Поняття фінансів та їх види

Поняття «фінанси» походить від фр.  finance —  сполучення усіх  грошових коштів, які є в розпорядженні підприємства, держави, а також система їх формування, розподілу та перерозподілу.

        Фінанси безпосередньо пов’язані з функціонуванням суспільних економічних  відносин  у  процесі  акумуляції,  перерозподілу  та  використання централізованих та децентралізованих грошових фондів.

Фінанси — це не тільки грошові кошти. Це, насамперед,  відносини  між  людьми щодо  утворення,  перерозподілу  та  використання  грошових  фондів.  Безумовно,  фінанси  та  фінансові  відносини —  це грошові відносини, проте, не всі відносини щодо коштів є фінансовими. 

Своєю чергою, фінанси поділяються на публічні та приватні.

        Предметом фінансового публічно-правового регулювання є не фінанси взагалі як сукупність усіх коштів у державі, а тільки публічні фінанси, власником яких  є держава й територіальні  громади. Тому публічний аспект фінансів  проводить  межу  між  публічними  та  приватними  фінансами,  коли останні регулюють диспозитивні норми й не є предметом фінансового права.

       Державні фінанси — це система грошових відносин, що виникає разом  із  державою  та  нерозривно  пов’язана  з  її  існуванням  і функціонуванням. За своїм матеріальним змістом державні фінанси є фондами грошових коштів.

        Централізовані фінанси відображають відносини, пов’язані  з мобілізацією, розподілом і використанням грошових фондів, що надходять у розпорядження  держави  як  суб’єкта  публічної  влади.  За  рахунок  цих  фондів фінансуються видатки держави на капітальне будівництво, утримується вся невиробнича сфера: освіта, охорона здоров’я, спорт, оборонний сектор, правоохоронні органи та інше. 

        Децентралізовані фінанси утворюються в усіх галузях народного господарства. Суб’єкти  господарювання незалежно від форми власності утворюють грошові фонди за рахунок власного прибутку. 

Фінансова система держави

Фінансова система України містить такі елементи.

1. Бюджетну систему, яка складається з державного та місцевих бюджетів. Зміст, структура бюджетів,  їх співвідношення залежать від адміністративно-територіального устрою держави. Бюджети акумулюють саме публічні фінанси. Норми Бюджетного кодексу України, який був прийнятий у 2010 році, містять заборону формування позабюджетних фондів.

2.  Кредитну  систему,  яка  складається  з  державного  та  банківського кредитування. При цьому необхідно мати на увазі те, що державне кредитування є, безумовно, сферою публічного регулювання, а банківський кредит умовно належить до фінансової системи, так як фінансово-правовий аспект торкається тільки відносин, що регулюють обіг державних коштів, тоді  як інша сфера цих відносин, в яких учасниками є банки, юридичні та фізичні особи, належить до кола регулювання цивільно-правових норм.

3. Обов’язкове державне страхування, пов’язане з розподілом  і перерозподілом  частини  сукупного  національного  продукту  та  спрямуванням грошових коштів на виплату пенсій, соціальної допомоги та ін.

4. Фінанси підприємств, що складають основу децентралізованих фондів. Фінанси державних підприємств, безумовно, є складовою фінансової системи та мають публічний характер. Фінанси недержавних підприємств належать до цієї групи тільки з приводу реалізації  імперативних обов’язків щодо формування державних  грошових фондів (наприклад, кошти підприємств,  за рахунок яких сплачуються податки чи будь-які інші види обов’язкових платежів).  Тобто  фінанси  галузей  народного  господарства (підприємств  різних форм власності, установ чи організацій) — це система економічних відносин, спрямованих  на  утворення  децентралізованих  фондів  коштів,  кожен  з  яких пов’язаний з основним централізованим фондом держави — бюджетом.

Фінансова діяльність держави

Фінансова діяльність — це:

• процес  збирання,  розподілу (перерозподілу)  та  використання  коштів, що забезпечують виконання завдань і функцій держави;

•  діяльність  уповноважених  державних  органів,  органів місцевого  самоврядування, пов’язана з прямим плановим збиранням і розподілом коштів.

       Українська держава, управляючи фінансами та виступаючи у фінансових відносинах як суб’єкт влади  і як власник засобів виробництва, встановлює відповідний порядок мобілізації та використання грошових фондів. Від імені держави у цих відносинах виступають компетентні органи. Діяльність держави та її органів у галузі мобілізації, розподілу і витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів називають фінансовою діяльністю.

       Відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності, є не тільки економічними. За допомогою правових норм держава надає їм юридичного характеру. Правове регулювання фінансової діяльності є однією з форм державного управління економікою.

Принципи та методи фінансової діяльності держави

До принципів фінансової діяльності належать:

-  розподіл  функцій  між  представницькими  та  виконавчими  органами влади;

-  пріоритет представницьких органів влади перед виконавчими органами влади;

-  пріоритетність публічних видатків щодо прибутків скарбниці;

-  фінансування безпеки держави;

-  єдність фінансової діяльності та грошової системи держави;

-  міжгалузевий характер;

-  самостійність органів місцевого самоврядування у встановлених чинним законодавством межах;

-  соціальна спрямованість;

-  плановість;

-  гласність тощо.

       Як  і  будь-якій  управляючій  системі,  фінансовій  діяльності  властиві особливі  методи  здійснення,  вибір  яких  залежить  від  низки  чинників:  від завдань держави на відповідному етапі розвитку; джерел доходів; від мети використання грошових коштів; зовнішньої та внутрішньої політики та ін. 

       Функціонування  держави  здійснюється  безперервно,  тому  кошти  їй потрібні  завжди. Фінансову  діяльність  держави  здійснюють  різними методами —  засобами,  за  допомогою  яких  держава,  вповноважені  нею  органи здійснюють мобілізацію, розподіл  та  використання  грошових фондів. Тобто, методи фінансової діяльності залежать від стадії руху грошових фондів.

1. Методи мобілізації грошових ресурсів:

− метод обов’язкової мобілізації;

− метод добровільної мобілізації. 

2. Методи розподілу грошових ресурсів: 

− метод фінансування;

− метод кредитування. 

3. Методи використання грошових коштів:

− залежно  від  форми  надходження  грошових  ресурсів:  безготівкові перерахунки, готівкові кошти;

− залежно від спрямованості видатків: пооб’єктні та посуб’єктні.

Система фінансових органів держави

ВРУ, ПУ, КМУ, ОМС,МінФін, Державне казначейство, Рахункова палата, Міністерство доходів і зборів(ДПА)

Поняття, предмет та метод фінансового права

       Фінансове право — це самостійна галузь публічного права, яка складається  з  сукупності правових норм, що  регулюють  відносини  в  сфері фінансової діяльності.

       Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності — відносини з приводу формування, розподілу  і використання централізованих  і децентралізованих фондів коштів, необхідних для виконання функцій держави. 

       У  цих  відносинах  завжди  виявляється  владно-організуюча  роль  держави, тому вони мають владно-майновий (грошовий) характер. З одного боку, у фінансових відносинах  інтереси держави представляють органи, наділені владними повноваженнями, з  іншого — органи держави, господарські організації  різних форм  власності,  громадські  організації,  об’єднання  громадян, окремі фізичні особи, на яких покладений обов’язок щодо внесення обов’язкових платежів до  державної  скарбниці  чи цільового  використання асигнувань, що  відпускаються  з  державних фондів. Не  всі  грошові  відносини, в яких беруть участь органи держави з владними повноваженнями, є фінансовими. Наприклад,  відносини Ощадного  банку (кредитного  органу, що  бере  участь  в  управлінні  фінансово-кредитними  відносинами)  з  населенням,  із приводу зберігання вільних коштів  громадян, регулюється цивільним правом. Установа банку, залучивши кошти громадянина на зберігання,  використовує  їх  для  формування  фонду  кредитних  ресурсів,  тобто  на основі цивільно-правових відносин, які мають грошовий характер, виникають фінансові відносини. За порушення адміністративно-правового припису (наприклад, порушення правил дорожнього руху) стягується адміністративний  штраф.  Сума  штрафу,  що  стягується  адміністративним  органом, перераховується  до  бюджету. На  базі  адміністративно-правових  відносин, що мають грошовий характер, виникають фінансово-правові, оскільки гроші, що стягуються  за порушення, правил дорожнього руху, направляються на формування централізованого фонду коштів.

Як відомо, додатковою ознакою відмежування однієї галузі права від іншої є метод правового регулювання. Фінансовому праву, як й іншим публічним  галузям,  наприклад,  адміністративному,  властиві  метод  владних приписів, метод субординації. Фінансові правовідносини виникають тільки на основі правових актів, обсяг прав  і обов’язків, як  і в адміністративному праві,  встановлюється  лише  державою. Але,  на  відміну  від  адміністративних  правовідносин,  учасники фінансово-правових  позбавлені  права  оперативної самостійності.

ФП в системі права України

 Найбільш тісно фінансове право пов’язане з конституційним та адміністративним правами, які охоплюють діяльність держави загалом.

       Конституційне право регулює основні питання соціально-економічної системи та політичної організації суспільства, принципи діяльності держави та  її органів у всіх галузях, зокрема  і в галузі фінансів. Форма державного устрою, розподіл у державі влади, участь народних мас в управлінні державою, співвідношення державної влади та місцевого самоврядування — все впливає на конкретні форми фінансової діяльності.

       Адміністративне  право  визначає  основні  принципи  державного  управління, повноваження органів виконавчої влади на видання управлінських актів у галузі фінансово-кредитних відносин, закріплює права та обов’язки посадових  осіб фінансових  і  кредитних  органів. Виходячи  з  принципів  і  положень адміністративного  права,  норми  фінансового  права  встановлюють  організаційні форми управління фінансово-кредитною системою, структуру фінансових органів, регулюють відносини, які виникають безпосередньо під час здійснення мобілізації, розподілу та використання грошових фондів державою.

       Фінансове право межує з трудовим у частині щодо регулювання відносин з приводу утворення та витрачання коштів Пенсійного фонду та Фонду державного соціального страхування.

Поняття фінансово-правової відповідальності З розвитком фінансового права, зокрема податкового, в науці стала виділятися фінансово-правова відповідальність як самостійний вид відповідальності. На законодавчому рівні поняття “фінансових санкцій” вперше було згадане у Законі України “Про державну податкову службу в Україні”, який вводився в дію 04.12.90 року, зокрема, у п.7 ст.11 (“Права органів державної податкової служби”), передбачено їх право застосовувати до підприємств, установ, організацій і громадян фінансові санкції

у вигляді стягнень. Фінансово-правова відповідальність – це вид юридичної відповідальності, яка виражається у застосуванні до правопорушника уповноваженими на те державними органами, фінансово-правових норм-заходів державного примусу.

Фінансове правопорушення – це порушення врегульованого фінансово-правовою нормою порядку мобілізації, розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів, за яке законодавством передбачено юридичну відповідальність.

Фінансова дисципліна — обов’яз­ковий для всіх учасників фінансових відносин порядок здійснення фінансової діяльності, платежів, розрахунків. Порушення Ф.д. передбачає вживання до ФП відповідних заходів фінансової відповідальності. Серед порушень Ф.д. основними є: невиконання зобов’язань перед бюджетом (несвоєчасна або неповна сплата податків); невиконання правил здійснення фінансових операцій; невиконання правил розрахунків (пору­шення платіжної дисципліни); порушення умов зберігання грошових коштів (перевищення ліміту каси); порушення умов господарських контрактів. До заходів фінансової відповідальності належать: договірні (застосовуються до підприємств за порушення ними кредитної дисципліни — стану обліку та звітності, нецільового використання кредитних ресурсів, несвоєчасне повернення кредиту) та фінансові (застосовуються державними органами та податковою адміністрацією) санкції. До санкцій належать: не­устойка — грошова сума, яку повинен сплати­ти боржник кредитору в разі невиконання або виконання неналежним чином зобов’язань, що випливають з договору або закону; пеня — санкція за несвоєчасне виконання зобов’язань і сплати платежів та внесків; штраф — захід матеріального впливу на осіб, що порушили певні аспекти угоди або певні правила (порушення вимог якості товарів, невід­по­відність стандартам). Розмір санкції залежить від виду порушення Ф.д. і обчислюється або в певному грошовому вимірі, або у відсотках до бази (вартості договору, несплаченої суми, облікової ставки НБУ, неоподаткованого мі­ні­­муму доходів громадян). Особливого значення для ФП набуває контроль за Ф.д. постачальників (через підвищені вимоги до яко­сті сировини і терміну постачання) та спо­живачів (через значну частку комерційного кредитування та високу питому вагу дебіторської заборгованості в оборотних активах ФП).

Система фінансового права

       Під системою фінансового права розуміють поділ його норм за окремими фінансово-правовими інститутами відповідно до особливостей фінансових  відносин,  які  регулюються  цими  нормами. Фінансове  право  поділяється на Загальну й Особливу частини. 

       Систему курсу фінансового права як навчальної дисципліни побудовано відповідно до системи фінансового права. Найбільш доцільним є групування матеріалу за ознаками Загальної і Особливої частин.

       До  Загальної  частини  курсу  фінансового  права  внесені  питання,  які стосуються всіх правових інститутів, що об’єднуються в Особливу частину: поняття, зміст і методи фінансової діяльності; зміст фінансової системи; повноваження органів держави, які здійснюють фінансову діяльність; поняття, види  та методи фінансового  контролю. У  Загальній  частині  визначаються предмет  і  метод  фінансового  права,  зміст,  особливості  й  види  фінансовоправових норм і фінансово-правових відносин; співвідношення фінансового права і фінансово-правової науки.

