Архівні документи Державного архіву Хмельницької області: Період Української Народної Республіки.

За короткий час існування УНР (І9І8-І921 рр.) значна увага звергалася на духовно- релігійне життя людини. В м. Кам'янець-Подільському було відкрито Український на­ціональний державний університет, ректором якого був Міністр сповідань Іван Огієн- ко. В університеті працював богословський факультет, університетська церква, бібліо­тека літератури колишньої духовної семінарії. Проте бойові дії семи різних армій на території краю порушували життя віруючих. Війська грабували церкви, костьоли, си­нагоги, вивозили культові цінності, архівні документи. Архівні справи використовува­лися для переробки на папір, для обгорток товарів і навіть для опалення приміщень.

Радянський період.

І. Архівні фонди радвиконкомів трудящих, селянських і червоноармійських депу­татів, зокрема, трьох окружних виконкомів: Кам'янець-Подільського,⁸⁴ Гіроскурівсь- кого⁸⁵ і ЦІепетівського.⁸⁶

Ці округи були створені за постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчо­го Комітету від 7 травня 1923 р. і здійснювали виконавчий та розпорядчий нагляд. Окру­ги проіснували до 1930 р., продовжили діяльність у 1935-1937 рр.

Крім основних питань на засіданнях окружних виконкомів вирішувалися релігійні проблеми, зокрема питання реєстрації релігійних громад, затвердження мережі уст а­нов. У фондах знаходяться реєстраційні картки священнослужителів, віруючих, описи храмів.

Однією з трагічних сторінок релігійної громадськості 20-х років була реквізиція культових цінностей - початок масового наступу на релігію. У фондах є описи церков­ного інвентарного майна у 1922-1924 рр., відомості про вилучені культові цінності із назвою предметів. Так, наприклад, у фонді Довжоцького виконкому волостної ради згадується пограбоване майно сіл Ходоровець, Цибулівки, Лясковець.⁸⁷

2. Фонди виконкомів обласних, районних і міських рад.⁸⁸

Виконкоми рад народних депутатів вирішувати питання реєстрації релігійних культів. Було прийнято ряд постанов райміськвиконкомів про закриття церков, кость­олів, синагог, молитовних будинків у Проскурові, Кам янці-Подільському, Шепетівці, Полонному, Деражні, Меджибожі, Теофіполі, ліквідації монастирів у селах Городище Шепетівського, Сатанові Городоцького, Головчинцях Летичівського районів.

Була зруйнована мережа православних храмів, католицьких костьолів, спустошені старовинні українські, польські, єврейські кладовища, пограбовані культові цінності, унікальні релігійні фоліанти - біблії, тори, талмуди, євангелії.

У фонді Хмельницького облвиконкому⁸⁴ /за 1944-і 969 рр./, відображено діяльність уповноваженого Ради у справах релігійних культів: звіти та інформації про стан ро­сійської православної церкви в області, листування з райвиконкомами по обліку цер­ков, молитовних будинків, релігійних громад різних конфесій.

Зберігают ься відомості про діючі релігійні храми, а також листування за скаргами віруючих про обмеження свободи віросповідання. Справи знятих з реєстрації релігій­них громад в районах області у 1940-1960 рр. відображають руйнівну державну політи­ку стосовно релігії. У фонді знаходиться інформація про релігійні свята, про поведінку служителів культу, про релігійне житія в роки німецько-фашистської окупації. Під час війни в області було відкрито 186 церков і молитовних будинків РПЦ, в т.ч.: 1941 р.-109, 1942 р.-67, 1943 р -10, в той час як за усі довоєнні роки було відкрито тільки 19 церков. Станом на 01.01.1945 р. на Хмельниччині було зареєстровано 506 церков.⁹"

На початку 1944 р., наприклад, уповноважений Ради у справах російської право­славної церкви в Кам'янець-Подільській області Гречкін отримав 28 заяв віруючих щодо відкриття церков. Люди просили залишити для богослужінь приміщення клубів, шкіл, лікарень, які вони зайняли під час німецької окупації. Проте їх прохання не задо- вільнили, а навпаки, обмежили в правах. Категорично заборонялося проведення рел­ігійних свят та обрядів, не дозволялось втягувати неповнолітніх до участі у церковних молитвах, церковних хорах, переслідувалось проведення релігійних заходів вдома. Свя­щеники обкладалися непомірними податками. Але, не зважаючи на таке ставлення, церква всіляко допомагала армії. Духовенство, віруючі збирали гроші, проду кти, одяг, предмети першої необхідності для погреб вояків. У другому кварталі 1944 р., наприк­лад, було зібрано понад 126,3 тис.руб гсл івкою. а також на 451 тис. руб. різних продуктів та речей. Церковні парафії здійснювали шефсгво над військовими шпиталями, переда­вали пораненим продовольство, одяг, цигарки тощо. У Т'еофіпольському районі бла­гочинний Д.Модзяковський зібрав для поранених 20 тис. руб., 500 пудів муки, 10 тис. яєць, 2 тонни печеного хліба - всього на суму 177 тис. руб.⁹'

2. Фонд управління служби безпеки України по Хмельницькій області.⁹²

До Держархіву області передано на постійне зберігання архівні матеріали кримі­нальних справ громадян, репресованих позасудовими каральними органами: «Трійка­ми У НКВС», «Особливою нарадою» при Народному Комісарі Внутрішніх Справ СРСР,

«Постановами НКВС СРСР і Прокурори СРСР», КолегіїОДПУ й ін.

У фонді знаходяться сотні сфабрикованих кримінальних справ стосовно служи­телів релігійних культів та їх активістів, віруючих різних релігійних конфесій. Вони зви­нувачувалися у контрреволюційній, антирадянській, шкідницькій участі, терористичній, шпигунській діяльності, участі в надуманих сталінськими катами організаціях: «Ук­раїнський повстанський центр», «Українська націоналістична організація», «Польська організація військова», «Шпигунська організація ксьондзів», «Економісти», «Сіоні­сти» та ін. Тисячі віруючих були вислані з України за участь в українській повстанській армії. Перед другою світовою війною не тільки окремі сім 'ї, а й цілі села були очищені від осіб, які мали родинні зв'язки за кордоном, були підозрювані у нелояльності до режиму. Репресіям підлягали члени сект, віруючі, які відверто висловлювали свої релігійні погляди.

Майже повністю були репресовані священнослужителі української автокефальної і греко-католнцької церков, викладачі духовних семінарій, керівники релігійних сект.

Арешти проводили районні і міські відділи НКВС, атакож Кам'янець-Подільський, Волочиський, Ляховецький та інші прикордонні загони ГПУ. Вироки були різні: від 3 до 10 років концтаборів або розстріл.

Велику частину архівних документів складають справи сучасних органів держав­ної влади. Ця група архівних документів містить інформацію про реєстрацію релігій­них об'єднань різних віросповідань, виділення земель, дозволи на будівлю храмів, лис­тування про повернення майна релігійними громадами. Варто відзначити, що сучасні проблеми формування архівних фондів релігійних конфесій в Україні характеризують­ся демократичними перетвореннями, розвитком мережі традиційних релігій, інших нетрадиційних релігійних течій. Для прикладу, в області зареєстровано декілька украї­нських церков: українська православна церква /російський патріархат/; українська православна церква/Київський патріархат/, українська автокефальна православна цер­кві!, рідна українська віра/РУНВіра/, атакож понад 30 інших релігійних течій. Усі вони мають свої архіви, які поки що не здають на державне зберігання.

Одним із актуальних питань вивчення історії релігійної культури, пізнання витоків національної духовності, віри є використання архівних документів релігійних конфесій.

Причому інтерес людей торкається не лише заглиблених історичних релігійних пластів, але й сучасного духовно-реліг ійного життя. Значна частина дослідницьких потреб спрямована безпосередньо на встановлення історичної правди стосовно цер­кви в радянський період, реабілітації незаконно засуджених священиків, віруючих, по­вернення культових цінностей і парафіяльних будинків.

