминалистика: Учебник для вузов / Под ред. Р.С.Белкина. – М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА•М, 1999. – 702 c.
Криміналістика: Підручник / За ред. В.Ю.Шепітька. – К.: Видавничій Дім "Ін Юре", 2004. – 2-е вид., випр. та доп. – 724 с.
Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р. № 4651-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документа: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4651%D0%B0-17
Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник. – Харків: Право, 2003.
Курс криминалистики. В 3 т. Т. 3 Методика расследования преступлений в сфере экономики, взяточничества и компьютерных преступлений / под ред. О. Н. Коршуновой и А. А. Степанова. СПб., 2004.
Ландин И. Обнаружение и изъятие предмета взятки / И. Ландин // Законность. – 2004. – №4. – С. 40–42.
Ліщенко В. М. Застосування оперативно-розшукових заходів під час документування одержання та давання хабара: проблеми удосконалення законодавства / А. О. Ляш, В. М. Ліщенко // Актуальні питання реформування правової системи України: збірник наукових статей V Міжнародної науково-практичної конференції (Луцьк, 30–31.05.08). – Луцьк, 2008. – С. 521–523.
Ліщенко В. М. Підстави порушення кримінальної справи: поняття і значення під час доказування за фактами давання та одержання хабара / В. М. Ліщенко // Актуальні питання реформування правової системи України: Збірник наукових статей за матеріалами V Міжнародної науково-практичної конференції (м. Луцьк, 29–30 травня 2009 р.) – Луцьк, 2009.– С. 576–579.
Ліщенко В. М. Порушення кримінальної справи про хабарництво: деякі особливості доказування / В. М. Ліщенко // Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законотворчій і правозастосовчій діяльності: Тези доповідей та повідомлень науково-практичної конференції (Київ, 3 квітня 2009 року). – К., 2009. – С. 634 – 638.
Ліщенко В. М. Приводи до порушення кримінальної справи про одержання і давання хабара: поняття, суть та значення у доказуванні / В. М. Ліщенко // Право і суспільство. – 2009. – № 5. – С. 127–132.
Ліщенко В.М. Доказування на досудових стадіях кримінального процесу у справах про одержання хабара : дис… кандидата юрид. наук : 12.00.09 / Ліщенко Владислав Миколайович. – К., 2010 – 261 с.
Ляш А.О. Судові експертизи у справах про хабарництво // Кримі-налістичний вісник. – 2011 - № 1. – С. 49-55.
Мельник М.І. Хабарництво: загальна характеристика, проблеми кваліфікації, удосконалення законодавства. – К.: Парламентське вид-во, 2000. – 255 с.
Мишин Г. Борьба со взяточничеством // Уголовное право. 2000. - № 3. -С. 75-80.
Мишков Я. Криміналістична характеристика хабарництва // Вісн. Акад. правов. наук України: Зб. наук. пр. – Х.: Право, 2003. – № 1(32). – С. 147-153.
Мышков Я.Е. Допрос заявителя при расследовании взяточничества // Проблеми законності: Респ. міжвідомч. наук. зб. – Х., 2003. – Вип. 59. – С. 178-182.
Мышков Я.Е. Организация расследования взяточничества // Луганська акад. внутр. справ МВС: Наук. теорет. журн. – 2003. – Вип. 3. – С. 116-124.
Настільна книга слідчого: Наук.-практ. видання для слідчих та дізнавачів /За ред. В.Я.Тація. –К.: Видавничій Дім "Ін Юре", 2003. – 715 с.
Некрасов В. Українці з готовністю дають хабара, але переконані, що з ним необхідно боротися // Закон і бізнес. – 2004. – 27 бер. – №13.
Организация и методика расследования взяточничества: Методическое пособие / Коллектив авторов. М.: НИИ проблем укрепления законности и правопорядка Ген. прокуратуры Российской Федерации, 2001. 64 с.
Петрова А.Е. Психологическая классификация личностей. Элементарная методика. – М., 1927. – 78 с.
Шепітько В.Ю. Довідник слідчого. – К.: Видавничій Дім "Ін Юре", 2003. – 2-е вид., випр. та доп. – 208 с.