       В Особливій частині курсу фінансового права норми об’єднані у розділи,  які містять  відповідні фінансово-правові  інститути (бюджетне право, податкове  право,  державне  кредитування  та  ін.).  Така  побудова  курсу  фінансового  права  сприяє  кращому  вивченню  норм,  які  регулюють  складне коло фінансових відносин,  і спрямовує зусилля науковців  і студентів як на дослідження  загальних  проблем  фінансового  права,  так  і  на  глибоке  вивчення  та  удосконалення  окремих  його  фінансово-правових  інститутів, зміст яких в умовах ринкової економіки постійно змінюється.

       Від системи фінансового права як галузі права слід відрізняти систему  фінансового  законодавства,  тобто  систему  всіх  упорядкованих  певним чином  нормативно-правових  актів,  які  регулюють  фінансові  відносини  в державі. Фінансове законодавство — це зовнішня форма фінансового права, що відображає його внутрішню сутність (структуру). 

Джерела ФП

До джерел фінансового права належать: Конституція - Основний Закон України; загальні та спеціальні закони; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови та декрети Кабінету Міністрів України; відомчі нормативно-правові акти (постанови Правління НБУ; накази Міністра фінансів; розпорядження Державного казначейства України тощо); міжнародні правові акти, звичаї та стандарти, що ратифіковані парламентом та входять до національного законодавства. Фінансове законодавство характеризується системністю, яку, поряд із іншими характеристиками, йому надають правила ієрархії норм, що містяться у правових актах. Використання цих правил дає можливість у разі виникнення колізій між нормативно-правовими актами віддати перевагу одному нормативно-правовому акту над іншим.

Різні правила ієрархії нормативних правових актів зводяться до правил вертикальної та горизонтальної ієрархії. Конституція України має найвищу юридичну силу. Відповідно, всі акти суб'єктів фінансового права повинні відповідати Основному Закону. Акти або їх положення, що суперечать букві або духу Конституції, не є чинними. Конституція - акт безпосередньої дії (ч. 3 ст. 8): принципи та норми Основного Закону можуть регулювати конкретні суспільні відносини, у тому числі у сфері фінансової діяльності, якщо вони стосуються предмета конституційного регулювання. Будь-яке обмеження регулятивної дії норм Конституції є протизаконним, а винні у цьому органи та посадові особи державної влади й місцевого самоврядування, інші суб'єкти несуть юридичну відповідальність.

Фінансово-правові норми — це:

-  установлені  державою  правила  поведінки  учасників  суспільних  відносин, виражені в їх юридичних правах і обов’язках;

-  установлені державою та закріплені в нормативних актах правила поведінки  сторін щодо формування, розподілу  та  використання фондів грошових ресурсів для реалізації цілей та завдань держави;

-  загальнообов’язкові  приписи  компетентних  державних  органів щодо мобілізації,  розподілу  та  використання  коштів  централізованих  і  децентралізованих фондів, які виражені в категоричній формі та  забезпечуються примусовою силою держави.

       Норми фінансового права, як  і будь-якої  іншої галузі права, є загальнообов’язковими  правилами  поведінки,  встановлені  компетентними  органами і забезпечені при їх застосуванні примусовою силою держави. Норми права мають  специфічні  ознаки,  які  виокремлюють  їх  зі  значної  кількості соціальних правил, існуючих у суспільстві.

       Норми права  всіх  галузей — це  обов’язкові правила поведінки  загального  характеру. Приписи, що містяться  в  нормі  та  вводяться  в  дію  офіційно,  повинні  виконуватися  кожним  суб’єктом,  якщо  він  опиняється  в умовах, передбачених правилом. Кожна правова норма формулюється державою, містить чітко визначені юридичні права і обов’язки. Якщо правило, закріплене нормою, не виконується добровільно, держава примушує до цього, застосовуючи заходи, які передбачаються санкціями. Таким чином, норми  усіх  галузей  права  мають  імперативний,  тобто  обов’язковий  характер, забезпечений примусовою силою держави. Усі ці ознаки властиві й фінансовим правовим нормам, які регулюють відносини тільки в галузі фінансової діяльності та містять приписи і заборони, що встановлюються державою з  приводу  порядку мобілізації,  розподілу,  використання  централізованих  і децентралізованих  грошових  фондів.  Вони  мають  імперативний  характер, оскільки  вміщують  веління. Але  імператив має форму  категоричного припису, що  виключає  зміну  норми  за  волевиявленням  суб’єктів  правовідносин.

       Норма  фінансового  права  безпосередньо  визначає  поведінку  громадян,  підприємств,  організацій  за  певних  обставин (наприклад,  ст. 67 Конституції України встановлює обов’язок щодо сплати податків і зборів у порядку та розмірах, встановлених законодавством) і не ставить цю поведінку в залежність від їх згоди.

       Категоричність фінансово-правової норми виявляється в усіх її видах, які  визначаються  характером  поведінки  суб’єктів фінансово-правових  відносин,  що  регулюються  цією  нормою (активна  чи  пасивна)  у  зобов’язуючих, забороняючих і уповноважуючих.

Фінансові правовідносини

       Усі фінансово-правові норми  реалізуються  у фінансових  правовідносинах, тобто юридичних формах вияву та закріплення безпосередньо фінансових відносин.

       Матеріальним  змістом  фінансових  правовідносин  є  поведінка суб’єктів (наприклад, внесення плати), а юридичним — суб’єктивні юридичні  права  та  обов’язки,  встановлені  фінансово-правовими  нормами.

       Суб’єктивні права — це належна фінансовому органу для забезпечення виконання  його (тобто,  держави,  від  імені  якої  він  виступає) функцій  та  завдань  міра  дозволеної (можливої)  поведінки,  забезпечена  юридичними обов’язками іншої сторони відносин (наприклад, платником податків). Саме обов’язки іншої сторони фінансових правовідносин є гарантією дотримання прав уповноваженого державою фінансового органу. 

       Юридичний обов’язок — це приписана зобов’язаному суб’єкту (платнику податків, одержувачу бюджетних асигнувань) і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якої повинен дотримуватися цей суб’єкт.

       Об’єкт фінансових правовідносин — це фонди коштів, які формуються,  розподіляються  і  використовуються  внаслідок  реалізації  суб’єктивних прав і обов’язків іншої сторони фінансових правовідносин.

       Суб’єкти  фінансового  права —  це  носії  передбачених  фінансовоправовими нормами суб’єктивних прав та обов’язків у сфері фінансової діяльності держави.

       Суб’єкти  фінансових  правовідносин —  це  реальні  учасники  певних правовідносин. Зазвичай розрізняють такі суб’єкти фінансових правовідносин: 

1)  адміністративно-територіальні  утворення (держава,  що  виступає  в особі вповноважених нею органів — Верховної Ради, КМУ, Президента України, Міністерства фінансів тощо, й адміністративно-територіальні одиниці);

2) колективні суб’єкти (органи державної влади й управління, територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування, підприємства та установи різних форм власності, громадські організації); 

3) індивідуальні суб’єкти (фізичні особи).

       Властивість  юридичної  чи  фізичної  особи  бути  носієм  юридичних прав  і  обов’язків  з  огляду  на  юридичні  норми  називають  правосуб’єктністю. Саме шляхом наділення правосуб’єктністю фіксується юридичне становище особи. 

       Правосуб’єктність у фінансовому праві містить два елементи: можливість мати права  і нести обов’язки (правоздатність)  і можливість самостійного здійснення прав і обов’язків (дієздатність). Так, наприклад, ч. 2 ст. 67 Конституції України закріплює, що всі громадяни щороку  зобов’язані  подавати  декларацію  про  свій майновий  стан  і доходи за минулий рік у порядку, встановленому законодавством. Подаючи декларацію, особа вступає у фінансові правовідносини з органами податкової служби України. Саме так ця особа вступає в конкретні фінансові правовідносини, реалізуючи надані Основним законом України права і обов’язки. 

       Фінансові  правовідносини  виникають,  змінюються  та  припиняються на  підставі юридичних  фактів. Юридичні факти —  це  відповідні життєві обставини,  з  якими правова норма пов’язує  виникнення,  зміну  або припинення правовідносин. До юридичних фактів у фінансовому праві належать дії (правомірні та неправомірні) та події.

Субєкти ФП

Велике коло учасників фінансових правовідносин складають підприємства різних форм діяльності і форм власності. Господарюючі суб'єкти юридичні особи — активні учасники фінансових правовідносин, бо вони є платниками податків, користувачами банківських кредитів, учасниками торгів на біржах тощо. Некомерційні установи одержують з бюджету асигнування для своєї діяльності, але вони змушені добувати грошові засоби для свого фінансування і вступають у Інші види фінансових правовідносин. Суб'єктами фінансового права виступають сімейні приватні підприємства, селянські (фермерські) господарства, які є самостійними господарюючими одиницями. Вони сплачують податки до бюджету, придбавають облігації державних позик, одержують фінансову підтримку з бюджету. І, нарешті, індивідуальними суб'єктами фінансового права є громадяни. Стаття 67 Конституції України покладає на всіх громадян обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, щорічно подавати декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік. Громадяни вступають у правовідносини з державою.

Так, в силу статті 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законом. Отже, кожний громадянин є суб’єктом фінансового права і потенційно він може бути суб’єктом фінансових правовідносин. Кожний громадянин може бути носієм суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, він реально здатний брати участь у податкових бюджетних та інших фінансових правовідносинах в силу приписів Конституції України.

Властивість юридичної або фізичної особи бути носієм юридичних прав і обов’язків в силу юридичних норм називається правосуб’єктністю. Правосуб’єктність у фінансовому праві включає в себе два елементи: можливість мати права і нести обов’язки (правоздатність) і можливість до самостійного здійснення прав і обов’язків (дієздатність).

Поняття та види фінансового контролю

Поняття та види фінансового контролю

       Обов’язковою  умовою  функціонування  фінансової  системи  є  фінансовий контроль. Будучи елементом єдиного механізму державного контролю, фінансовий контроль  є  однією  з форм  управлінського процесу. Контроль  є  невід’ємною  частиною  регулюючого  механізму,  однією  з  форм зворотних зв’язків, коли управляючий суб’єкт, одержуючи інформацію про стан фінансової системи, оцінює її та виносить рішення про необхідні заходи. Аналіз контрольних дій дає можливість визначити резерви та перспективи розвитку системи загалом, ефективність управлінських рішень. Фінансова  система,  її  елементи,  маючи  складну  структуру,  обов’язково припускають використання ефективного, діючого контролю. 

       Фінансовий  контроль  як  елемент  управління  припускає  декілька  аспектів:

• по-перше, це контроль  за фінансовою та господарською діяльністю господарюючих суб’єктів;

• по-друге, це регламентована нормами права діяльність господарюючих суб’єктів, контролюючих суб’єктів, пов’язана з рухом централізованих і децентралізованих фондів;

• по-третє, це засіб забезпечення законності у фінансовій діяльності.

       Фінансовий контроль є формою реалізації контрольної функції фінансів, що  відображає й  уточнює  всі  стадії  кругообігу  сукупного  суспільного продукту,  забезпечує  раціональне  співвідношення між потребами  у фінансах  і наявністю  грошових ресурсів. Теорія фінансів  характеризує фінансовий контроль як форму реалізації контрольної функції фінансів, визначаючи його, найчастіше, як сукупність дій щодо перевірки діяльності суб’єктів господарювання. Основою  контрольної функції фінансів  є  рух фінансових ресурсів у централізованій  і децентралізованій формах. Саме за цим рухом здійснюється публічний фінансовий контроль.

        Здійснення фінансового контролю, деталізація елементів його механізму дає можливість виділити основні види фінансового контролю. Конкретний  вид  фінансового  контролю  залежить  від  декількох  чинників,  до  яких можна віднести такі:

• правове положення контрольованого суб’єкта;

• правовий статус контролюючого суб’єкта;

• об’єкт контролю;

• мету контролю;

• підстави виникнення контрольних відносин. 

       Виходячи  з цього, фінансовий контроль можна класифікувати  за декількома напрямками:

I. За часом проведення:

1) попередній;

2) поточний;

3) подальший. 

       Попередній  фінансовий  контроль  проводиться  до  здійснення  операцій, дій, пов’язаних з рухом грошових фондів (передує операціям, що перевіряються). Він полягає в розгляді та аналізі кошторисів, бюджетів, затвердженні  їх  проектів.  За  цих  умов  стає  можливим  запобігання  порушенням фінансового законодавства ще на стадії прогнозів і планів, зводиться до мінімуму нераціональне використання коштів. 

       Поточний  фінансовий  контроль  здійснюється  в  процесі  виконання безпосередніх фінансових операцій, пов’язаних  із рухом  грошових фондів. За його допомогою створюються передумови запобігання порушень фінансової  дисципліни  в  процесі  формування  та  витрачання  грошових  фондів. Фактичні  витрати  порівнюються  з  нормами  витрат,  закріплених  відповідними  нормативними  актами  та  кошторисами,  що  уможливлює  виявлення відхилень та вчасне на них реагування.