Сьогодні архівні документи є базою відродження мережі храмів, створення дійсної картини Українського православ'я і інших релігійних конфесій. З такими питаннями до архівів звертається не лише корінне українське населення, але й іноземні громадяни та офіційні організації.

На активізацію роботи, організацію пропаганди архівних документів та матеріалів релігійних конфесій впливають взаємини Державного Комі тету архівів України з іно­земними державами - Польщею, Білорусією, Росією, Ізраїлем, Угорщиною, Словач­чиною, а також реалізація всеукраїнських архівних планів створення банку даних про архівні документи національних меншин в Україні і за її межами.

Державні архіви України - активні учасники і організатори багатьох наукових фо­румів, присвячених духовно-релігійним проблемам, стали базою для науково-дослід­ницької роботи в галузі історико-культурної спадщини Українського православ'я.

Таким чином, документи релігійних конфесій є національно-культурним надбан­ням не тільки українського, а й інших народів. Усе це посилює значення цих документів у складі Національного архівного фонду України.

Підкреслимо, що аналогічні і навіть дещо більші архівні фонди реліг ійних конфесій зберігаються в державних архівних установах, Києва, Львова, Харкова, Луцька, Кам'- янець-Подільського, Житомира, Чернівець та інших міст.

Значна частина архівних документів вивезена за кордон, зберігається в московсь­ких, польських, австрійських, угорських архівах.

Велика кількість архівних фондів втрачена в роки першої і другої світових та грома­дянської воєн.

Дослідження архівів релігійних конфесій довгий час було обмеженим або й взагалі недоступним

Розділ 1 Українське православ'я: історичні етно-релігійні витоки.

В своїй хаті - своя правда ї сила, і воля.

Т. Шевченко

Україна - потужне історичне середовище не лише української, але й слов'янської писемності і культури, що мала визначальний вплив на формування, утвердження і самозбереження української нації. Етнокультурна самобутність українців пов'язана саме зі становленням та розвитком їх культури і релігійності, яка сягає глибин віків.

Протягом віків на формування національної самобутності українського народу впливали нашарування іноетнічних культур, геополітичне середовище, сприятливі природно-кліматичні умови, родовищно-сировинні ресурси. Адже переважна більшість правобережної української території знаходиться в зоні лісостепу, подільських гір Товтр з мальовничою природою, природними заповідними ландшафтами,.родю­чими землями, ріками й озерами, унікальною багатою флорою і фауною Поділля, Полісся, Волині, Київщини.

Сліди первісних людей, що проживали тут 300-150 тис. років тому, виявлені архео­логами у Подністров'ї. Стоянка первісних збирачів та мисливців, поблизу села Лука- Врублівецька наКам'янеччині вважається однією з найдавніших на території України. Поселення кам'яного віку зустрічаємо в межиріччі Дністра і Горині, на місцях сучас­них населених пунктів Врублівець, Калачювець, Старої Ушиці, Баговиці, Китайгорода, Сокола Кам'янець-Подільського району; Лядової, Вороновиці, Нагорян, Озаринець, Молодового Могилів-Подільського району, Касперівець Заліщицького району, Радо­мишля, Житомира, Кременця, Ізяслава та багатьох інших, в яких побутували родові відносини, релігійні вірування/тотемізм, магія, анімізм/з'явилося мистецтво/гравію­вання та різьблення на кістках, кістяні флейти, ударні інструменти, скульптура, прикра­си тощо/.¹ На Хмельниччині, наприклад, виявлено 30 поселень доби палеоліту, коли відбувався процес фізичної еволюціїлюдини, її розумового вдосконалення, розвитку продуктивних сил.² На Вінниччині виявлено понад 100 пам'яток трипільської куль­тури, 20 городиш,, поселень, скіфських курганних могильників VГІ-ІІ ст. до н.е., понад 150 ранньослов'янських поселень га могильників зарубинецької/ІІ ст. до н.е.-И ст.н.е./ та 'іерняхівської/ІІ-УІ ст.н.е./ культур. А в Немирівському, Тростянецькому, Гайсинсь- кому районах відомо близько 30 поселень землеробів буго-дністровської археологіч­ної культури,³ Ідеологія пізньо-палеолітичних мисливців, на думку вчених, була злит­ком знань про оточуючий світ, атакож мистецтва, моралі при безсумнівній перевазі релігії.⁴

kite 11 ііШіаІіМВМІМЮІШ.,;.,

!ПІІаіІВіІВіШ£ іВіщІІВІІЕІшяі

ре.

_зе| VII-IV тис. до н.е. /неоліт/людина перейшла від мисливства, рибальства, збирапь-

_чи ництва до відтворюючих форм господарської діяльності - мотижного землеробства і

_ар. скотарства на всій правобережній території, зокрема й у волино-подільських селах, а

саме Новій Ушиці, Сіудениці, Підлісному Олексинці, Почапинцях, Вовковинцях, Пар- ру_р хомівцях, Ярославці, Маначині, Моломолинцях, Вівсі, Згарку, Буцновій, Славуті, Ізяс-

лаві, Шепетівці, Плужному, Корчику, Круглику,⁵ СкибинцЯх та Печерах на Вінниччині та ін.⁶ Жіночі статуетки, предмети культового призначення, виявлені в Троянові на Житомирщині, вважаються одними з кращих творів у європейському мистецтві IV-I1I У _Cf тис. до н.е.⁷ У цей період було винайдено кераміку, з'явилися примітивні вироби пря­

діння й ткацтва, вдосконалювалися будівельницька техніка, кам'яні та крем'яні знаряд­дя.

IV-I1I тис. до н.е. широкі українські території заселяють трипільські племена, що займалися хліборобством /культивували пшеницю, ячмінь, просо, горох, жито, бо­бові, коноплю/, залишили унікальну розписану кераміку, мали цілу систему релігійно- магічних обрядів. Лише в Хмельницькій області відомо близько 150 пам'яток трип- _ДЯН( ільської культури.⁸

Етнокультурне формування праслов'янських буго-дністровських племен відбуваєть­ся наприкінці кам'яного віку тав добу міді і бронзи (IV-ІІтис. до н.е.). Характерною особливістю цього періоду є становлення давньої мовної індоєвропейської єдності, яка виділяється осідлим способом життя, розвитком мотижного і орного землеробст­ва, скотарства, ремісництва, вдосконаленням знарядь праці і побуту; становленням серіїзвичаїв та релігійних обрядів." У с.Кислицьке на Вінниччині виявлено скарб крем­'яних виробів, до складу якого входило понад 20 теслярських сокир. Пам'ятки м ідного віку відкриті археологами на Вінниччині (Бернашівка, Гіоливанів Яр, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки, Гришівка та ін.), Тернопільщині (Увісла, Довге), Хмельнич­чині (Жванець, Лука Врублівецька), пам'ятки бронзового віку - у селах Білий Камінь, С'абатинівка, Комарів Вінницької області.¹⁰

ниі

нян

збе| я не­ких.

і

нєд(

Предками стародавніх слов'ян вважаються племенатак званого скіфського періо­ду (VII-IVct. до н.е.)." У 1 тисячолітті до н.е. (скіфський період) залізні знаряддя витіс­няють кам'яні, що прогресивно впливає на матеріальну і духовну культуру. У скіфський період (VIІ-Ш ст. н.е. - поселення білогрудівськоїта комарівської культур) праслав'яни вели осілий спосіб життя, займалися землеробством і скотарством, мали залізоробне, бронзоливарне, ювелірне ремесла, масову кераміку, скляні вироби. їхні кургани, мо­гильники та поселення збереглися на різних українських територіях. Зокрема, на Хмель­ниччині відомо понад 20 курганських могильників і поселень,¹² зокрема, городища - ГІижівка, Рудківці, Маціорск, Панівці, Гуменці, Гатна, Радівці, Згарок; селища - Мед- жибіж, Ружичанка, Антоніни, Гнатки, Маліївці, Гірчична, Соколівка, Городок, Лісово­ди; могильники - Івахнівці, Сирватенці, Купин, Буртин, Завадинці. Найповніше дослід­жені селища західно-подільської культури поблизу сіл Сухостав, Іване-Пусте та Звиняч на Тернопільщині, а також Немирівське та Северинівське городища на Вінниччині.