       Подальший  фінансовий  контроль  проводиться  вже  після  здійснення господарської чи фінансової операції щодо використання грошових фондів. За цих умов оцінюється  стан фінансової дисципліни,  виявляються  її порушення та визначаються заходи щодо  їх усунення. Цей вид контролю реалізується під час аналізу звітів і балансів, поглибленого вивчення усіх сторін господарсько-фінансової  діяльності. Саме його  всебічний  характер  і надає цьому видові контролю комплексний характер, що деталізує підстави і мету руху як коштів, так і пов’язаних із ними матеріальних, трудових, природних ресурсів. 

II. За суб’єктним складом органів, що здійснюють контроль:

1) державний;

2) незалежний.

       Державний фінансовий  контроль  здійснюється  спеціально  уповноваженими органами держави. За цих умов його можна поділити на: 

а) державний  фінансовий  контроль,  що  здійснюється  органами  загальної компетенції (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України). У цьому випадку необхідно звернути увагу на певну особливість — розбіжність дій подібних органів і органів фінансової діяльності  загальної  компетенції. Фінансовий  контроль —  більш  вузька  сфера, ніж фінансова діяльність  загалом, що відображається в спеціальній компетенції органів. Наприклад, Національний банк України належить до органів фінансової  діяльності  спеціальної  компетенції,  але  є  органом фінансового контролю  загальної  компетенції,  оскільки  він  не  тільки  здійснює  функції контролю, але і багато інших, пов’язаних із рухом грошових коштів держави загалом; 

б) державний  фінансовий  контроль,  який  здійснюють  органи  спеціальної компетенції, створені спеціально для фінансового контролю (Рахункова палата,  Державне  казначейство,  Контрольно-ревізійна  служба,  податкові  та митні органи та ін.).

       Незалежний фінансовий  контроль  здійснюється  недержавними  установами, організаціями та містить:

а) незалежний фінансовий контроль, що здійснюється громадськими організаціями і т.ін.;

б) незалежний фінансовий контроль, що здійснюється аудиторськими організаціями, аудиторами. 

III. За змістом контрольованих відносин фінансовий контроль фактично поділяється на  інституціональні види та розрізняє контрольовані дії за змістом інститутів Особливої частини фінансового права. Виходячи з цього, контроль буває:

1) бюджетний;

2) податковий;

3) банківський;

4) валютний.

IV. За джерелами контролю:

1) документальний — фінансовий контроль, що полягає в аналізі та перевірці первинної документації (кошторисів, балансів і т.п.), пов’язаної з рухом грошових коштів;

2) фактичний — фінансовий контроль, під час якого проводиться аналіз як документів,  так  і матеріальних цінностей, рух  яких  документально  закріплюється, перевіряється відповідність записів фактичним грошовим і матеріальним ресурсам. 

V. За періодичністю здійснення:

1) оперативний фінансовий контроль здійснюється в межах звітного періоду;

2) періодичний фінансовий контроль охоплює діяльність органів фінансового контролю після закінчення звітного періоду, та пов’язаний з перевіркою законності, доцільності використання грошових ресурсів.

Методи фінансового контролю

        Методи фінансового контролю — це способи  та прийоми його проведення,  здійснення контрольних  заходів.

       Вибір конкретного методу контролю  залежить  від  багатьох  чинників,  але,  насамперед, —  це  вид  контрольованого  та  контролюючого  суб’єктів,  об’єкт  контролю,  його  мета  та завдання. Методи фінансового контролю реалізуються в методиках, правилах його проведення, визначених конкретних діях, що деталізують порядок проведення  перевірок.  Методика  фінансового  контролю  має  переважно прикладний характер, регулюється, зазвичай, процесуальними нормами, часто — актами застосування права. 

       Фінансовий контроль здійснюється такими методами.

1. Облік — це метод, характерний для будь-якого контролю, не тільки фінансового. Його можна диференціювати за двома напрямками:

а) облік зобов’язаних осіб під час занесення даних про них у відповідні реєстри (наприклад: реєстри платників податків) чи облікову документацію;

б) облік  об’єктів (коштів, матеріальних  ресурсів),  з  якими  пов’язане  виконання фінансових обов’язків.

2. Обстеження здійснюється щодо окремих сторін діяльності підконтрольного суб’єкта, базується на широкому колі показників і проводиться з метою визначення необхідності здійснення детальної перевірки або ревізії. Найчастіше під час обстеження використовуються такі прийоми, як опитування й анкетування. Обстеження є одним із основних методів попереднього контролю, під час якого вирішуються такі завдання:

• дослідження фінансової звітності підконтрольного суб’єкта;

• дослідження його фінансового стану;

• аналіз  дотримання  інструкцій,  нормативів,  лімітів,  їх  відповідності нормам, закріпленим на законодавчому рівні;

• оцінка цільової витрати виділених коштів і т.ін.

3. Аналіз є системним і пофакторним методом фінансового контролю, що проводиться  за періодичною або річною  звітністю та на підставі  якого визначається  рівень  виконання  плану,  норм,  фінансової  дисципліни.  При цьому  використовуються  такі  аналітичні  прийоми,  як  індексний  метод  та метод середніх  і відносних значень, за допомогою яких досліджуються головні фінансово-економічні показники діяльності підконтрольного суб’єкта.

       У процесі аналізу фінансової звітності вирішуються такі завдання:

• аналіз фінансового стану на основі показників кошторисів, балансів і т.ін.;

• аналіз ліквідності бухгалтерських балансів;

• розрахунок і оцінка фінансових коефіцієнтів;

• визначення фінансової стійкості;

• аналіз фінансової звітності.

4. Перевірка — епізодична контрольна дія на певному напрямку діяльності підконтрольного суб’єкта, що виконується за місцем його розташування на основі облікових, звітних документів для виявлення порушень фінансової  дисципліни й  усунення  їх наслідків. Перевірка  відображається  в зіставленні фактичних даних контролю  з даними,  які відобразилися  в первинній  документації.  Під  час  перевірок,  зазвичай,  контролюються  окремі сторони фінансово-господарської діяльності. За результатами визначаються заходи щодо усунення виявлених недоліків. Слід зазначити, що підконтрольними  суб’єктами (об’єктами)  називають  фізичні  чи юридичні  особи,  на певний вид діяльності яких спрямовані контрольні дії.

       Перевірки класифікують за декількома ознаками:

1) за обсягом контрольованих дій:

а) комплексна перевірка — перевіряються всі види діяльності підконтрольного суб’єкта за певний період;

б) вибіркова перевірка — перевіряються окремі сторони діяльності підконтрольного  суб’єкта. Така перевірка може  здійснюватися  або окремо,  або  як частина комплексної;

в) цільова (тематична) перевірка — перевіряються окремі види операцій або напрямки діяльності підконтрольного суб’єкта. Проводиться за визначеним переліком питань або з одного напрямку діяльності.

2) залежно від місця проведення:

а) камеральна перевірка — здійснюється органом фінансового контролю за місцем  його  розташування,  з  наданням  йому  звітних  та  інших  документів без виїзду на контрольовані об’єкти;

б) виїзна перевірка — відбувається за місцем розташування підконтрольного суб’єкта, його приміщень і об’єктів;

в) зустрічна перевірка —  здійснюється  як  частина камеральної  або  виїзної та  полягає  в  зіставленні  показників,  підтверджених  документально,  щодо діяльності підконтрольних суб’єктів та відомостей  інших осіб з показниками, відображеними в документах власне зобов’язаного суб’єкта. 

3) залежно від періодичності проведення: 

а) планова  перевірка —  здійснюється  відповідно  до  плану  роботи  органу фінансового контролю;

б) повторна  перевірка —  проводиться  через  певний  час  після  планової  за тими ж питаннями і за той самий контрольований період з метою контролю за усуненням виявлених недоліків під час планової перевірки;

в) різновидом  позапланової  перевірки  є  зустрічна,  яку  охарактеризовано вище.

4) залежно від показників, що підлягають перевірці:

а) формальна перевірка — перевірка на правильність заповнення первинних документів, реквізитів, існування підчищень, виправлень і т.ін.;

б) арифметична перевірка — перевірка правильності розрахунків в облікових і звітних документах. 

5. Ревізія — системна діяльність спеціальних органів фінансового контролю,  пов’язана  з  аналізом  і  дослідженням  первинної  облікової  та  звітної документації з метою перевірки своєчасного та повного виконання фінансових обов’язків підконтрольними суб’єктами, правильного ведення ними бухгалтерського обліку, розрахунків податкових зобов’язань та подання звітності. На відміну від перевірки, що є одиничною контрольною дією, ревізія має системний характер. Об’єктом ревізії є бухгалтерські книги, звіти, кошториси, декларації та інші документи незалежно від способів надання інформації.

       Ревізію можна проводити на таких підставах:

а) наявність даних, що спотворюють фінансові обов’язки;

б) наявність факту невідповідності облікових і звітних показників;

в) неподання у встановлений термін звітів;

г) виявлення порушень під час останньої попередньої перевірки;

д) реорганізація або ліквідація підприємства, організаці.

Повноваження рахункової палати в системі фінансового контролю

Рахункова палата здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України. її діяльність регулюється Законом України "Про Рахункову палату" від 11.07.1996 р. Завданнями Рахункової палати є такі:

- організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, використанням бюджетних коштів;

- здійснення контролю за створенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначення ефективності й доцільності витрат державного бюджету, валютних і кредитно-фінансових ресурсів;

- контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони навколишнього природного середовища;

- контроль за дотриманням законності при наданні Україною кредитів і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України;

- контроль за законністю і своєчасністю руху коштів Державного бюджету України і коштів в установах Національного банку України й уповноважених банків;

- аналіз установлених відхилень від показників Державного бюджету України і підготовка пропозицій щодо їх усунення, а також про вдосконалення бюджетного процесу загалом.

Контрольні повноваження МінФін

Міністерство фінансів України є центральним спеціалізованим органом державної виконавчої влади з управління і контролю за фінансами. Воно здійснює контроль за складанням проекту й виконанням державного бюджету, за дотриманням банками правил касового виконання держбюджету за доходами; установлює порядок ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виконання бюджетів, кошторисів витрат бюджетних установ; координує відомчий фінансовий контроль. Крім того, Міністерство фінансів контролює: схоронність і ефективність використання державного майна, закріпленого за підприємствами; випуск і обіг цінних паперів, видає дозволи на здійснення цієї діяльності; веде загальний реєстр випуску цінних паперів в Україні.

У системі Міністерства фінансів діють такі спеціальні контрольні служби, як Державне казначейство і Головне контрольно-ревізійне управління.

Контрольні функції державної казначейської служби

Державне казначейство як орган фінансового контролю здійснює контроль за організацією виконання Державного бюджету України і за надходженням та використанням коштів державних фондів: і коштів установ і організацій, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Крім того, Державне казначейство веде облік касового виконання Державного бюджету України, складає звіт про стан виконання Державного бюджету України тощо.

Завдання контррольно-ревізійної служби

Головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяття зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності в міністерствах та інших органах виконавчої влади, в державних фондах, у бюджетних установах і у суб'єктів господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують (отримували в періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів та державних фондів або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), виконанням місцевих бюджетів, розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому.

Державний фінансовий контроль реалізується державною контрольно-ревізійною службою через проведення державного фінансового аудита, перевірки державних закупівель та інспектування.

Повноваження ДПА(Мін дох і зборів)

Державна податкова адміністрація України здійснює такі функції відповідно до завдань і компетенції:

1) Виконує безпосередньо, а також організовує роботу державних податкових адміністрацій та державних податкових інспекцій, пов'язану із здійсненням контролю:

- за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування та сплати податків та зборів (обов'язкових платежів);

- за валютними операціями;

- за додержанням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги) у встановленому законом порядку;

- обліком платників податків, інших платежів;

- виявленням і веденням обліку надходжень податків, інших платежів;

- проведенням роботи з боротьби з незаконним обігом алкогольних напоїв та тютюнових виробів.

2) Видає нормативно-правові акти і методичні рекомендації з питань оподаткування, які підлягають обов'язковому опублікуванню

3) Затверджує форми податкових розрахунків, звітів, декларацій та інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків.

4) У порядку, встановленому законом, надає податкові роз'яснення, організовує виконання цієї роботи органами державної податкової служби.

5) Здійснює кадрову політику.

6) Надає органам державної податкової служби методичну і практичну допомогу в організації роботи, проводить обстеження та перевірки її стану.

8) Розробляє проекти законів України та інших нормативно-правових актів щодо форм та методів проведення планових та позапланових виїзних перевірок у рамках контролю за додержанням законодавства.

10) Подає Міністерству фінансів України та Головному управлінню Державного казначейства України звіт про надходження податків, інших платежів.

11) Вносить пропозиції та розробляє проекти міжнародних договорів стосовно оподаткування.

12) Надає фізичним особам - платникам податків та інших обов'язкових платежів - ідентифікаційні номери, та веде Єдиний банк даних про платників податків - юридичних осіб.

Повноваження НБУ

• здійснює інспекційні перевірки - кожний банк є об'єктом перевірки на місці інспекторами Національного банку України чи аудиторами, призначеними Національним банком України. Перевірки здійснюються з метою визначення рівня безпеки і стабільності операцій банку

• перевірка осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України - Національний банк України має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності

• право застосувати заходи впливу - у разі порушення банками або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню має, до яких відносяться:

1) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації; 2) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану реорганізації банку; 3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо; 4) у разі порушення вимог Закону, що спричинило значну втрату активів або доходів, і настанні ознак неплатоспроможності банку Національний банк України має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку(ст.73 Закону України "Про банки і банківську діяльність”).

• перевірка звітності комерційних банків (ст.ст.68,69 Закону України "Про банки і банківську діяльність”);

• нагляд за дотриманням банками банківського законодавства – мета: безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів(ст.55 Закону України "Національний банк України”).

Повноваження національної комісії що здійснює державне регулювання у сфері ринків фін послуг

Нацкомфінпослуг відповідно до покладених на неї завдань:

1) аналізує стан і тенденції розвитку ринків фінансових послуг, розробляє пропозиції щодо формування державної політики у сфері фінансових послуг;

2) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України;

3) здійснює моніторинг руху капіталу в Україну та за її межі через ринки фінансових послуг;

4) здійснює відповідно до законодавства державне регулювання та нагляд за діяльністю фінансових установ (крім банків, професійних учасників фондового ринку, інститутів спільного інвестування, фінансових установ, які мають статус міжурядових міжнародних організацій, Державної казначейської служби України та державних цільових фондів);

5) здійснює нагляд на консолідованій основі за небанківськими фінансовими групами, переважна діяльність у яких здійснюється фінансовими установами, нагляд за якими здійснює Нацкомфінпослуг;

6) здійснює державне регулювання та контроль за діяльністю бюро кредитних історій;

7) надає висновки про віднесення операцій до певного виду фінансових послуг;

8) здійснює реєстрацію фінансових установ та саморегулівних організацій учасників ринків фінансових послуг;

9) веде:

Державний реєстр фінансових установ;

Повноваження державної пробірної служби

Основними завданнями Пробірної служби України є реалізація державної політики у сфері державного пробірного контролю та внесення пропозицій щодо її формування.

4. Пробірна служба України відповідно до покладених на неї завдань:

2) здійснює державний пробірний контроль за якістю дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та дорогоцінного каміння

7) застосовує штрафні санкції відповідно до законодавства України у межах своєї компетенції;

8) здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законодавством;

9) видає ліцензії на провадження господарської діяльності зі збирання, первинної обробки відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, видає копії ліцензій, переоформлює ліцензії, видає дублікати ліцензій та анулює їх;

10) веде реєстр суб'єктів господарювання, які здійснюють операції з дорогоцінними металами і дорогоцінним камінням;

11) подає на погодження Міністру перелік суб'єктів господарювання, що виготовляють ювелірні та побутові вироби з дорогоцінних металів, мають право за наявності акредитованої в установленому порядку лабораторії на клеймування виробів власного виробництва державним пробірним клеймом;

12) проводить щорічну реєстрацію відбитка іменника - спеціального знака, який засвідчує виготовлювача ювелірних та побутових виробів із дорогоцінних металів;

13) забезпечує розроблення технічної документації на державні пробірні клейма, здійснює контроль за виготовленням та використанням зазначених клейм;

15) забезпечує здійснення клеймування ювелірних та побутових виробів, виготовлених з дорогоцінних металів, за заявками юридичних та фізичних осіб;

Правове регулювання аудиторської діяльності в Україні

Застосування  аудиторської  форми  контролю  дає можливість поєднувати  інтереси  держави  та недержавних  суб’єктів  господарювання без додаткових  затрат бюджетних коштів на контролюючу діяльність, що в умовах постійного дефіциту державних фінансових ресурсів є надзвичайно важливим.

       Відповідно до ст. 4 Закону України від 22 квітня 1993 року. «Про аудиторську діяльність», аудит визначений як перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку первинних документів та  іншої  інформації щодо фінансово-господарської  діяльності  суб’єктів  господарювання  з  метою визначення достовірності  їх  звітності, обліку, його повноти  і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам.

       Аудиторські послуги можуть надаватися у формі аудиторських перевірок (аудиту)  і пов’язаних з ним експертиз, консультацій з питань бухгалтерського  обліку,  звітності,  оподаткування,  аналізу  фінансовогосподарської діяльності та  інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької  діяльності фізичних  і юридичних  осіб. Прибуток (дохід) від аудиторської діяльності оподатковується відповідно до чинного законодавства.

Поняття та види аудиторської діяльності

Аудиторська діяльність в Україні регулюється Законом України "Про аудиторську діяльність" від 22.04.1993 р. (в ред. від 14.09.2006 p.). Законодавець ототожнює поняття "аудит" і "аудиторська перевірка", визначаючи аудит як перевірку даних бухгалтерського обліку і показників фінансової звітності суб’єкта господарювання з метою висловлення незалежної думки аудитора про їх достовірність в усіх суттєвих аспектах та відповідність вимогам законів України, положень (стандартів) бухгалтерського обліку або інших правил (внутрішніх положень суб’єктів господарювання) згідно з вимогами користувачів (ст. З Закону України "Про аудиторську діяльність").

Правовий статус аудитора та аудиторської фірми

Аудит в Україні здійснюють як фізичні особи (аудитори), так і юридичні особи (аудиторські фірми).

Аудитором може бути фізична особа, яка має сертифікат, що визначає її кваліфікаційну придатність для аудиторської діяльності на території України. Аудиторам забороняється безпосередньо займатися торговою, посередницькою і виробничою діяльністю, ними не можуть бути особи, що мають судимість за корисливі злочини.

Аудиторська фірма - це юридична особа, що створена відповідно до законодавства і здійснює виключно аудиторську діяльність. Право на здійснення аудиторської діяльності мають аудиторські фірми, внесені до Реєстру аудиторських фірм та аудиторів. Загальний розмір частки засновників (учасників) аудиторської фірми, які не є аудиторами, у статутному капіталі не може перевищувати 30%, а керівником її може бути тільки аудитор.

З метою забезпечення незалежності аудиту закон забороняє надання аудиторських послуг органам державної виконавчої влади, виконавчим органам місцевих рад народних депутатів, контрольно-ревізійним установам, що мають державно-владні повноваження.

Повноваження Аудиторської палати України

Повноваження Аудиторської палати України визначаються цим Законом та Статутом Аудиторської палати України.

Статут Аудиторської палати України приймається двома третинами голосів від загальної кількості членів Аудиторської палати України.

Аудиторська палата України:

1) здійснює сертифікацію осіб, які мають намір займатися аудиторською діяльністю;

2) затверджує стандарти аудиту;

3) затверджує програми підготовки аудиторів та за погодженням з Національним банком України програми підготовки аудиторів, які здійснюватимуть аудит банків;

4) веде Реєстр;

5) здійснює контроль за дотриманням аудиторськими фірмами та аудиторами вимог цього Закону, стандартів аудиту, норм професійної етики аудиторів;

6) здійснює заходи із забезпечення незалежності аудиторів при проведенні ними аудиторських перевірок та організації контролю за якістю аудиторських послуг;

7) регулює взаємовідносини між аудиторами (аудиторськими фірмами) в процесі здійснення аудиторської діяльності та у разі необхідності застосовує до них стягнення;

8) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом та Статутом Аудиторської палати України.

Щорічно Аудиторська палата України отримує від аудиторських фірм та аудиторів звіти про виконані ними роботи, здійснює їх аналіз та подає до Кабінету Міністрів України узагальнену інформацію про стан аудиторської діяльності в Україні.

Загальна характеристика бюджету

 Бюджет  як централізований фонд,  з  якого протягом певного періоду можна фінансувати потреби, пов’язані з повсякденною діяльністю, необхідний як державі, так  і всім органам місцевого самоврядування, що здійснюють владні повноваження на відповідній території. Слід звернути увагу на те, що слово «бюджет» має декілька значень.

       Бюджет як економічна категорія — це  сукупність  суспільних (економічних) відносин у формуванні, розподілі та використанні централізованого фонду  коштів  на  рівні  держави  й  органів місцевого  самоврядування, необхідних державі та місцевому самоврядуванню для виконання ними завдань і функцій.

       Бюджет як правова категорія— це основний фінансовий план формування, розподілу та використання централізованого грошового фонду відповідної  території, що  затверджується  відповідним  представницьким  органом державної або місцевої влади.

       Бюджет як політична категорія — дозвіл парламенту уряду на формування та використання державних коштів.

Поняття бюджетного права і правовідносин

  Бюджетне право як підгалузь фінансового права — це сукупність фінансово-правових норм, що регулюють суспільні (фінансові) відносини, які виникають  у  зв’язку  з формуванням,  розподілом  і  використанням  державного і місцевого бюджетів на території України.

       Предмет бюджетного права — суспільні відносини, які виникають з приводу формування, розподілу та використання бюджетних фондів.

       В юридичній літературі норми бюджетного права поділяються на матеріальні тапроцесуальні.

       Матеріальні норми закріплюють структуру бюджетної системи України, перелік доходів та витрат, порядок  їх розподілу між бюджетами, а також повноваження суб’єктів бюджетних правовідносин.

       Процесуальні  норми  встановлюють  порядок  проходження  бюджету — складання та розгляд проекту бюджету, затвердження та виконання бюджету, а також складання, розгляд та затвердження звіту про виконання бюджету.

       Особливості бюджетних правовідносин:

1) це вид фінансових правовідносин;

2) виникають із фінансової діяльності та мають грошовий характер; 

3) одна зі сторін наділяється владними повноваженнями щодо іншої; 

4) виникнення,  зміна  та припинення  завжди пов’язані  з нормативно-правовими актами;

5) мають періодичний характер (з початком нового бюджетного періоду та дією нового закону про Державний бюджет або рішенням про місцевий бюджет виникають нові бюджетні правовідносини);

6) у бюджетних  правовідносинах  бере  участь  більш  вузьке  коло суб’єктів, ніж в  інших видах фінансових правовідносин (суб’єктами бюджетного права є юридичні особи, які беруть участь у розподілі доходів та видатків між різними видами бюджетів або одержують із державного чи місцевих бюджетів  грошові кошти  у  різних формах (фінансування,  дотації,  субвенції  тощо), або беруть участь у бюджетному процесі). Таким чином, не є суб’єктами бюджетних правовідносин юридичні  особи недержавної  чи немуніципальної форм власності. Їх взаємовідносини з бюджетом опосередковуються через податкові або кредитні відносини. Не можуть бути суб’єктами бюджетних правовідносин і окремі громадяни. Їх взаємовідносини з бюджетом також опосередковуються через податкові, трудові та інші види правовідносин.

       Суб’єкти бюджетного права здатні мати суб’єктивні права та виконувати встановлені законодавством обов’язки. Бюджетні права України та органів місцевого самоврядування можна класифікувати.

Поняття та принципи бюджетної системи україни

Бюджетна система України — це побудована на економічних відносинах,  державному  устрої  та  врегульована правовими нормами  сукупність видів бюджетів.

       Структура бюджетної  системи України визначається  ст. 5 Бюджетного кодексу України. В основу її побудови покладений адміністративно-територіальний устрій держави. 

       Таким  чином,  бюджетна  система України  складається  з  державного бюджету  та  місцевих  бюджетів.  Місцевими  бюджетами  визнаються  бюджети АРК,  обласні,  районні  бюджети,  бюджети  районів  у  містах  та  бюджети місцевого самоврядування (бюджети територіальних громад, сіл, селищ, міст та їх об’єднань). 

       Правом  на  бюджет  наділяється  орган,  який  очолює  певну  територію — держава, область, район. Цей орган затверджує відповідний бюджет, надаючи основному фінансовому плану правову форму закону або рішення місцевого органу самоврядування.

 Стаття 13 БК України передбачає поділ Державного бюджету на загальний та спеціальний фонди. 

       Загальний фонд бюджету містить:

•  усі  доходи  бюджету,  крім  тих, що  призначені  для  зарахування  до спеціального фонду;

•  усі  видатки  бюджету  за  рахунок  надходжень  до  загального  фонду бюджету;

• фінансування загального фонду бюджету.

       Таким чином,  загальний фонд бюджету  забезпечує фінансування основних функцій  та  завдань  держави,  територіальних  громад,  систематизованих певним чином.

       Спеціальний фонд бюджету містить: 

• бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень; 

• гранти, дарунки (у вартісному підрахунку), одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретні цілі; 

• різницю між доходами і видатками спеціального фонду.

       Тобто, спеціальний фонд бюджету передбачає предметно-цільове використання бюджетних коштів за бюджетними призначеннями.

Бюджетна класифікація

Доходи  бюджетів  класифікуються  за  такими  розділами (ст. 9  БК України): 

• податкові надходження (прибуткові та майнові податки, мито та ін.);

• неподаткові надходження (доходи від власності та підприємницької діяльності;  адміністративні  збори  та  платежі; надходження  від штрафів  та фінансових санкцій та ін.);

• доходи від операцій з капіталом (надходження від продажу основного  капіталу:  коштів  від  реалізації  безхозного  майна,  скарбів  тощо;  надходження від реалізації державних запасів товарів; надходження від продажу землі та нематеріальних активів);

•  трансферти (в Україні  вони  закріплюються у двох формах: дотація вирівнювання — міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який його отримує; субвенція — міжбюджетний трансферт для використання  з певною метою в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про її надання);

2) класифікація видатків бюджету — це групування видатків (бюджетних призначень) за такими ознаками (ст. 10 БК України):

• функціями, з виконанням яких пов’язані видатки;

•  економічною  характеристикою  операцій,  під  час  проведення  яких здійснюються ці видатки (містить поточні та капітальні видатки);

• ознакою головного розпорядника бюджетних коштів;

• за бюджетними програмами;

                                                         

3)  класифікація фінансування  бюджету  визначає  джерела  отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття бюджетного дефіциту,  і напрямки витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками (платежі з погашення основної суми боргу) (ст. 11 БК України); 

4)  класифікація  боргу  систематизує  інформацію  про  всі  боргові  зобов’язання держави, АРК та органів місцевого самоврядування перед юридичними особами, банківськими установами за внутрішніми та зовнішніми зобов’язаннями.