В с.Михалків Борщівського району на Тернопільщині було знайдено золоті скарби михалківські скарби») періоду фракійських племен, загальною вагою 7,5 кг.¹³ Ранньослов'янські племена на початку 1 тис.н.е. входили до антського племінного : позу, дозарубинецької(ІІ ст. до н.е. -11 ст. н.е.) і черняхівськоїкультур (ІУ-У ст. н.е.) на Ік;ій території Правобережної України. В Заліщицькому районі, наприклад, жило кілька акійських племен. У цей період первіснообщинний лад поступово змінюють класові ідносини, феодальні передумови.¹'¹

На початку н.е. (в період пщеворсько-зарубинецької культури) на Правобережжі і ікож почав формуватися східнослов'янський мовно-діалектичний та етно-культур- мий комплекс, в межах якого, на думку вчених, виникали й розвивалися локальні нографічні, культурні і мовно-діалектичні риси, частина яких пізніше стала самобут- німи, етнокультурними ознаками окремих націй (українців, росіян, білорусів і молда- і .ііі). Поліські, південнобузькі слов'яни вважалися осілими хліборобами, володіли ба- і ітьма ремеслами, виготовляли чисельні знаряддя праці й побутові речі, різноманітні прикраси і зброю, обробляли залізо й кольорові метали. З'являються соціальні реміс­ничі професії. В окремий міжплемінний прошарок суспільства перетворюються (іі ііськові дружинники, які мали свої елементи матеріальної і духовної культури, побут, иичаї, фольклор, уподобання.¹⁵

Розширялися економічні зв'язки з Причорномор'ям, римськими, центральноєв- І»іпейськими культурними центрами. Давнослов 'янська культура вже була тісно по- і' язана з язичницькими віруваннями, елементами математичних знань, зародками І псемності і медицини.¹⁶

Перпендикулярно до течії Дністра по річках Збруч, Калюс, Ушиця, Смотрич, а > ікож у Подніпров' і збереглися рештки черняхівських земляних форгифікацій, що про- іяі ались в першій половині 1 тис.н.е. на десятки кілометрів -Троянові вали. Нині на її риторії України зафіксовано понад 3 тисячі пам'яток черняхівської культури. Дослі­джено понад 100 поселень і 50 могильників, відкрито 400 жител і 3000 поховань." .шьше 100 пам'яток ранньо-черняхівсьюї культу ри відкрито на Хмельниччині, Римські і. шети тут виявлені у 60 населених пунктах. Майже у 30 місцях археологи знайшли юн'янськіжертовники-капищаз кам'яними антропоморфними ідолами.¹⁸

11а території Чечельницького району знайдено скарб з 1348 римських монет II ст. і 1 егілицького району - 450 римських монет, Козятинського 800 монет, а поблизу сіл < »рківці Немирівськогота Копіївки Іллінецького районів цінні скарби Х-Х1ст., що скла- иш н і,ся з арабських монет, великих злитків срібла, ювелірних прикрас.¹'¹ Усе це свідчить <;і-> широкі зв'язки українців з іншими народами й державами.

І (исоким рівнем розвитку відзначається древньослов'янська язичницька культура, і шчництво - основа слов'яноруськоїсамобутності, духовно-культурне коріння якого і> і» рі лло християнство «Язичництво додержавного і ранньодержавного періоду,- і).рсслює академік НАН України П.Толочко,- не слід примітизувати. Воно мало до- і п. і к ладну ієрархічну струкіуру, являлось однією із складових загальнолюдського

комплексу поглядів, вірувань, обрядів, основою якого було обожнювання природи, віра в духи».²⁰ Як важливий елемент народної культури, язичницький світогляд знай­шов своє відображення у широкому колі творців українського мистецтва Київської Русі Х-ХІІІ ст. Медальйони-змійовики, діадеми, браслети наручні, різьба по дереву, каменю і кістці повні древньої язичницької символіки, яка малює дрейЬ життя, скомо­роські ганці і бісівські ігрища, фантастичних тварин і птахів, водяну стихію, землю і небо. Язичницька символіка мирно уживалася з християнською, причому, навіть у церковних речах.²¹

Усі монотеїстичні релігії, на думку окремих дослідників, базуються на язичництві як праматері усіх релігій, що підтверджується і пояснюється ідентичністю обрядових елементів в народносвятковій культурі різних етнічних груп і різного віросповідання. А всі види і жанри народної творчості пройшли певні етапи свого розвитку - від магічно­го до художнього.

До основних компонентів народносвя ткової культури будь-якого народу вчені відно­сять:

1. Календарно-етнометеорологічні елементи.

2. Символіку, семіотику та їх магічні якості.

3. Ритуальну кухню і обрядові страви.

4. Міфологічних персонажів й театралізацію свята за їх участю.

5. Мантику і космогенез.

6. Народні джерела етикету.

7. Обрядові ігрища і забави.

8. Звичаї і повір'я у сімейному житті.

9. Фольклорні елементи (магія слова, звуку, жесту)

Ці елементи базуються на релігійній свідомості давніх людей. Безрелігійних свят практично не існувало.²²

1884 року в с.Буші Ямпільського району на Вінниччині було знайдено язичницьке святилище (храм), де на вапнякових брилах індивідуалізованим почерком вирізьблені абеткою імена богів Перуна, Хорса, князів Олега та Ігоря, а також ім'я жерця. Збудова­ний з каменю і покритий дубовим ґонтом бушівський храм мав два яруси (підземний і наземний), які сполучалися печерами.

Світовнд (Збручанський ідол) має зображення п'яти язичницьких богів: Мокоші (тримає в руках ритуальний ріг), Лади (тримає обручку), Перуна (під ним зображення коня та меча), Дажбога (має солярний знак колеса з шістьма шпицями), Велеса (трили- кий образ стоїть на колінах, тримаючи інші світи). Світовид чотиригранна й триярусна статуя поділена на 12 сфер. Його оригінал зберігається в Краківському археологічно­му музеї, а копії статуї - в Києві та Москві.²³

До духовної касти язичників, входили волхви, куцесники, жерці, скоморохи, а також знахарі, чаклуни, астрономи, хмарогонителі, хранильники, кощуни, співці.

До Олімпу українських богів традиційної дохристиянської віри входили:²''

Род - Творець Всесвіту, Бог над богами;

Рожаниці - жіночі божества пов'язані з народженням і таємними зв'язками з зірка­ми;

Сварог - Прабог, владика світу, Бог світла і небесного вогню;

Дажбог - Сонячний Бог, податель добра і багатства;

Перун - Бог грому і блискавок, покровитель воїнів;

Стрибог - Бог-родоначальник всіх вітрів, покровитель погоди;

Велес (Волос) - Бог достатку, опікун купецтва, торгівлі;

Меркурій - покровитель мистецтва;

Мокоша - Богиня Матері, покровительниця жіночої сфери в господарстві, рукоділ­ля, прядіння, ткання та ін.;

Купайло - Бог літнього сонця;

Ярило - Божество весняного розвитку природи;

Троян - Триєдине Божество, що об'єднує Ярила (весна), Купайла (літо), Дажбога (осінь);

Симаргл - охоронець земних плодів, врожаю, землеробства;

Крім головних богів української віри існувало багато різних духів і демонів, що складали нижчий рівень міфологічноїсистеми: Дух, Демон, Чорг, Домовик, Лісовик, Водяний, Русалки, Перелесник, Доля і Недоля та інші, яких християнська церква визна­ла як поганських, нечистою силою.

Слов 'янські, балтійські, германські, інді йські, іранські та деякі інші культури відно­сяться до так званої індоєвропейської культури або арійської культури. Окремі автори вважають, що арії (орії) та їх племена, зародившись у Північному Причорномор'ї (І Іадцніпрянщина та Наддністрянщина) в II 1-І І тисячолітті до н.е. поступово розселили­ся від Європи, через Кавказ і Малу Азію до Індії.^2?

Недарма давня назва України відома як Оріяна. А сучасна ведійська релігія ти­бетських народів (обожнює сили природи, звеличує культ предків і славить радості життя) має основні риси древнього українського язичництва, а багато у країнських обрядових пісень дуже близькі до пісень, що нині лунають на індійських весіллях. Цю спорідненість підтверджують багато вчених з різних галузей наук, в т.ч. Микола Реріх. Дослідники вважають, що вірування давніх українців та інших слов'янських народів «можуть бути зрозумілі та реконструйовані з допомогою індоарійських паралелей».²⁶

Обминувши рабовласництво і прискорено пройшовши період становлення феода­лізму Україна набула своєрідних духовних і морально-етнічних основ стосовно вільних членів суспільства. Починаючи з Київської Русі у духовній культурі України формується індивідуальна свідомість, утверджується самоцінність кожноїлюдини. Причому висо­ка релігійна поміркованість і переконаність південно-східних слов'ян стає однією з і існовних рис українського світогляду.²⁷

В середині першого тисячоліття українські міста стають широко відомими в Європі. Як культурному, так і економічному розвиткові слов'янського населення (уличі, ти- верці, дуліби, древляни, поляки, волиняни) краю сприяло утворення в IX ст. Давньо­руської держави - Київської Русі, 200-річне перебування у ній волино-подільських зе­мель як буферної зони між Сходом і Заходом. Політико-адміністративним центром Дністровського Поділля була Бакота, Волині - Володимир, Галиччини - Галич з цент­ром Русі у Києві. Будуються монастирі, замки, храми. Серед давньоруських міст в археологічних дослідженнях і літописах згадуються Бакота, Ушиця, Каліус, Полонне, Кам'янець-Подільський, Бар, Ізяслав, Хотин, Меджибіж, Коростень, Тихомель, Креме­нець, Галич, Житомир, Луцьк, Володимир, Дорогобуж, Дубно, Звягель, Дяківці та інші міста Х1-ХШ ст. Північно-західна частина Поділля відома в цей час як Болохівська земля (князівство).²⁸

Християнство, на відміну від язичництва, де божества поєднувались з природою, вивело Бога за її межі, оголосило його надприродною силою, що управляє світом. Політеїзм змінився монотеїзмом. Нова православна релігія взяла на себе відпові­дальність за духовний і моральний розвиток народу, за формування його світогляду.²⁹ Православне християнство стало основою духовно - культурного жилтя давньорусь­кої держави. Воно внесло докорінні зміни у сімейне, громадське і державне життя Київської Русі, зокрема були витіснені такі грубі язичницькі звичаї як ритуально-куль­тові вбивства, полігамія. Були зміцнені основи сімейного життя, зросла громадська роль жінки, стабілізувалась єдність розрізнених слов'янських племен, їх моральні і духовні засади, міжнародні та міжцерковні зв'язки. Церква стала центральною інститу­цією поширення писемності /авторської і перекладної/ і освіти, розвитку шкіл і бібліо­тек, культового зодчества та іконопису. Церква збагатила українське життя характер­ними моральними рисами правосла.в"я: святістю, аскетизмом, смиренністю, брат­ньою співчут ливістю і жертовністю.

Наприкінці VIII ст. - на початку IX ст. відбувся розкол у християнстві на грецьке православ'я і римський католицизм. Протиріччя виникло на Грунті незгоди про Свя­тий Дух, якого греки пов'язували з походженням від Батька, а римляни, сповідуючи від Батька і Сина, внесли ці слова у свій Символ віри.

Поділ християн у 1054р. на католиків і православних був обумовлений не релігійни­ми, а політичними колоніально-імперськими мотивами і відрізнявся у підпорядку­ванні Папі Римському, який не залежав від світської влади, чи патріархові, який завжди призначався візантійським царем і зеїлежав від ньог о.

В період з IX до початку XIV ст. Київська Русь була однією з наймогутніших серед­ньовічних феодальних держав Європи, вона, функціонуючи протягом 500 років, фор­мувала російську, українську і білоруську нації. З етнокультурного погляду Київська Русь складала конгломерат різних племен і народів, але на Правобережній частині України в ті часи проживали слов'яни, які мали своїсамобутні традиції, звичаї, народ­норозмовну та писемно-літературну мови.³⁰ Високого розвитку у Древній Русі досяг- ли землеробство, ремесла, торгівля, культура. При єпископських кафедрах, монасти­рях і церквах продовжували засновуватися школи і книгосховища. Син Св.Володимира, мели кий князь київський Ярослав Мудрий, продовжував справи свого батька по ство­ренню учили щ і доручав церковнослужителям навчати дітей грамоти, збирав писарів для переписування болгарських рукописів, перекладів з грецької, елов'яно-болгарсь- коїмов.³¹

Безумовно, найважливішою духовно-культурною подією, що завершила будову Давньоруської держави і визначила її подальшу історичну долю, було впровадження чристиянства: духовних, соціальних, політичних прагнень суспільства.³² Християн- » гво було основою духовно-культурного життя Давньоруської держави, воно відігра­ні вирішальну роль у розвитку української культури, утвердженні української духов­ності, формуванні українського національного менталітету. Саме тому тисячоліття Хрещення України визначається «рівночасно і ювілеєм української науки і культури, бо християнство принесло цю науку й культуру і вони разом з християнством успішно розвивалися в Україні».³³ На відміну від ЗахідноїЄвропи, Русь захопили не раціоналіс­тичні філософсько-богословські схоластичні течії, а вчення богословів-містиків, мо- рально-етичні повчання, аскетична турбота не про тіло, а про душу.³⁴ Внутрішній світ людини, її душа і нині знаходяться в центрі уваги православ'я.

Саме в період Київської України-Руси фундується ідея про активність духу, душі, людини, відчуття життя, необхідності жити духом, душею та серцем. Ідея життєрадіс­ного сприйняття Світу, Природи, Людей створює і розуміння життя людини як наси­ченого Духом, Світлом і Красою. З прийняттям християнства староукраїнський мен ­талітет поряд з ідеєю людського життя поповнюється ідеями Віри, Надії та Любові. Староукраїнська культура розглядає людину як цілісність, в єдності їїдумок, вчинків, і ючуттів, в єдності зі Світом.³⁵

Починаючи з епохи трипільської культури, наші предки нагромадили неоціненний досвід народного виховання, етнопедагогіки, який допоміг сформувати волелюбних і гордих, сміливих і звитяжних, висококультурних людей.³⁶ Із введенням християнства східно-слов 'янські народи починають сповідувати християнську віру, науку, мораль. 1 алицько-волинська держава перейняла у Київської Русі «її духовну спадщину, її збе­режений духовний доробок, добутки її культури».³⁷ Зближення Київської Русі з Візан­тією, що була спадкоємницею цивілізації Сходу і античності, відкрило перед давньо­руською культурою нові можливості. Розвивається образотворче і прикладне мистец­тво - фрески, мозаїка, іконопис, книжкові мініатюри (псалтирі і збірники світського характеру), високохудожні вироби із золота і срібла. Історичні, обрядові пісні, билини, казки, загадки, приказки, апокрифи (перекази) оспівували життя, радість і тугу слов'ян.