       Отже,  бюджетна  класифікація  є  вичерпним,  єдиним  систематизованим угрупуванням доходів, видатків (зокрема і кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та  іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів. 

Міжбюджетні трансферти

Міжбюджетні трансферти поділяються на:

1) дотацію вирівнювання;

2) субвенції;

3) кошти, що передаються до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;

4) додаткові дотації.

У статті визначено види міжбюджетних трансфертів для місцевих бюджетів України. Міжбюджетні трансферти в Україні є основною формою реалізації міжбюджетних відносин і спрямовані на збалансування та вирівнювання фінансової спроможності відповідних бюджетів. Функціональна спрямованість кожного виду міжбюджетних трансфертів визначається цільовим та адресним спрямуванням коштів з одного бюджету до іншого. Такий поділ передбачає:

— дотацію вирівнювання – міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який його отримує;

— субвенції – міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному органом, який прийняв рішення про надання субвенції;

— кошти, що передаються до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;

— додаткові дотації – міжбюджетні трансферти на вирівнювання фінансової забезпеченості місцевих бюджетів; на компенсацію втрат доходів місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, унаслідок надання пільг, встановлених державою; інші додаткові дотації.

Бюджетний кодекс окремо не визначає поняття «дотація». З досвіду практики дотація є ефективним методом бюджетного регулювання, який визначає річну фіксовану суму коштів, що виділена з бюджету вищого рівня на безповоротній основі для збалансування бюджету нижчого рівня у випадках перевищення його видатків над доходами і терміном на 1 рік.

Бюджетний процес та його стадії

Стадії бюджетного процесу

Фінансове право містить окремий правовий інститут" який регламентує процес створення та використання ресурсів, мобілізованих до централізованих фондів, — бюджетний процес. Процес у сфері бюджету є обов'язковим порядком реалізації матеріально-правових бюджетних норм. Характер взаємозв'язку матеріальних і процесуальних норм бюджетного права істотно відрізняється від характеру зв'язку, наприклад, цивільного матеріального і цивільно-процесуального права, які є самостійними галузями права, а бюджетний процес і матеріальні бюджетні норми, хоч і є окремими правовими інститутами, об'єднані у підгалузь фінансового права. Завдання бюджетного законодавства — регламентація бюджетного процесу і міжбюджетних відносин. При здійсненні бюджетного процесу в Україні положення нормативно-правових актів застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать положенням Конституції України, БКУ та закону про Державний бюджет України.

Бюджетний процес — сукупність дій уповноважених осіб, на основі норм бюджетного права, органів державної влади та місцевого самоврядування щодо складання, розгляду, затвердження й виконання бюджету, а також звітування про його виконання; це інструмент стабілізації економіки і засіб контролю державних видатків.

Стадія бюджетного процесу — етап діяльності держави чи місцевого органу, внаслідок якого бюджет набуває форми правового акта. БКУ у ст. 19 виокремлює чотири стадії бюджетного процесу:

1) складання проектів бюджетів;

2) розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;

3) виконання бюджету, в т. ч. у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;

4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.

Виконання бюджету

Виконання бюджету

Стадіями виконання Державного бюджету України за видатками визнаються:

встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі затвердженого бюджетного розпису;

затвердження кошторисів розпорядникам бюджетних коштів;

взяття бюджетних зобов'язань;

отримання товарів, робіт та послуг;

здійснення платежів;

використання товарів, робіт та послуг на виконання бюджетних програм.

Державне казначейство України здійснює платежі за дорученнями розпорядників бюджетних коштів у разі:

1) наявності відповідного бюджетного зобов'язання для платежу у бухгалтерському обліку виконання Державного бюджету України;

відповідності напрямів витрачання бюджетних коштів бюджетному асигнуванню;

наявності у розпорядників бюджетних коштів невикористаних бюджетних асигнувань.

Зміни до Закону про Державний бюджет України можуть вноситися у випадках виникнення відхилення оцінки прогнозу надходжень до бюджету від прогнозу, врахованого при затвердженні Державного бюджету України на відповідний бюджетний період, а також зміни структури видатків державного бюджету та в інших випадках, передбачених Бюджетним кодексом. Міністерство фінансів України проводить щомісячне оцінювання відповідності прогнозу надходжень показникам, установленим Державним бюджетом України.

Відповідальність за бюджетні правопорушення

У Бюджетному кодексі крім контрольних повноважень окремих органів влади встановлено відповідальність за виявлені бюджетні правопорушення учасникам бюджетного процесу.

Бюджетним правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного процесу встановленого Бюджетним кодексом та іншими нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету.

Бюджетне правопорушення, вчинене розпорядником чи одержувачем бюджетних коштів, може бути підставою для вжиття наступних заходів:

1) призупинення бюджетних асигнувань;

2) зупинення операцій з бюджетними коштами;

3) накладання стягнень.

Державні і місцеві доходи

Для  реалізації  своїх  завдань  державі необхідні фінансові  ресурси,  за допомогою яких і відбувається їх фінансування. Джерелом формування грошових фондів держави  є частина внутрішнього валового продукту, що переходить  у  власність  держави  у  формі  різних  видів  платежів. Ця  частина коштів  і становить державні доходи, правами щодо використання яких наділяються державні органи. Державні доходи, акумулюючи грошові надходження, формують певну систему фондів. Вони утворюються як за рахунок коштів держави, так і за рахунок коштів недержавних підприємств, установ, організацій, фізичних осіб. В основі утворення цих фондів є принцип єдності (законодавства, території, умов і т.ін.).

       Місцеві (муніципальні)  доходи —  це  частина  внутрішнього  валового продукту, у формі платежів і надходжень до місцевих бюджетів й використовується для розв’язання різних питань, що стоять перед органами місцевого самоврядування. 

       Відносини, що складаються під час формування та використання державних та місцевих доходів, виступають у правовій формі. Держава закріплює  вичерпний  перелік  надходжень  податкового  характеру  до  бюджетів (Податковий кодекс України від 02.12.2010р.),  розподіл  їх  за  різними  видами бюджетів (Бюджетний кодекс України від 08.07.2010р., Закон України «Про місцеве  самоврядування в Україні» від 21.05.1997р.), їх форму, підстави й умови сплати, права й обов’язки платників і контролюючих органів. 

       При цьому важливо, щоб акцент не змістився винятково у фіскальну сторону процесу,  а  зберігся  б  і регулюючий,  стимулюючий  аспект під  час формування  державних  грошових  фондів.  Тобто,  формування  цих  фондів було б  спрямоване не  тільки на  забезпечення фінансування реалізації державних функцій,  але  і на  зацікавлення платників  у  розвитку  виробництва, збільшення оборотів. 

       Державні та муніципальні доходи досить багатогранні, однак становлять  єдину  систему,  яка  не  виключає,  а,  навпаки, припускає  їх  класифікацію. В її основі можуть бути різні підстави. Безумовно найбільш розповсюдженим є поділ доходів на централізовані та децентралізовані. Крім цього, доходи можна класифікувати:

а) за формою надходження:

• податкові платежі;

• неподаткові платежі;

б) за методами мобілізації:

• обов’язкові;

• добровільні;

в) за формою власності (або джерелами утворення):

• від державного господарства;

• від юридичних осіб, заснованих на недержавній власності;

• від фізичних осіб і т.ін.

Система державних та місцевих доходів

Змістом д доходів є грошові ресурси які в процесі розподілу і перерозподілу д дохожу надходять Д і використовуються нею для здійснення своїх завдань

Система доходів бюджетів:

1.податкові надходження

2,неподаткові надходження(доходи від підприємницької д-сті,адмін. Збори і платежі, доходи від штрафів та фін санкцій)

3,доходи від операцій з капіталом

4, трансферти

Податки:поняття,функції,класифікація,ознаки..

Податки, збори, мито — все це обов’язкові платежі, яким можна дати загальне визначення. Це обов’язкові внески до бюджету відповідного рівня або  до  позабюджетного фонду,  які  вносяться  платниками  в  порядку  та  на умовах, визначених законодавчими актами. 

       Податок встановлюється лише державою та базується на актах вищої юридичної сили. Основними ознаками податку є те, що він:

1) стягується на умовах безповоротності (повернення податку можливе  тільки  за його переплати або  за умови  закріплення  законодавством відповідних пільг);

2) має односторонній характер встановлення. Оскільки податок стягується з метою покриття суспільних потреб, які, переважно, відокремлені від індивідуальних потреб конкретного платника податку, то він є індивідуально безповоротним. Сплата платником податку не породжує зустрічного зобов’язання держави вчиняти будь-які дії на користь конкретного платника;

3) на відміну від інших обов’язкових платежів, він може бути сплачений лише до бюджету, а не до  іншого грошового централізованого або децентралізованого фонду;

4)  категорія не  тільки правова,  але й  економічна,  оскільки це форма перерозподілу національного доходу. Під  час  сплати податкового платежу відбувається перехід частини коштів із власності окремих платників у власність усієї держави. Такого переходу права власності немає під час внесення до бюджету обов’язкових платежів державними підприємствами. Ці платежі будуть податками лише за формою, а не за змістом;

5) виступає як  індивідуальна безоплатність  і виражається в тому, що при його стягненні держава не бере на себе обов’язків  з надання кожному окремому платникові певного еквівалента, що дорівнює його платежу.

       Таким чином, податок — це форма примусового відчуження результатів діяльності суб’єктів, що реалізують свій податковий обов’язок, у державну чи комунальну власність, що вноситься до бюджету відповідного рівня (чи  цільового  фонду)  на  підставі  закону (чи  акта  органа  місцевого самоврядування) і виступає як обов’язковий, нецільовий, безумовний, безоплатний і безповоротний платіж.

 

3. Класифікація та функції податків

       Функції податків, які визначають їх сутність, є похідними від функцій фінансів і виконують ті самі завдання, але дещо у вужчому значенні. Виходячи з цього, функції  податків можна  згрупувати в  два  блоки:  основні  та додаткові. 

       До групи основних функцій належать: сутнісна функція податку (фіскальна)  і  дві  загальнофінансові (регулююча  і  контрольна). Саме на  основі цих функцій  будується  податковий механізм,  і,  діючи  спільно,  вони  складають цілісний комплекс. 

       Додаткові функції деталізують головні цілі, реалізовані через підсистему основних функцій. Крім  того,  якщо основні функції  є  обов’язковими для усіх видів податків, то додаткові мають відтінок факультативності й не обов’язково представлені у всіх податках. 

       Основні функції податку:

1. Найважливішою функцією податків є фіскальна (лат. Fiscus — державна скарбниця). Відповідно до цієї функції, податки виконують своє основне призначення — насичення дохідної частини бюджету, доходів держави  для  задоволення  потреб  суспільства. У  період  становлення  буржуазної держави  ця  спрямованість  податків  вважалася  єдиною.  Однак  наприкінці XIX ст. нова концепція податків розглядає останні як соціальний регулятор, знаряддя реформ і до кінця 30-х років XX ст. податки розглядаються вже як засіб регулювання економіки, забезпечення стабільного економічного зростання.

2. Регулююча функція є своєрідним доповненням до попередньої і торкається  як регулювання  виробництва,  так  і регулювання  споживання (наприклад,  непрямі  податки).  При  цьому  регулюючий  механізм  існує об’єктивно, і вплив на платників здійснюється незалежно від волі держави.

       Дуже  часто  під  регулюючою  функцією  розуміють  лише  надання  пільг окремим  галузям  чи  виробникам. Однак  податкове  регулювання —  більш складний механізм, що враховує не тільки податковий тиск, але  і перспективи того чи іншого виду діяльності, рівні прибутковості і т.ін.

3. Контрольна функція  реалізується  під  час  оподаткування  при  регламентації державою фінансово-господарської діяльності підприємств  і організацій,  одержанні  доходів  громадянами,  використанні  ними  майна.  За допомогою цієї функції оцінюється раціональність,  збалансованість податкової  системи,  кожного  важеля  окремо,  перевіряється,  наскільки  податки відповідають реалізації мети у сформованих умовах.

       Додаткові функції податку утворюють підсистему, що охоплює кілька видів функцій.

1. Розподільна функція є своєрідним відображенням фіскальної: наповнити скарбницю, щоб потім розподілити отримані кошти. Але на стадії розподілу ця функція дуже  тісно переплітається  з регулюючою,  і  в одній дії можуть виявлятися обидві функції. Наприклад, непрямі податки, регулюючи споживання, створюють основи для перерозподілу коштів одних платників на користь інших (акцизи на делікатесні види продуктів і т.ін.). Це говорить  про  існування  первинного  і  вторинного  розподілу (перерозподілу)  за допомогою податків.

2. Стимулююча (дестимулююча) функція створює орієнтири для розвитку чи згортання виробництва, діяльності. Як і регулююча, вона може бути пов’язана з застосуванням механізму пільг, зміною об’єкта оподаткування,  зменшенням  оподатковуваної  бази.  Іноді  цю  функцію  розглядають  як підвид регулюючої.