Поширенню освіти сприяли поява і розвиток писемності (літописи, берестяні гра­моти, школи для дітей знаті і священиків). Розповсюджувалася перекладена, зокрема, візантійська канонічна богослужебна літерату ра, проповіді, повчання, історичні хрон­іки, романи і повісті.³⁸ Школи Київської Русі виникли наприкінці X ст. в Києві і отри­мали розвиток в XI і XII ст. їх створювали при церквах, монастирях, княжих дворах для навчання священиків і навчання освічених людей для державного управління. В XI ст.

існували гіочатісові церковнопарафіяльні школи, де вивчалося читання церковних книг, писання, церковний спів.³'' »

З розвитком гуманістичних християнських традицій у Київській державі продов­жується будівництво храмів, поширюється освіта, удосконалюється майстерність війська і, головне, формується слов'янська спільнота. Провідне місце в культурі Київ­ської Русі посідає релігія, що зумовило її вплив на усі сфери духовного жи ття. Велику роль відігравали церкви і монастирі, які були єдиними осередками освіти народу, фор­мування української національної ментальності. Релігія, церква і монастирі, священи­ки були духовними проповідниками і наставниками народу у повсякденному житті. Демократичність суспільного і духовно-культурного життя, відсутність різкого розпо­ділу між різними прошарками населення сприяло тому, шо християнство в Україні поширювалося без насилля , повільно просякало вдушу народу, ставало справді на­ціональною релігією, зміцнювало національну свідомість, сприяло формуванню ук­раїнської державності.⁴⁰

Православну віру зміцнювали прощі до святих місць (Царгород, Лфон, Єрусалим та ін.). Особливою шаною користувався (і нині користується) Києво-Печерський мо­настир, куди здійснювалося масове паломництво прочан. Україна шанувала своїх свя­тих: Ольгу, Володимира, Бориса і Гліба, Антоні я і Теодосія Печорських.

В княжий період українці мали свою державність, яка сформувалася завдяки висо­кому розвитку культури. Князі, бояри, духовенство дбали про розвиток національної культури: вчили грамоти, писали книжки, замовляли митцям всякі прикраси для хат. одягу, посуду, споруджували пишні будівлі.⁴¹ Тому це давало хороші результати. Киї­вська Русь досягла високого рівня розвитку в галузі мистецтва, літератури, освіти, науки, церковної справи, архітекту ри тощо. У Київській давньоруській державі фак­тично існувало два види культу ри: перша - офіційна, державно-мовна з кирило-мефо- діївською християнською ідеологією, яка утвердилася лише після татаро-мон гольської навали; друга - народна культура з її народно-етнічними звичаями, обрядами, побу­том, фольклором, переважно з язичницькою, а не християнською основою.⁴² Але народна культура не могла бути в даному випадку етнічною ознакою єдиної народ­ності, оскільки в різних місцевостях населення культивувало своїрегіонально-етнічні традиції, звичаї і обряди, свій фольклор і цілий духовний світ.⁴³

Християнство було не етнічним, а об'єднуючим фактором давньоруського сусп­ільства в єдиній державі. Поява окремих східнослов'янських народностей у ХІІ-ХШ ст„ на думку вчених, була зумовлена не поділом так званої давньоруської народності на три частини, а консолідацією кількох суміжних і близькоспоріднених груп східнослов­'янських територіально-племінних об'єднань у компактні культурно-етнографічні ма­сиви. які поступово переросли в українську, російську та білоруську народності.⁴⁴

Культура княжої доби на Правобережжі характеризується шедеврами християнсь­кої кам'яної і дерев'яної церковної, цивільної фортифікаційної архітекту ри.⁴⁵ В серед­ньому Подністров'ї, наприклад відомий цілий ряд давніх печерних монастирів, зокре- \іа. вздовж лівого берега Дністра в Студениці, Субомі, Бакоті, І Іагорянах, Лядаві, Ок- іїиці, по притоках Дністра - р. Смотрич в м. Чсрчс, Залуччя, р. Ушиці - в с. Сокольці і в пших місцях.⁴⁶ Та в цілому замкове будівництво середньовічної України все ж таки не мало типового характеру, оскільки здійснювалось чужими архітекторами і байду­же сприймалось українською образотворчою культурою.⁴⁷

І Іісля смерті в 1125 р. Володимира Мономаха Київська Русь, проіснувавши майже і ри століття, розпалася па ряд князівств (держав), які у другій половині XII ст. окресли- ін на Україні два суспільно-політичних об'єднання - північно-східне, з центром у Києві і нівденно-західнє, з центром у Галичі, які поступово формували територію українсь­кої. російської та білоруської народностей.⁴⁸ Київщина. Поділля і Волинь входять до складу Галицької Русі (спочатку Теребовлянське, в 1141 - Галицьке князівство), а з 1199р. - до Володимиро-Галицького князівства, що сприяло їх культурному піднесен­ню.

Володимиро-Галицький князь Роман Мстиславович успішно боровся проти на­падів половців, литовських, польських, угорських феодалів. Після його смерті в 1205р. протягом 40 років єдність князівства відстоював Данило Галицький. Він одночасно відбудовував зруйновані міста, закладав нові замки, зводив православні храми, всіляко сприяв розповсюдженню освіти, християнської віри, народної культури.⁴''

В цей період значно зростає роль І Ісркви в суспільному житті. З кінця XI століття церкви і монастирі, єпископські кафедри поступово позбавляються економічної за­лежності від світської влади, починають володіти цілими селами і навіть містами. Крім гою. набирає поширення церковне судочинство, а також контроль за мірами і тереза­ми.⁵⁰

Князівська і релігійна знать продовжували навчання під керівництвом греків чи виховувалися в західній Європі. Вищою школою релігійного виховання у візантійсько­му дусі довгий час був Афон.⁵¹

Офіційний розкол християнства на західну латинську (католицьку), з центром у Римі і східну грецьку (православну) церкви з центром у Константинополі породив боротьбу апологетів руського православ'я проти католицької експансії, яка мала на меті духовне, політичне, соціальне та економічне поневолення східнослов' янських на­родів. У свій час князь Данило Галицький, прийнявши католицьке освячення писав у листі до Папи Римського: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності віри і згоди всіх християн.⁵² Ареною жорстокої багатовікової боротьби між православ'ям і католициз­мом стає Правобережжя, де склалися особливі суспільно-політичні умови, обумовлені польсько-шляхетським поневоленням цих земель. Ополячення та покатоличення ук­раїнського люду стало набирати масштабів загальнодержавної загарбницької польсьіюї політики, що для українства пізніше стало загальнонаціональною трагедією.

Отже, церковне життя у княжий період було одним з найважливіших чинників суспільної організації і взаємовідносин між різними соціальними групами населення. Воно було передовою лінією боротьби українського народу за своє національне виз- волення, фронтом протистояння прогресивних українських сил. в першу чергу, проти іноземних магнатів та іновірців, особливо мусульман і магометан. До київської митро­полії тоді належано 16 єпархій,! Оз яких охоплювали українські землі (переяславська, чернігівська, білгородська (біля Києва), юріївська (паї р. Россю), луцька, володимирська, гіеремиська, галицька, холмська, турівська). 1303 року була утворена галицька митро­полія, до якої ввійшли Володимир. Луцьк, Перемишль. Турів і Холм. Церква стала невід'ємною частиною всього державного і громадського життя, регулятором соці­альних відносин, фактором морального і духовного світу українського пароду та ідео­логічної політики української держави, орієнтиром української міжнародної політики.

Розділ II

Українська церква в умовах литовсько- польської підвладності.

1199 р. в результаті об'єднання Галицького і Володимиро-Волинського князівств утворилося Галицько-волинське князівство на чолі з князем Романом Мстиславови­чем (1199-1205). Пізніше воно розпалося на Галицький, Звенигородський і Володи- мирський уділи, які вели постійну міжусобну боротьбу.