3. Накопичувальна функція є своєрідним узагальненням усіх попередніх функцій і, передусім, — з позицій реалізації цілей держави в податковій системі. Найбільш узагальнюючою функцією податків,  з якою пов’язані  їх виникнення  і розвиток, є фіскальна. Але це тільки на перший погляд. Вона має тимчасовий характер, виступає етапно, реалізуючи насичення бюджету на визначений період. Кінцева мета податків — не тільки сформувати бюджет, але і сформувати мету, інтереси в розподілі тих чи інших коштів платників, тобто створити умови для їх накопичення як юридичними, так і фізичними особами.

 1. Залежно від компетенції органа, що вводить у дію податковий платіж на відповідній території:

1)  загальнодержавні 2) місцеві —

2. Залежно від каналу надходження. Відповідно до бюджетної системи України податкові платежі надходять до бюджетів різних рівнів, на підставі чого податкові платежі можна поділити на закріплені та регульовані.Закріплені  податки  безпосередньо  і  цілком  надходять  у  конкретний бюджет чи позабюджетний фонд. Регулюючі (різнорівневі) податки надходять одночасно до бюджетів різних рівнів у пропорціях відповідно до бюджетного законодавства.

3. Залежно від платника:

1) податки з юридичних осіб (податок на прибуток);

2) податки з фізичних осіб (прибутковий податок, податок на промисел);

3) змішані —  податки, що  припускають  як  платника  і юридичних,  і фізичних осіб (податок із власників транспортних засобів, земельні податки і т.ін.). При цьому змішані податки поділяються на:

а) податки, що визначаються наявністю визначених матеріальних благ (транспортні засоби, ділянка землі);

б) податки, що визначаються діяльністю платників (податок на додану вартість, акцизний збір).

4. Залежно від форми обкладання:

1)  прямі (прибутково-майнові) —  податки,  що  стягуються  під  час придбання й акумуляції матеріальних благ, визначаються розміром об’єкта обкладання,  входять до ціни  товару  і  сплачуються  виробником чи власником. Прямі податки, своєю чергою, поділяються на:

а)  особисті —  податки,  які  сплачуються  платником  за  рахунок  і  залежно  від отриманого ним доходу (прибутку) і враховують платоспроможність платника;

б) реальні (англ. rеаl — майно) — податки, які сплачуються з майна та в основі яких є не реальний, а передбачуваний середній дохід;

2) непрямі (на споживання) — податки, які стягуються під час витрат матеріальних благ, визначаються розміром споживання, вводяться у вигляді надбавки до ціни реалізації товару  і  сплачуються  споживачем.

5. Залежно від способу стягування:

1) часткові (кількісні) — встановлюють розмір податку для кожного платника  окремо,  враховують  майновий  стан  платника  і  його  можливості сплати

2) розкладкові (репартиаційні) — податки, які нараховуються на цілу корпорацію  платників, що  самостійно  здійснюють  між  собою  остаточний розподіл податкового тягаря

6. Залежно від характеру використання:

1) загального призначення — податки, які використовуються на загальні цілі, без конкретизації витрат, на які вони витрачаються (фактично це і є податки);

2) цільові податки — податки, зараховані в позабюджетні цільові фонди і призначені для цільового використання. 

7. Залежно від періодичності стягування:

1) разові —

2) систематичні (регулярні). 

Податок на додану вартість

Податок на додану вартість є непрямим податком, виконує фіскальну функцію та справляє значний вплив на фінансово-господарську діяльність суб'єктів господарювання та на їхній фінансовий стан.

Платниками ПДВ є суб'єкти господарської діяльності (юридичні особи) і громадяни (фізичні особи), які здійснюють підприємницьку діяльність на території України. При цьому податок стягується, якщо обсяг оподаткованих операцій платника з продажу товарів (робіт, послуг) за останні дванадцять календарних місяців перевищував 3600 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Об'єктом оподаткування є операції, пов'язані з продажем товарів (робіт, послуг) усередині держави, їхнім імпортом чи експортом

Акцизний збір

Акцизний збір - це непрямий податок на окремі товари (продукцію), визначені законом як підакцизні, який включається до ціни цих товарів (продукції) і оплачується покупцем.  Ознаки АЗ:  · це непрямий податок;  · це податок на окремі товари, визначені законом як підакцизні;  · сума АЗ включається до ціни підакцизних товарів.  Цей податок встановлюється на високорентабельну продукцію.  Особливістю АЗ є яскраво виділена регулююча функція податку: коригування попиту і пропозиції про підвищенні ціни товару за рахунок включення до неї АЗ.  Держава акумулює кошти, одержані від сплати АЗ, і використовує їх на фінансування соціальних та інших програм.  АЗ подібний до ПДВ: вони збільшують ціну товару, оскільки входять до неї у вигляді надбавки на стадії реалізації. Вони спрямовані на споживача, які їх і сплачують.

Платниками акцизного збору є:  а) суб'єкти підприємницької діяльності, а також їх філії, відділення (інші відокремлені підрозділи) - виробники підакцизних товарів на митній території України

б) нерезиденти, які здійснюють виготовлення підакцизних товарів (послуг) на митній території України безпосередньо або через їх постійні представництва чи осіб, прирівняних до них згідно із законодавством;  в) будь-які суб'єкти підприємницької діяльності, інші юридичні особи, їх філії, відділення, інші відокремлені підрозділи, які імпортують на митну територію України підакцизні товари.

г) фізичні особи - резиденти або нерезиденти, які ввозять (пересилають) підакцизні речі або предмети на митну територію України у вигляді супроводжувального або несупроводжувального багажу, а також фізичні особи, які одержують такі підакцизні речі (предмети), переслані (надіслані) з-за митного кордону України у вигляді поштових чи інших відправлень або несупроводжувального багажу, в обсягах або вартістю, що перевищують норми безмитного провезення (пересилання) для таких фізичних осіб, визначені митним законодавством;  д) юридичні або фізичні особи, які купують (одержують в інші форми володіння, користування або розпорядження) підакцизні товари у податкових агентів.  Об'єктом оподаткування є:  а) обороти з реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції) шляхом їх продажу, обміну на інші товари (продукцію, роботи, послуги), безплатної передачі товарів - (продукції) або з частковою їх оплатою;  б) обороти з реалізації (передачі) товарів (продукції) для власного споживання, промислової переробки, а також для своїх працівників;  в) вартість товарів (продукції), які імпортуються (ввозяться, пересилаються) на митну територію України; залежить від митної вартості товарів. 

 

Податок на землю

Земельний податок. Його сплачують власники земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійні землекористувачі 

Головне у відносинах в сфері плати за землю правильно визначити, хто є платником, а хто ні. Згідно пункту 269.1 ПКУ платниками податку є:

1. власники земельних ділянок, земельних часток (паїв);

2. землекористувачі.

власники земельних ділянок - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), які відповідно до закону набули права власності на землю в Україні, а також територіальні громади та держава щодо земель комунальної та державної власності відповідно (пункт 14.1.34 ПКУ). землекористувачі - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди (пункт 14.1.73 ПКУ). Землекористувачі можуть сплачувати як орендну плату, так і земельний податок. Якщо у СГД укладений договір оренди, то він є платником орендної плати. Якщо СГД є постійним землекористувачем земельної ділянки, на якій розташоване якесь його майно, то такий суб’єкт господарювання є платником земельного податку як землекористувач.

Місцеві податки

 До місцевих податків належать:

10.1.1. податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;

10.1.2. єдиний податок.

10.2. До місцевих зборів належать:

10.2.1. збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності;

10.2.2. збір за місця для паркування транспортних засобів;

10.2.3. туристичний збір.

10.3. Місцеві ради обов'язково установлюють податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності.

10.4. Місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.

10.5. Установлення місцевих податків та зборів, не передбачених цим Кодексом, забороняється.

10.6. Зарахування місцевих податків та зборів до відповідних місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України.

Поняття та види обов’язкових неподаткових платежів

Неподаткові доходи бюджетів можна об’єднати в групи, за-лежно від їхнього походження чи підстави для справляння:  ― платежі, що надходять у вигляді плати за послуги, надані державою (переважно за оформлення певних прав та пов’язаних із ними документів);  ― платежі, що випливають із права власності держави (народу);  ― платежі за реєстрації, видачу ліцензій, сертифікатів та за інші дозволяння у сфері господарювання;  ― платежі штрафного характеру;  ― інші доходи.  Платежі першого та другого різновидів входять до законодав-чої системи оподаткування.  Податкові платежі можна розділити на власне податки й  цільові податкові платежі. Усі вони повністю входять до законо-давчої системи оподаткування.  У науці податкові та неподаткові платежі заведено розрізняти переважно за двома головними критеріями: по-перше, за харак-тером підстави для сплати платежу і, по-друге, за критерієм для визначення розміру платежу. Таким чином, вважається, що пода-ткові платежі мають індивідуально безвідплатний характер, а їх розмір визначається платоспроможністю платника. На відміну від податкових неподаткові платежі, по-перше, як правило, ма-ють відплатний або компенсаційний чи штрафний характер, а по-друге, не залежать від розміру доходу (прибутку) платника.  При сплаті неподаткового платежу, як правило,  є спеціальна мета (за що конкретно сплачується платіж) і спеці-  альні інтереси (платник певною мірою безпосередньо відчуває відплатність платежу). Неподаткові платежі справляються лише  з тих осіб, які звертаються у відповідні органи з приводу надання потрібних їм послуг.  Таким чином, з точки зору наведених вище критеріїв установле-ний законодавством про систему оподаткування перелік обов’язкових платежів містить платежі як податкового, так і неподаткового характеру. Тобто система оподаткування України охоплює повніс-тю категорію податкових платежів та частково неподаткові.

Державне мито

Державне мито – це плата, що стягується за здійснення уповноваженими на це органами та посадовими особами юридично значимих дій та видачу ними правових документів, що мають правове значення, в інтересах платників.  Стягується з метою покриття витрат, які виникають у зв’язку з вчиненням цих юридично значимих дій.  Головна особливість державного мита – індивідуальна відплатність. Платниками державного мита на території України є фізичні та юридичні особи за вчинення в їхніх інтересах дій та видачу документів, що мають юридичне значення, уповноваженими на те органами.  Об'єкти справляння державного мита  Державне мито справляється:  1) із позовних заяв, заяв у справах окремого провадження, з апеляційних і касаційних скарг на рішення місцевих судів, а також за видачу судами копій документів; 2) із позовних заяв, що подаються до господарських судів, апеляційних і касаційних скарг на рішення господарських судів, і заяв кредиторів у справах про банкрутство, 3) за вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами і виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад, а також за видачу дублікатів нотаріально засвідчених документів; 4) за реєстрацію актів цивільного стану, а також видачу громадянам повторних свідоцтв про реєстрацію актів цивільного стану і свідоцтв у зв'язку із зміною, доповненням, виправленням і поновленням записів актів цивільного стану;  5) за прописку громадян або реєстрацію місця проживання;  6) за видачу дозволів на право полювання та рибальства;  7) за операції з об'єктами нерухомого майна, що здійснюються на товарних біржах;  8) інше. 

Збір на обов’язкове державне пенсійне страхування

Види платників збору на обов’язкове державне пенсійне страхування перераховані в ст. 1 вищевказаного Закону. Ними є:

суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, їх об’єднання, бюджетні, громадські й інші устано­ви й організації, об’єднання громадян та інші юридичні особи, а також фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих робітників;

філії, відділення й інші відособлені підрозділи платників податку, що не мають статусу юридичної особи, розташовані на інший території територіальної громади, ніж платник зборів;

фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих робітників, а також адво­кати, їх помічники, приватні нотаріуси, інші особи, які не є суб’єктами підприємницької діяльності і займаються діяльні­стю, пов’язаною з одержанням доходу;

фізичні особи, які працюють на умовах трудового догово­ру (контракту), і фізичні особи, що виконують роботи (послу­ги) відповідно до цивільно-правових договорів, у тому числі члени творчих союзів, творчі працівники, які не є членами творчих союзів;

юридичні і фізичні особи, які здійснюють операції з купівлі-продажу валют;

суб’єкти підприємницької діяльності, що здійснюють тор­гівлю ювелірними виробами з золота (крім обручок), платини і дорогоцінного каміння тощо.

Плата за торговий патент

Плату за торговий патент закріплено в п. 19 ст. 14 Закону України "Про систему оподаткування" як самостійний вид загальнодержавних податків і зборів. Однак цей обов'язковий платіж посідає проміжне положення між власне податками і державним дозволом.

Згідно зі ст. 2 Закону України від 23 березня 1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», (далі — Закон про патентування) торговий патент — це дер­жавне посвідчення, що засвідчує право суб'єкта підприємниць­кої діяльності чи його структурного (відособленого) підрозділу займатися певними видами підприємницької діяльності.

Патентуванню підлягають такі види діяльності, які й є об'єк­том патентування:

1)торгова діяльність за готівку, а також з використанням інших форм розрахунків і кредитних карток на території Ук­раїни;

2)діяльність щодо обміну готівкових валютних цінностей;

3)діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу;

4)діяльність з надання побутових послуг.

Визначення видів діяльності, що підлягають патентуванню, заборонено іншими нормативними актами, крім вищезгадано­го Закону, а також рішеннями органів місцевого самовряду­вання. Виходячи з цього, зауважимо, що наведений перелік об'єктів оподаткування є вичерпним і ніякі інші види підприє­мницької діяльності патентуванню не підлягають.