1223 р. битва з татаро-монголами на р. Калці завершилася поразкою княжих дру­жин. 1237 р., під час нового нашестя ординців на Русь впали Суздаль Володимир, Ростов, Ярославль, Переяслав (Заліський), Тверта ін., 1239 р. - Переяслав. Чернігів, 1240 р. -Київ. 1241 р. Володимир-Волинський, Галич. Вогнем і мечем ординці знищи­ли Овруч, Житомир, Колодяжне, Полонне, Ізяслав. Кам'янець-Подільський, Бакоту, Ушицю, інші міста і села Поділля та Волині, і 1259 р. підкорили їх Золотій Орді.' 1241 р. на Поволжі була заснована держава Золота Орда, яка встановила васальне панування над Київською Руссю. У давніх літописних джерелах досередини XIII ст. на Русі зга­дується 414 міст², які зазнали небачених жорстоких руйнувань від татаро-монголів. Понад сто років Поділля перебувало під татаро-монгольським гнітом, із населення збиралася велика данина, спустошувалися форгеці. міста і села. Але, на думку дослід­ників, татарське гноблення на відміну від інших підкорених земель, на Поділлі і Волині було значно меншим в побутовому і духовно-культурному плані, внаслідок добро­вільного союзу Данила Галицького з татарами, з метою чинення опору централіза­торській політиці Рюрїковичів, досягнення самостійності,збереження культу ри, мови. звичаїв.³ ?

Причому, до прийняття па початку XIV ст. мусульманства, хани видавали митропо­литам і духовенству спеціальні ярлики, які гарантували їм особисті, майнові, релігійні права. Всі церковні люди звільнялися від татарської данини, оскільки своїми молитва­ми. як вважали ординці, вони давали сили їхньому війську.⁴ Проте пізніше церква була змушена сплачувати щорічну данину ординцям, за що отримувала певні поступки від татарів. 1342 р. наприклад, митрополит московський Феогност відмовився платити данину хану Чанібекові, посилаючись на пільгові грамоти його попередників. До речі, після смерті Фсогноста константинопольський патріарх Філофей в 1354 р. замість од­ною митрополита для всієї Русі поставив двох: Св.Алсксія (сина чернігівського бояри­на Федора Бяконта, правив митрополією 23 роки, помер 1378 р.) митрополитом киї­вським і володимирським, а Романа - митрополитом литовським і волинським (помер 1362 р.)³

Ослаблене татаро-монголами, Галицько-Волинське князівство все більше ставало центром угорських, литовських, польських зазіхань.

За князювання Юрія II в Галицько-Волинському князівстві поширюється католиц-

41

тво, закладаються латинські церкви, організовуються римсько-католицькі парафії. 1340 р. ГТольша захопила Галицько-Волинську державу, що вилилося згодом у подальшу 600-літню національно-релігійну боротьбу.

В II пол. XIV ст. Литва підпорядкувала собі Чернігово-Сіверщину (близько 1356р.), Поділля і Київщину з Переяславщиною (1362-63рр.), більшу частину Волині. Польща захопила Гапиччину (1349-87р.),частково Західну Волинь (1377).⁶

1362 р. біля річки Сині Води великий князь литовський Ольгерд розгромив татарські орди, внаслідок чого край потрапив під владарювання Литви. До 1393 р. дуже великі права мало Подільське князівство, а його князі Юрій та Олександр Коріатовичі волод­іли великими територіями. 1393 р. автономія Поділля була ліквідована литовським князем Вітовтом, який за 20 тис. литовських кіп грошей продав своєму двоюрідному братові Я гай л у половину Поділля з містами Кам'янцем, Смотричем, Баколою, Ска­лою, Меджибожем, Божеським та ін. Інші подільські міста, зокрема, Брацлав, Сокілець, Вінницю, Кременець та інші, Вітовт віддав Дмитру Корибуту, який згодом заснував міста Вишневець і Збараж.⁷

Частину західного Поділля, з містами Смотричем, Кам'янцем, Бакотою, Скалою і Червоної радом, Ягайло передав за визначні послуги та зобов'язання служити королю у вічне володіння Спитку із Мельштина. Під його владою західне Поділля продовжува­ло зберігати відносну самостійність щодо Польщі.

1399р. в битві з татарами на р. Ворсклі були вбиті Спитко і Корибут. 1400 р. подільські землі підпорядковуються знову королю Ягайлу, який віддає їх своєму братові Свидри- гайлу. 1404 р. Свидригайла усунено від польських володінь Ягайлом та Вітовтом, а 1410 р. за права на володіння Поділлям Вітовт виплатив Ягайлу суму в 40 тис. кіп грошей."

ГІри всіх складностях ситуації у підвладних Литві українських землях велику на- ціональноконсолідуючу, духовно-пастирську роботу проводили православні ієрархи київської митрополії, зокрема, Капріан, який водночас був і керуючим всеросійською митрополією під литовським протекторатом (1381-1400). Його намісник, митрополит Фотій, грек за походженням, противник католицизму, розумний і доброзичливий за­хисник та просвітитель православ'я, був за ініціативою литовського короля Вітовта зміщенні! з митрополичої кафедри. Після нього митрополитами київськими були Гри­горій (Цамблак) і Герасим. 1416 р. відбувся розкол православної церкви, після чого московські першосвященики тільки за назвою залишалися київськими. Намагання Гри­горія об'єднати православну і католицьку віри, не принесли успіху. Герасим прагнув приєднати до київської митрополії усіх єпископів Росії, але це йому теж не вдалося. Більше того, за участь у польсько-литовських інтригах за його наказом Свпдригайла 1435 р. було прилюдно спалено у м. Вітебську."

Після смерті Вітовта росіяни і литовці, не бажаючи об'єднання Литви з Польщею, проголосили великим князем литовським Свидригайла Ольгердовича, який, проте, не зумів захистити від поляків українські володіння, боронячи православ'я. 1432 р. вели-

няжий престол Свидригайла зайняв Сігізмунд Кейстутьєвич, який, відмовившись »ї ї І Іоділля, передав його польському королю Ягайлу Після ряду військових та псл- і пічних дій Свидригайло утримував певні подільські території де 1452 р..'° Після Свид- _; - і лила Поділля вже не мало таких князів, які були б його безпосередніми захисниками і ід зовнішніх ворогів.

1413р. постановою Городельської унії литовське боярство і шляхта прирівнялися у ; - пах з польською шляхтою, а православні (схизматики) до литовців (язичників) з •.бавленням будь-яких привілеїв. У 30-х роках XIV ст., завдяки об'єднанню українсь­кі і білоруської православної шляхти з нєзадоволеними польсько-литовською унією іповськими боярами та після розколу Литовського князівства па два ворожих табори п і чолі з Великими князями Литовськими - Свидрнгайлом Ольгердовичем (опікуном нослав'я) і Сигизмундом Кейстутовичем (прихильником католицтва), православні <4 мінські і литовські князі та бояри були вирівняні в правах з литовським католицьким Ч>сгвом. А в 1443 р. князь Владислав III ввів церковно-обрядову рівноправність ' финославних і католиків. Аналогічну політику щодо православної церкви проводив і чікий князь Литовський, король Польський Казимир IV, під час правління якого и жу митрополію було остаточно поділено на Київську і Московську А відбувалося це так. Без згоди Вселенського патріарха 15 грудня 1448 р. на Київсь- іфедру з осідком в Москві було обрано єпископа Йоку. 1458 р. на Київську кафед г • осідком у Києві поставили митрополита Григорія Болгарина. Але московський ••"і р( »полит почав носити титул -:< Київський і всія Русі». Після його смерті (31 березня і і<> 1 ,:>.) московський митрополит Феодосій присвоїв собі титул «митрополита Мое- • ■ . кого і всія Русі», а в 1589 р. силою було встановлене Московське патріаршество. і,і Київська митрополія ще майже сто років залишалась під зверхністю Константи-

ні ііннія."

і ішіружена політична і військова ситуація між Литвою та Москвою та іншими тами сприяла підтримці українського православ'я польськими королями Сипа­ям І (1506-1548)та його сином Сигизмундом II Августом (1548 -1572). Важливу захисті українського православ'я відіграла також консолідація протестантів з ■ іавними і поміркованими католиками, так звана Варшавська конфедерація (ут- і на конвокаційному сеймі 1573 р.). її учасники зобов'язалися зберігати со- ' мрніетьу відстоюванні релігійних інтересів в майбутньому, що стало об'єктом гос- ч ^11: чхггьби у воєводствах.

Ь н овці дали серйозний поштовх для розширення міських поселень, заклали бага­ті ю-подільських міст, замків, оборонних споруд, храмів. Разом з тим, турецько- ькі напади, польсько-литовські чвари знесилювапи край. Протягом тривалого • ішзщину, Поділля і Волинь ділили поміж собою польсько-литовські загарбники, ■"> р., після проголошення Люблінської унії, вони підпорядковувались Польщі аж ¹ !'• Але повернімося до того періоду України, коли литовцям належала майже и на Київської Русі.¹³ Для українців це був і важкий, і, разом з тим, унікальний

період. Його унікальність полягає у поєднанні традиційної литовської язичницької і української православної релігій. Причому, цінним було те. що українське християнст­во, значною мірою підкидаючи язичницькі релігійні атрибути, стало підвладним ли­товському язичництву, акумулювало в собі його кращі надбання, які й донині зберіга­ються на українських землях (щедрівки, веснянки, купальські ігрища, зелені свята, Во­дохреща тощо). Тривала дія язичництва на християнство сприяла формуванню та утвердженню своєрідної гуманістичноїукраїнської національної ментальності.

Литовці, в свою чергу, сповідуючи язичництво, швидко переймали українську ментальність, звичаї, письмо, висвячувалися на православ'я, доручали українцям зай­мати найвищі адміністративні посади. Оборонцями православної віри, яка займала монопольне становище і користувалася особливою пошаною, були Великі князі литовські Вітовт, Свидригайло, атакожзукраїнщені члени литовської династії Любар- товичів, Ольгердовичів, Коріатовичів. Олельковичів та ін.

Литовці одружувалися на руських князівнах, як от, син литовського князя Гсдиміна Любар взяв шлюб із ростовською князівною, небогою великою князя московського Сімеона, а його другий син, язичник Ольгсрд - одружився на його своячениці Юліанії, дочці Олександра Михайловича Тверського за умови, що його діти будуть виховувати­ся в дусі православ'я (Ольгерд мав 5 синів від першої дружини, 7-від другої, і від Юліанії -6 синів).¹³

Крім удільних князів на українських землях проживали великі папівасимільовані роди литовсько-руських князів та вельмож Острозьких, Збаразьких, Сангушків, Чет- всртинських, Заславських, Корецьких, Вишневеньких. Чарторийських, Друцьких; Ко- ширських, Пронських. Воронецьких. Горських. Рожинських. Масальських, Сапіг, Соло- мерецьких, Огінських, Ходкевичів, Воловичів та ін.

Литовська експансія зїї далекоглядними політичними інтересами мала послідов­ний. і іереконли вий та заохочувальний харакі ер. На українських землях литовці розгор­тають велику будівничу діяльність, сприяють будівництву міст і оборонних замків, створюють прийнятні умови для заселення цих територій. Литовці сприяли зміцнен­ню, зокрема, таких міст як Луцьк, Острог, Дубно. Заслав. Кременець, Корець, Зв"я- гель. Житомир. Були наново збудовані й укріплені міста і містечка Любар. Вишневець, Рівне, Ковель. Старокостянтинів та ін.

Так, з 1339 р. українським містам литовці починають надавати право місцевого самоврядування (так зване, магдебурзьке право), 1447 р. вони підтверджують права папства загальноземським привілеєм великокнязівської влади. Українська мова стає офіційною мовою литовської знаті, уряду, освічених людей. 1. Крип'якевич писав, що Литва запанувала над Україною політично, а Україна над Литвою культурно. Українсь­кою мовою, скажімо, були написані Литовські статути. Судебник Казимира, литовсь­ко-руські літописи.¹⁴ Це сприяло утвердженню українства, його етнокультурної само­бутності і самосвідомості, піднесенню освіти та духовності.

Литовськими королівськими і сеймовими конституціями православна віра була наділена однаковими привілеями та правами з римсько-католицькою. Церква стала важливим і серйозним інструментом у складному політичному польсько-литовсько­му протистоянні. Зокрема, для відволікання українських бояр від підтримки литовців поляки вміло використали релігійну сферу: вони зрівняли у правах православних з католиками (1432,1434), що дало можливість перехопити політичну ініціативу і реаль­ну владу від литовців на захоплених Литвою землях. Таким чином, українці знову залишилися у важкому підневільному та безправному становищі польсько-католиць­кого наступу.

1529 року литовці вводять перший Литовський Статут - кодекс феодального права Великого князівства Литовського, 1566 р. -другий Литовський статут, а 1588 р. - третій Литовський статут, яким остаточно закріпачувалося селянство Брацлавщини та 1 Іридніпров'я. 1557 р. з метою зміцнення феодальних повинностей, литовці запровад­жують так звані «Устави на волоки». Згодом імператриця Катерина замінила діючий Литовський Статут Російським 1 Іраво.м. на Укрїні призначала російських чиновників та роздавала українські землі росіянам.

І Іосилення католицтва в литовській державі створює міжнаціональну напругу на 1 Іравобережній Україні.

В середині XV ст. посилюється вплив Польщі на Литву. Кревськаунія 1385 р. збли­жує польську та литовську знать політичними і соціальними привілеями католиків. Загострюється їх протистояння з православними, уніатами." Духовно-релігійний гніт посилюється зі створенням 1375р. папою Григорієм XI Кам'янець-Подільського като­лицького єпископства і наступним засиллям католицьких чернечих орденів, будівниц­твом монастирів і костьолів.

Ведуться антиукраїнські спроби асимілювати православну церкву в лоні католицтва. Для цього Папа Римский Кіпріан разом з литовським князем Ягайлом прагнули об'єдна­ти католицьку і православну церкви. Та об'єднання не відбулося. Український народ виступив на захист православ'я. Український дух, українські традиції, українська право­славна віра викликали значний ін терес у литовців, які переймалися українським ментал­ітетом і способом життя, йшли на етнокультурне та духовно-релігійне зближення.

Проте католики не могли змиритися з панівним станом православ'я, тим паче, що в Литві все більше й більше поширювалися польсько - католицькі порядки. Ситуація загострилася особливо після 1364 р., коли Польща і Литва об'єдналися в єдину держа­ву. і розпочався наступ на церковні права українців. Це стало вагомим фактором ант иукраїнської політики, денаціоналізаціїукраїїіців. посилення католицького наступу на українців і їх православну віру. Поляки активно вишуку вали можливість духовно- релігійного підкорення українства шляхом офіційного політичного вирішення като­лицько-православної унії. З цією метою 1439 р. папа Євгеній IV проголосив, а Київсь­кий митрополит Ісидор, зрадивши інтересам українського прапослав'я, підписав так звану Флорентійську унію - акт про возз'єднання руської православної церкви з като­лицькою.

Народ, православне духовенство виступили проти унії. Ісидор був заарештований, звільнений з посади митрополита і депортований за межі України. Лише при напру­женій міжцерковній боротьбі постановою православної церкви 1472 р. Флорентійську унію вдалося відмінити.