три гру­пи платників:

1)юридичні особи, незалежно від організаційно-правової форми господарювання і форми власності;

2)фізичні особи—підприємці;

3)відособлені підрозділи (філії, відділення тощо), причому ні місце їх розташування, ні наявність окремого банківського рахунка чи відособленого балансу в цьому випадку значення не мають.

Місцеві збори

Місцевий збір - обов'язковий платіж, який згідно iз законом запроваджується i зупиняється органом місцевого самоврядування на території вiдповiдної адмiнiстративно-територiальної одиниці та зараховується до його бюджету. Місцевий збір запроваджується у якості компенсації вартості комунальних послуг, які надаються платнику місцевого збору вiдповiдною територіальною громадою.

Органи місцевого самоврядування самостійно встановлюють і визначають порядок сплати місцевих податків і зборів відповідно до переліку, встановленого статтею 15 Закону України "Про систему оподаткування" і статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про місцеві податки і збори" та в межах установлених Декретом граничних розмірів ставок, крім збору на проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними радами.

В межах своєї компетенції, органи місцевого самоврядування мають право запроваджувати пільгові податкові ставки, повністю відміняти окремі місцеві податки і збори або звільняти від їх сплати певні категорії платників та надавати відстрочки у сплаті місцевих податків і зборів.

Платники зобов'язані сплачувати місцеві податки і збори, відповідно до вимог рішення органу місцевого самоврядування про впровадження платежу і тільки після набрання чинності цього рішення.

Місцеві податки і збори перераховуються до бюджетів місцевого самоврядування в порядку, визначеному радами народних депутатів, якими вони встановлюються. Стягнення не внесених в установлений термін місцевих податків і зборів здійснюється згідно з чинним законодавством.

Поняття, ознаки, форми, функції страхування

страхування —  це  система  відносин щодо  формування і використання централізованих і децентралізованих фондів, необхідних  для  фінансування  непередбачених  потреб  суспільства  та  його  членів, відшкодування  збитків, що  виникли  у  результаті  стихійних  лих  та  інших подібних подій. Формування страхових фондів дозволяє забезпечити циклічність  обігу  державних  коштів,  коли  під  час  виникнення  непередбачених обставин  не  скорочуються  бюджетні  кошти,  заплановані  на  фінансування інших потреб, а використовуються резервні страхові фонди. 

      Страхування як самостійний  інститут  існує  у  двох  відособлених  формах:  майнового  страхування, пов’язаного  з  непередбаченими,  надзвичайними  подіями,  і  соціального страхування, що може здійснюватися як у вигляді державного, так  і недержавного. Шляхом обох форм утворюються централізовані та децентралізовані резерви  грошових  і матеріальних ресурсів (страхові фонди) для відшкодування збитків і фінансування визначених цілей. 

       Зміст  інституту  страхування  розкривається  в  його  ознаках,  серед яких розрізняють такі:

1) цільове використання страхового фонду, зумовлене договором або законом;

2)  імовірний характер відносин, обумовлений тільки можливістю настання страхового випадку, його наслідків;

3) зворотний характер акумульованих коштів, за якого розмір виплат визначається розміром втрат, умовами та строками дії угоди;

4)  перерозподільний  характер  відносин, що  регулює  участь  більшої кількості осіб, які власне вносять страхові внески до фондів, порівняно з кількістю осіб, які одержують право на виплати зі страхового фонду. 

             Так, розподільна функція у страхуванні виявляється у формі відновлення і заощадження. Реалізація запобігаючої функції дає можливість здійснювати багато профілактичних заходів, інвестувати кошти страхових фондів до відповідних  програм,  державні  цінні  папери,  реконструювати,  переоснащати підприємства соціальної сфери. Відбудовна функція дозволяє цілком або частково відшкодувати втрати в результаті страхового випадку, виплатити обумовлену законом або договором грошову суму, ощадна — акумулювати кошти відповідно до їх цільового призначення (особливо чітко такий механізм реалізується в умовах пенсійного, соціального страхування). Контролююча функція обумовлює надходження коштів страхового фонду на чітко визначені цілі відповідному колу суб’єктів. Показово, що в умовах страхування контроль здійснюється не тільки на стадії витрат  страхового фонду, виплат страхових сум, але  і  на  стадії формування  державного  страхового фонду. 

       Участь  держави  в  страховій  діяльності  здійснюється  на  двох  рівнях залежно від характеру страхових фондів:

а) непрямому;

б) безпосередньому.

       Непряма участь держави в страховій діяльності пов’язана з організацією формування  децентралізованих  страхових фондів. Прямо не  визначаючи умови договору, держава впливає на ці відносини через механізм ліцензування страхової діяльності, коригування відповідних правових норм. 

       Безпосередня  участь  держави  у  страховій  діяльності  здійснюється шляхом  формування  і  забезпечення  коштами  обов’язкового  державного страхування, формування цільових державних резервних фондів та ін. Особиста участь держави у страховій діяльності пов’язана, зазвичай, з обов’язковим  страхуванням.  Саме  ця  сфера  відносин  є  предметом  фінансовоправового  регулювання. У цьому  випадку  держава  або  виступає  однією  зі сторін  відносин  страхування,  або  організує  державний  контроль  за  дотриманням законодавства страховиками та страхувальниками. При цьому держава  визначає  види,  порядок,  умови  страхування,  джерела  страхових  виплат.  Подібні  відносини  регулюються  імперативними  методами,  що визначає вирішальний стан держави.

Основні поняття страхування

Франши́за — частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування.

Страховиками є фінансові установи, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України "Про господарські товариства", з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про страхування", а також ті, які одержали у визначеному порядку ліцензію на проведення страхової діяльності.

Страхувальники  — юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України.

Об'є́кти страхув́ання  (англ. object of insurance)— майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані:

• з життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування);

• з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування);

• з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності).

Форми страхування:обов’язкове,добровільне.

Страховий випадок - подія, передбачувана договором страхування або законодавством, яка відбулась і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплатустрахової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Страхови́й ри́зик — певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання.

Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) — плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховику згідно з договором страхування.

Страхова сума — грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов'язаний провести виплату з настанням страхового випадку, а також сума, що виплачується за особистим страхуванням.

Страховий тариф — ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за визначений період страхування.

Страхова виплата — грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку.

Страхове́ відшкодува́ння — грошова сума, що виплачується страховиком за умовами майнового страхування і страхування відповідальності з настанням страхового випадку. С. в. не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник. 

Види та форми страхування

Класифікація страхування може здійснюватися на різних підставах:

1) за об’єктами страхування:

а) особисте —  страхування особистих благ  громадян, пов’язаних  з  їх життям, здоров’ям, працездатністю; виступає у виді страхування життя, від нещасних випадків і хвороби, медичного страхування;

б)  майнове —  страхування  майнових  інтересів,  пов’язаних  із  володінням, користуванням і розпорядженням майном. Може застосовуватися у вигляді страхування наземного транспорту, засобів повітряного і водного транспорту, страхування вантажів і фінансових ризиків, страхування будь-яких видів майна;

в)  страхування  відповідальності  й  підприємницького  ризику —  припускає страхування  інтересів  осіб,  які  здійснюють  підприємницьку  діяльність  або які понесли збитки внаслідок настання страхового випадку; передбачає страхування власників автотранспортних засобів, інших видів відповідальності;

г) перестрахування є діяльністю страхових організацій щодо залучення додаткових коштів  від  страхувальників,  збалансування  страхового ринку,  забезпечення  стабільності  страхових  операцій шляхом  розміщення  і  передавання частини відповідальності за взятими на себе ризиками інших страховиків. 

2) за методом страхування:

а) добровільне страхування здійснюється на основі договору між страхувальником  і страховиком,  загальні умови  і порядок якого регулюються цивільним законодавством; застосовується у вигляді страхування життя; майна; транспортних засобів, що належать громадянам; дітей до повноліття та ін.;

б) обов’язкове  страхування  здійснюється  на  основі  закону  і  припускає  дві форми. Перша  реалізується  за  рахунок  особистих  коштів  страхувальників (страхування  будівель,  сільськогосподарських  тварин,  особисте  страхування  пасажирів та  ін.).  Друга  форма  обов’язкового  страхування  припускає страхування за рахунок бюджетних коштів і виступає як особисте (співробітників  державних  органів —  міліції,  податкової  служби,  митної  служби, прокуратури та ін.) і майнове (на випадок заподіяння збитку знищенням або ушкодженням майна у зв’язку зі здійсненням службової діяльності). 

       Законодавство, встановлюючи основні напрямки державного регулювання у сфері обов’язкового страхування, виходить із єдності основних критеріїв, порядку й умов здійснення обов’язкового страхування. 

       Загальнообов’язкове страхування — це одна з форм страхування, яка виникає на підставі закону. Встановлюючи цю форму, держава виділяє найбільш  значимі  та  важливі  для  суспільства цілі  й  завдання,  реалізація  яких пов’язана не  тільки  з  інтересами окремих  страхувальників,  але  і  всієї держави.  Обов’язкове  державне  страхування  виступає  у  формі  соціального страхування, яке регулюється спеціальним законодавством України. 

       Загальнообов’язкове  державне  соціальне  страхування —  це  система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що містить матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних  від них обставин,  а також у  старості та в  інших  випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються сплатою страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі — роботодавець), громадянами, а також бюджетними та  іншими джерелами, передбаченими законом. 

Державне соціальне страхування

Державне соціальне страхування відіграє важливу роль у розвитку суспільства. У Конституції України (ст. 46) зазначено: "Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених Законом". З метою забезпечення таких прав в Україні створена система загальнообов'язкового державного соціального страхування. Поряд розвиваються форми добровільного соціального страхування.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування – це система гарантій, які надаються з метою впровадження соціального захисту громадян за рахунок державних страхових коштів. Такий захист, зокрема, передбачає організацію матеріального забезпечення громадян у разі хвороби, втрати працездатності (повної, часткової або тимчасової), втрати годувальника, безробіття, у старості, народження дитини, необхідності догляду за малолітньою дитиною, хворими членами сім'ї, У випадках смерті громадянина та ін. З метою фінансового забезпечення соціального захисту населення створено цільові державні страхові фонди, на які покладаються задачі надання матеріальної допомоги громадянам.

Поняття державного кредиту

 Державний  кредит  забезпечує  акумуляцію  тимчасово  вільних  коштів юридичних  і фізичних осіб. Необхідно враховувати, що кошти юридичних і фізичних осіб акумулюються і через механізм обов’язкових, безумовних платежів (податків  і  зборів). У юридичній  літературі  докладно  досліджена  різниця між цими формами. Так, по-перше, державний кредит має добровільний і договірний характер, податки — обов’язковий, імперативний; по-друге, податки зменшують доходи платника, державний кредит не зменшує (навіть припускає його збільшення — за рахунок виплати відсотків); по-третє, отримані податкові платежі не породжують будь-яких обов’язків держави, одержання ж коштів від державного кредитування припускає повернення їх із виплатою  відсотків;  по-четверте,  податкові  надходження  спрямовуються  до бюджетів без деталізації мети, тоді як кошти, отримані за рахунок державного кредитування, — винятково на мінімізацію дефіциту бюджету. 

       Таким  чином,  державний  кредит — це  урегульовані нормами права відносини  з  акумуляції  державою  тимчасово  вільних  коштів юридичних і фізичних осіб на умовах платності, терміновості й зворотності з метою зменшення дефіциту бюджету.

       Зміст державного кредиту розкривається в його характерних рисах:

а) має добровільний і договірний характер;

б) позичальником  виступає  держава,  кредиторами —  юридичні  і  фізичні особи;

в) коштами забезпечення державних позик є все державне майно;

г) має поворотний, платний, терміновий характер;

д) кошти, виручені за рахунок державного кредиту, спрямовуються на мінімізацію бюджетного дефіциту;

е) застосовується шляхом розміщення державних цінних паперів. 

Поняття кредиту

Кредит — важливий інститут, за допомогою якого держа¬ва здійснює мобілізацію та перерозподіл тимчасово вільних коштів і контроль за правильним використанням їх. Кредит сприяє підвищенню ефективності економіки, забезпечує пере¬лив капіталу, стимулює грошовий обіг та є важливим інструментом державного регулювання економікою.  У юридичній літературі під кредитними правовідносинами розуміють всі кредитні відносини, що виникають при наданні (передачі, використанні і поверненні) грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах повернення.  Встановлений законодавством обов’язковий порядок зберігання всіма підприємствами, організаціями та установа¬ми своїх коштів на рахунках у банках дає можливість викорис¬товувати такі вільні кошти при кредитуванні.

кредит — це позиковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користу¬вання на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, а кредитна операція це договір щодо надання кредиту, який супроводиться записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника.  Кредит як інститут, що включається до фінансової системи держави, виконує емісійну, розподільчу і контрольну функції. 

Кредитні спілки:поняття, статус, принципи.

КС-неприбуткова організація заснована фіз. Особами, проф. спілками, з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фін послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів КС.

КС є фін установою виключни видом діяльності якої є надання фін послуг.

КС є юр особою має сам ост баланс, банк разунки, печатку…КС може укладати від свого імені лдоговори та ін. угоди, набувати майнові немайнові права, бути позивачем і відповідачем в суді.

КС діє на основі самофінансування,не може бути засновником, співзасновником, учасником суб’єкта підпр діяльності.