20 березня 1499 р. київська митрополія отримала привілей, згідно якого відновлю­ватися її права, надані за часів Ярослава Мудрого, правослазні віруючі займали рівне становище з литовським і польським дворянством, могли займати посади воєвод, ста­рост, намісників. На церковному соборі 1509 р. у Вільно було вирішено, що представ­никам світської влади заборонялося втручатися у церковне життя. У прийнятті цього рішення важливу роль відіграли єпископи Вассіан-волинський, Кирило - луцький і острозький, Євфимій - полоцький і вітебський, Арсенїй -турівський і пінський, Ан- тоній - перемиський, Філарет-холмський.¹⁶ Текст правил був написаний українською мовою.

Удільні князівства в 50-60 рр. XV ст. були реорганізовані у землі Великого князівства Литовського, і в свою чергу поділялися на повіти і волості. Так, Вслинська земля вклю­чала Луцький, Волинський, Кременецький повіти, Подільська земля поділялася на Брацлавський і Вінницький повіти, Київщина охоплювала Житомирський, Київський, Овруцький повіти, а також: Зв'ягільську, Чуднівську, Черняхівську, Канівську волості.

Створюється Подільське воєводство з центром у Кам'янці-Подільеькому та Кам'я- нецьким, Летичівським та Червоноградським повітами. Тернопільщина увійшла до складу Галицької і Львівської земель Руського воєводства. Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти підпорядковувалися литовцям.¹⁷

В XV ст. польські єпископства розширили свою асиміляторську політику на ново- створених Кам'янецькій, Луцькій, Київській латинських єпископських кафедрах. Асиміляції, ополяченню і покатоличенню усіма засобами економічио-культурної пол­ітики небезуспішно піддавалися в першу чергу, відомі заможні українські родини, українське панство, релігійні діячі на всій українській території. Це була трагедія украї­нської віри, української нації, яка надовго затримала реалізацію найголовнішої націо­нальної ідеї державності України.

Польсько-католицька підвладність українських земель відсунула православну цер­кву від участі у вирішенні державних справ, позбавила її привілейованого становища, що, в свою чергу , загрожувало злиттям із католицтвом та повним припиненням існування. Адже православна церква стала чи не єдиною найголовнішою непоборною силою, що стояла на захисті українства як нації. Саме тому польсько-католицькі діячі, монастирі, костьоли, єзуїтські ордени вели масований безкомпромісний наступ на православну церкву, переслідуючи, компрометуючи, деморалізуючи праведне і пат­ріотично налаштоване її духовенство й віруючих.

У поневолених Польщею українських містах, що мали магдебурзьке право, запро­ваджувалась католицька віра, тому перевагу в у правлінні справами міст, в судах мапи католики-поляки. Православне населення в ряді місг не мало права здійснювати публічні

І«:иігійні богослужіння, відзначати свята, об'єднуватися в цехи, обмежувалося в торгівлі. V Львові православні українці взагалі не допускались ні до яких міських посад, їм іборонялося проживати поза єдиним невеликим кварталом «Руської» вулиці.¹" Багато міжконфесійних, антиукраїнських чвар і втрат для церкви приносила зрада ii.li ііонально-релігійних інтересів українською верхівкою та православним .духовенством. Чия цього польсько-католнцькі сили використовували усі можливі засоби - роздавали і и гули, посади, привілеї і маєтності, залякували, шантажували, підкуповували украї­нську знать, усіляко заохочували та насильно здійснювали переведення до католицької ніри простихлюдей.

! 588 р. на сеймі коронації Сигизмунда III було встановлено рівноправність право- і лавних і римсько-католицьких віросповідань.

За умовами вічного миру між Росією і Польщею, в межах королівства Польського і Великого князівства Литовського, монастирі і грекоросійські церкви не позбавлялися і воїх прав та вільностей, не примушувалися до унії, а духовенство висвячувалося киї­вським митрополитом.'⁴

Як бачимо, з послабленням литовського ладу в XIV ст. українські землі поступово прибирала до своїх рук Польща і Москва. Боронитися від польського і московського нашестя і завоювати свободу й давні права українців не допомогло навіть повстання Михайла Глинського (1508) під гаслом оборони політичної, національної і релігійної незалежності. Люблінська унія (1569 p.), проголосивши польсько-литовське об'єднан­ня, поклала початок довготривалому національному, соціальному і духовно-релігій­ному гнобленню українства, його дискримінації, покатоличенню, польській асимі­ляції і, навіть, фізичному знищенню. Навесні 1569 р. до складу Польського королівства були включені Волинське, Київське, Брацлавське воєводства і Підляшшя.

На Волині уся повнота влади належала призначеному Великим князем литовським луцькому старості, а також маршалу Волинської землі; на Поділлі - великокнязівським намісникам Брацлавського і Вінницького повітів, згодом - старості брацлавському і вінницькому; на Київщині - воєводі київському.²⁰

1596р. в Бресті була проголошена таємна угода Папи Римського з верхівкою укра­їнського духовенства. Але зрада не пройшла не поміченою. Водночас проти Брестсь­кої унії був зібраний собор православних пастирів, який засудив унію і закликав віру­ючих боротися проти покатоличення. Політична Люблінська унія 1569 р. та Брестська унія 1596 р. ставили за. мету об'єднання Польщі й Литви у єдину державу Річ Посполи­ту та об'єднання української і білоруської церкви з католицькою, що відповідало уст­ремлінням Е5атикану духовно і соціально підкорити всі східнослов'янські народи. До речі, невдалі спроби об'єднати католицьку і православну церкви під владою папи були здійснені ще в 1439-1442 pp. на Флорентійському вселенському соборі, а також папсь­кою делегацією до царя Івана Грозного з пропозицією прийняти в Росії католицизм як офіційну релігію.²'

Не дивлячись на дуже складні історичні обставини, сучасні історики все ж таки позитивно оцінюють роль уніатства у збереженні самобутності українців в умовах польсько-католицького панування: «Створена на Берестейському соборі (1596) уні­атська церква стала форпостом збереження національної самобутності, традицій і обрядів в умовах загрози ополячення і латинізації українського народу і яка під час перебування Галичини під Австро-Угорщиною стала називатися греко-католицькою".²³

Головними умовами уніатства були:

• незмінність усіх православних релігійних обрядів, церемоній і ритуалів, але за римським церковним календарем;

• підпорядкованість духовенства і мирян у справах віри римському папі;

• змішані шлюби і жонате духовенство;

• право уніатським єпископам відправляти службу Божу в римеько-католицьких костьолах, а католицьким - в церквах;

• зрівняння прав уніатів з католиками, звільнення уніатських єпископів від усяких податків.

Найбільшим злом для західно-українсьної православної церкви в XV] ст. було роз­давання та продаж польсько-литовськими володарями вищих церковних, посад і при­своєння високих духовних титулів (владик, князів церкви та архімандритів (володарів монастирів)) світським особам, далеким від духовного покликання і пасторської діяль­ності. Як наслідок, православна церква в Україні значно втратила свою національноза- хисну роль, надовго перестала буллі духовно-національною опорою і виразником на­ціональних інтересів, сприяючи польсько-литовському наступу. Лише 1539 р. в Західній Україні було відновлено Галицьку православну єпархію, яка дала початок відроджен­ню національного життя у краї, очолила боротьбу за скасування несправедливихоб- межень і заборон для православного населення. Та все ж протягом XVI ст. були покатоличені майже всі українські заможні роди Західної і Правобережної України.

Католицькі ордени, польська шляхта формували презирливе ставлення до україн­ства як до нижчої народності, до її мови, православної віри, культури, перетягуючи на свою сторону православних вельмож та українську шляхту.

За часів царювання Стефана Баторія (1575-1586) в гострій релігійній боротьбі єзуї­тами була створена теорія єдності держави і католицької віри, а також ідея утвердження Польщі як оплоту католицизму на Слов'янському Сході.

Розділ III