Принципи:

-Добровільності вступу та свободи виходу з КС

-Рівноправності членів КС

-Самоврядування

-гласності

Порядок створення та організаційна основа КС

Кредитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів, на яких присутні не менше 50 осіб, які відповідно до положення можуть бути членами кредитної спілки та об'єднані хоча б за однією з таких ознак:

– спільне місце роботи або навчання,

– належність до однієї професійної спілки, іншої громад­ської або релігійної організації,

– проживання в одному селі, селищі, місті, що не має район­ного поділу, районі або районі міста.

Рішенням про створення кредитної спілки є протокол уста­новчих зборів, який підписують голова та секретар зборів.

Невід'ємною частиною протоколу є реєстр осіб, які брали участь в установчих зборах. У реєстрі обов'язково зазначаються прізвище, ім'я та по батькові особи, дані її паспорта (для інозем­ців та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, дані національного паспорта або документа, який його замінює), адреса та інші відомості, що підтверджують наявність ознак, зазначених у абзаці першому цього пункту. Дані про особу за­свідчуються її особистим підписом.

На установчих зборах затверджується статут кредитної спілки, обираються її органи управління, уповноважуються особи для проведення державної реєстрації, вирішуються інші питання, пов'язані зі створенням кредитної спілки. Кредитна спілка діє на основі статуту, який не має суперечити законодавству України.

Банківський кредит:поняття, види

Банківський кредит - один з найпоширеніших видів кредиту в економіці. Цей вид кредиту являє собою рух позичкового капіталу, що надається банками у позичку на умовах забезпеченості, поворотності, терміновості, платності.

Банківський кредит надається головним чином комерційними банками для вирішення таких основних завдань:

- збільшення основного та оборотного капіталу господарюючих суб'єктів;

- при незбіганні надходжень і платежів у процесі кругообороту власного капіталу;

- задоволення споживчих потреб населення.

При класифікації банківського кредиту залежно від терміну кредитування виокремлюють короткострокові, середньострокові, довгострокові кредити.

Короткострокові позички обслуговують поточні потреби позичальників, що пов'язані з рухом оборотного капіталу. Строк повернення цих позичок не перевищує одного року. Середньострокові кредити надаються на строк до трьох років на цілі як виробничого, так і комерційного характеру. Довгострокові позички використовуються, як правило, в інвестиційних цілях. Термін їх повернення становить понад три роки.

Банківський кредит можна розподілити на підвиди залежно від їхнього галузевого призначення. Якщо банківський кредит обслуговує потреби функціонування промислових підприємств, то це є промисловим підвидом банківського кредиту. Може бути також сільськогосподарський чи торговельний кредит та ін.

Класифікація банківського кредиту визначається також залежно від забезпеченості його повернення. За цією ознакою банківські кредити бувають забезпечені чи незабезпечені (бланкові).

Забезпечені позички як основний різновид сучасного банківського кредиту виражають один з його банківських принципів. У ролі забезпечення може виступати рухоме чи нерухоме майно, що належить позичальнику на правах власності, цінні папери, страховий поліс, відступ на користь банку дебіторської заборгованості позичальника тощо. Зокрема, до забезпечених кредитів належать іпотечні кредити, які надаються під заставу нерухомого майна (зокрема землі).

Позичка може зовсім не мати забезпечення. Така незабезпечена позичка надається банками досить рідко, переважно постійним надійним клієнтам, коли в банка є впевненість у безумовному поверненні коштів, наданих позичальнику в тимчасове користування.

За ознакою строків повернення розрізняють кредити банку строкові, до запитання, відстрочені (пролонговані) та прострочені.

Строкові позички - це позички, строк погашення яких ще не настав. Відстрочені (пролонговані) - це позички, строк погашення яких віднесений банком на пізніший період з огляду на прохання позичальника. Прострочені позички - це позички, що не повернені позичальником у передбачений кредитною угодою строк.

Позички банку за ознакою цільового призначення поділяються на позички загальні та цільові.

Поняття державних і місцевих видатків

Державні  видатки — це  вид фінансових  відносин, пов’язаних  із безперервним цільовим використанням грошових коштів. Держава та органи місцевого самоврядування використовують для покриття необхідних витрат  грошові  кошти, що мобілізуються  до централізованих фондів —  державного та місцевих бюджетів.

       Загалом, видатки держави можна класифікувати залежно від:

1) необхідності фінансування на відповідний проміжок часу: на поточні видатки та видатки розвитку;

2)  поділу  бюджетів  на  загальний  та  спеціальний фонди: на  видатки, пов’язані з фінансуванням діючих установ, навчальних закладів, соціальних програм та на видатки, пов’язані з окремими спеціальними заходами та програмами;

3) місця  в  суспільному  виробництві:  видатки на розвиток матеріальної та нематеріальної сфери;

4) суспільного призначення: видатки на економічний розвиток, соціально-культурні  заходи,  науку  та  освіту,  зовнішньоекономічну  діяльність, погашення державного боргу;

5) цільового  призначення:  видатки  на  заробітну  плату,  господарські витрати, ремонт;

6) форми  власності  суб’єктів,  які  здійснюють  публічні  витрати:  на державні видатки та муніципальні;

7) джерел фінансування: на централізовані та децентралізовані видатки.

БК України чітко розмежовує видатки на здійснення повноважень (ст. 82) та  дає  вичерпний  перелік  видатків, що  здійснюються  з Державного  бюджету України (ст. 87) та відповідних видів місцевих бюджетів (статті 88–91).

       Видатки місцевих бюджетів поділяють на три групи:

1) видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, що забезпечують  необхідне  першочергове  надання  соціальних  послуг,  які  гарантуються державою та максимально наближені до споживачів, наприклад, видатки  на  дошкільну  освіту,  первинну  медико-санітарну  допомогу,  що надається місцевими клініками тощо. Такі видатки фінансуються з бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань (ст. 88 БК України);

2) видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, що забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України. Такі видатки фінансуються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського значення, АРК  і міст обласного значення (ст. 89 БК України);

3) видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які направлені на надання соціальних послуг окремим категоріям громадян чи фінансування програм, необхідність існування яких характерна для окремих регіонів  України.  Такі  видатки  фінансуються  з  бюджету  АРК  та  обласних  бюджетів (ст. 90 БК України). Слід зазначити, що з бюджетів міст Києва та Севастополя  можуть  здійснюватися  видатки,  закріплені  у  всіх  зазначених групах,  що  зумовлено  спеціальним  статусом  цих  адміністративно-територіальних одиниць.

       Таким чином, за рахунок чіткого розмежування видатків між бюджетами  забезпечується  відповідність  між  повноваженнями  на  їх  здійснення, закріпленням законодавчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень.

Форми та принципи фінансування державних і місцевих видатків

Розрізняють два правових режими фінансування видатків залежно від суб'єктів, яким надаються кошти, змісту й порядку затвердження фінансових планів, на підставі яких виділяються з різних джерел асигнування, змісту прав і обов'язків цих суб'єктів, за предметно-цільовим спрямуванням видатків:

1) правовий режим фінансування державних і муніципальних організацій, за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання;

2) фінансування державних і муніципальних установ та організацій, які від своєї статутної діяльності ніяких доходів не отримують, а повністю фінансуються з державного чи місцевих бюджетів, тобто знаходяться на кошторисно-бюджетному фінансуванні.

Фінансування видатків здійснюється відповідно до наступних принципів.

1. Принципу безповоротності, який означає виділення коштів без прямого їх повернення до відповідних фондів, з яких вони надані.

2. Принципу безоплатності, що передбачає виділення коштів без внесення до фондів коштів будь-якої платні за їх отримання.

3. Принципу плановості, який полягає в тому, що публічні видатки здійснюються за допомогою планування й відображені у відповідних фінансово-планових актах.

Поняття та принципи кошторисно-бюджетного фінансування.

Кошторисно-бюджетне фінансування — це безповоротне та безвідплатне виділення грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету на основі фінансових планів — кошторисів витрат.

Кошторис — це фінансово-плановий документ, який визначає обсяг бюджетних асигнувань, їх постатейний та поквартальний розподіл.

Кошторис складається зі статей, кожна з яких містить однорідну групу витрат, що мають суворо обов’ язковий характер та не повинні змінюватися у зв’язку з тим, що відповідно до них розподіляються бюджетні приз­начення, затверджені законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет.

Принципи, кошторисно-бюджетного фінансування:

1) загальні принципи фінансування:

2) спеціальні принципи бюджетного фінансування:

- видання коштів відповідно до прогнозів соціально-економічного розвитку на кожний плановий рік;

- планування й фінансування на підставі економічних нормативів;

- дотримання режиму економії.

Поняття грошової системи

Грошова́ систе́ма — це визначена державою форма організації грошового обігу, що історично склалася й регулюється законами цієї держави. Її основу становить сукупність економічних відносин та інститутів, які забезпечують її функціонування. Кожна промислово розвинена країна має власну грошову систему, яку розвиває й вдосконалює для розвитку національної економіки.

Кожна з нині діючих грошових систем мають багато спільних ознак та включають такі елементи:

• грошову одиницю;

• види державних грошових знаків;

• масштаб цін;

• валютний курс;

• порядок готівкової й безготівкової емісії та обігу грошових знаків;

• регламентацію безготівкового грошового обігу;

• правила вивозу й ввезення національної валюти та організації міжнародних розрахунків;

• державний орган, який здійснює грошово — кредитне й валютне регулювання.

1. Грошова одиниця — це встановлений законодавством грошовий знак, що є засобом виміру та вираження цін усіх товарів.

Сучасна грошова система характеризується наступними загальними рисами: - відміною офіційного золотого вмісту грошових одиниць, демонетизацією золота; - переходом до нерозмінних на золото кредитних грошей, які за своєю природою небагато чим відрізняються від паперових грошей; - збереженням в грошовому обігу декількох країн поряд з кредитними грошима паперових грошей у формі казначейських білетів; - випуском банкнот в обіг з метою кредитування господарства, держави, а також приросту офіційних золотих і валютних резервів; - розвитком та розширенням в грошовому обороті безготівкових розрахунків при одночасному скороченні готівкових; - посиленням державного регулювання грошового обороту в зв'язку з постійним порушенням базового принципу грошової системи - відповідності кількості грошей об'єктивним потребам економічного обороту, яке веде до інфляційного процесу.

Поняття грошового обігу та грошових розрахунків

Грошови́й о́біг – безперервна циркуляція грошей як засобів обігу і платежу, рух грошових засобів, як складова частина товарно-грошових, торгових, фінансово-кредитних, платіжних операцій.

Грошовий обіг здійснюється у рамках грошової системи кожної країни; неперервний рух грошей у сфері обігу та їх функціонування як засобу платежу й обігу. За його допомогою здійснюється розширене відтворення. Поряд з кредитом та фінансами він виступає складовою частиною єдиного грошового обороту і водночас становить самостійне економічне явище, що має свою особливу специфіку й механізм впливу на економіку. Опосередковуючи рух реальних товарів і послуг у процесі суспільного відтворення, грошовий обіг вимагає лише строго визначеної маси грошей.

Гроші знаходяться в стані постійного руху між трьома групами суб'єктів економіки: фізичними особами, господарствами (фірмами), установами та органами державної влади.

Своєчасна і повна оплата поставленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг, інших боргових забов'язаньє однією з головних передпосилок і ознак ефектовного функціонування економіки в цілому і кожного суб'єкта окремо. Тому у всіх країнах багато уваги надається організації грошових розрахунків, створюються особливі розрахунково-платіжні системи, в центрі яких знаходяться банки як спеціалізовані грошово-кредитні установи.

В залежності від форми використання грошових коштів всі розрахунки поділяються на дві сфери: готівкових розрахунків - яка обслуговується законними грошовими знаками держави; безготівкових розрахунків - яка обслуговується платіжними засобами в депозитній формі у формі комерційних боргових забов'язань (вексель, чек, банковський сертифікат). Сфера безготівкових розрахунків поділяється організаційно на міжбанківськи розрахунки, які обслуговують відношення між банками, і на міжгосподарчи розрахунки між клієнтами банків.

Готівковий обіг та ведення касових операцій

Будь-яка держава намагається мінімізувати розрахунки за готівкою. Це невигідно з економічних позицій, оскільки передба¬чає емісію для заміни пошкоджених банкнот та є досить дорогою іа вартістю операцією для центрального банку. Готівковий обіг - це обіг законних платіжних засобів, які обслуговують потреби економіки країни. Готівкові розрахунки - платежі готівкою підприємств, підприємців і фізичних осіб між собою за реалізовану продукцію і за операціями, які не пов'язані з реалізацією продукції та іншого майна. Організація і здійснення готівкового грошового обороту ре¬алізується великою кількістю нормативних актів. До основних із них відносяться: Конституція України, Закон України "Про бан¬ки і банківську діяльність", "Про Національний банк України", Закон України "Про використання електронно-касових апаратів і товарно-касових книг для розрахунків в сфері торгівлі, громадсь¬кого харчування і послуг". Крім основних законів готівковий грошовий оборот регу¬люється великою кількістю нормативних актів Національного банку України. Основні з них: інструкції "Про організацію роботи по готівковому обігу установами банків України", "Положення про ведення касових операцій в національній валюті в Україні". Основні завдання установ банків в організації готівки: — повне і своєчасне забезпечення потреб економіки в готівці; — забезпечення своєчасної видачі готівки підприємствам і підприємцям на оплату праці, пенсій, допомоги та на інші цілі; — створення умов для залучення готівки до кас банків; — сприяння скороченню використання готівки в розрахун¬ках за товари і послуги шляхом впровадження прогресив¬них форм безготівкових розрахунків.