Від редактора

Зеяюючи світ людей високими Божественними ідеалами християнства, Свята Цер- . ь уже два тисячолітгя надихає їх на духовну велич. Україна зустрічає 2000-літній . іей Різдва Христового як незалежна демократична держава. Вперше ставши на и -\ державотворення, український народ відроджує свої фундаментальні основи іального розвитку, втілює в національну практику національну ідею держав­ності .

Реалізація цих складних і надзвичайно важливих загальнонаціональних проблем я зана з відродженням духовних чинників - української мови, культури, релігії, -іенням історичних етнокультурних витоківта історичної пам'яті народу. Важли- фактором утвердження духовності нації, формування її морально-етичних основ Це г -:ва. Церква - християнська, яка протягом всієї багатовікової багатостраждальної \ українського народу стояла на захисті духовних основ національного життя. Зараз, коли відроджується християнська віра і значно зріс інтерес людей до Святоі' в и, зростає й актуальність даної роботи. Вона сприятиме піднесенню духовності, :":ної культури, релігійної свідомості і національної самосвідомості нашого наро- Л ..же її вихід у світ пов'язаний з двотисячолітгям Різдва Христового. Книга охоплює . =ки історію У ПЦ, але й розкриває нелегку долю УГКЦ, УРКЦ, УАПЦ в умовах . ного поневолення, боротьбу проти іновірців, роль Церкви як духовного націо- ^ зго поводиря на трагічних теренах національного самозбереження, самостверд- • гмня і зародження)

Усвідомлення нашими людьми визначної ролі Церкви у власній національній історії ~ -тиме консолідації нації, духовному її піднесенню. Як відомо, віра українського г лу завжди була високогуманістичною, осяяною мирсшюбивою хліборобською ~ рою. Ще задовго до запровадження християнства українську ментальність з її ичливістю, працьовитістю, високогуманістичною родовою єдністю, шанобою : ; .їй плідно живили язичницькі вірування древніх слов'ян.

■:йшовши на зміну язичництву християнство було новим важливим кроком у дації українців з християнським світом, його передовими досягненнями куль- - ємності, освіти. Християнська церква в Київській Русі, як державна інститу- .. і могутній вплив на всі сторони державного, громадського і особистого життя • .at Була визначальною силою у прогресивному розвитку держави, зміцненні її - ... дних зв'язків, консолідації внутрідержавних сил. В книзі показано, щонавітьв • атаро-монгольського нашестя християнська церква займала важливе місце в ■•;> житті, а її духовні пастирі мали значні привілеї. . • еликий вплив на всі сторони суспільного життя мало християнство під час : поневолення українських земель. Литовці переймали українську віру, - - Енчаї, свята, обряди, руська мова була офіційною державною мовою, а

Українська церква займала провідне місце в духовному житті Великого Князівства Литовського. Автор книги детально зупиняється на тогочасних проблемах церковно- релігійного життя, розкриваєзростання польсько-литовського протистояння і поши­рення польсько-католицького наступу на українські землі. Конкретному історичному аналізу піддасться надзвичайно складна і трагічна ситуація в якій опинилася Українсь­ка православна церкваГВона стояла на межі існування українства як нації, оскільки державна польсько-каголицька політика, нашестя єзуїтів, покатоличення української знаті, насильне запровадження польських порядків, традицій, мови взяли верх над усім українським і православним життям. І єдиним національноутверджуючим чинником у протистоянні польсько-католицькому антиукраїнїзму дійсно була православна цер­ква з її великими духовними постатями церковних ієрархів, українськими просвітите­лями, гетьманатом, козацтвом, білим і чорним чернецтвом, паствою.

Українське православ'я проявило себе як могутня духовна енергія та національно- визвольна сила українського козацтва, шо об'єднувала народ, стояла на перешкоді поневолювачів, не далаїм асимілювати, покатоличити українців. Автор книги звертає увагу на те, що завдяки козацтву, славним українським гетьманам Б. Хмельницькому, І. Мазепі, П. Сагайдачному, Г1. Могилі та іншим сподвижникам українська церква отримала великий розвиток, удосконалення парафіяльного життя, церковне будівниц­тво і навіть автокефалію.

Але після російського поневолення Українська православна церква знову на дов­гий час попала в залежність від Московської патріархії, яка теж робила все можливе для російщення і денаціоналізації українського народу. Все церковно-релігійне життя під російським протекторатом було підпорялковане політичному, економічному, соціально- культурному поневоленню народу українського. Під забороною були українська мова, література, мистецтво; русифікувались церква, освіта, державні установи. Автор зумів віднайти ті острівки української православної історії, з яких, як з чистого джерела, розливались по Україні ідеї національного самоутвердження, боротьби за волю і неза­лежність, національну єдність. Осередками українського духовно-релігійного відрод­ження, національного просвітництва були православні монастирі, друкарні, школи, церковні братства. Могутніми центрами ут вердження православної віри в Україні були Києво-Могилянська академія, Києво-Печерська та Почаївська лаври, інші релігійні організації. Про них автор детально розповідає на сторінках книги.

Українська Церква визначена в цій монографіїяк важливий фактор розвитку украї­нської національної художньої культури і архітектури, музики, фресок, настінного роз­пису, іконопису, ювелірства, літератури.,3 лона Української церкви вийшли величні історичні постаті: Герасим і Мелетій Смотрицькі, І.Вишенський, П.Могила, П.Кона- шевич-Сагайдачний, Ф.Прокогювич, Г'.С'коворода, М.Леонтович, А.Шептицький, Й.Сліпий, І.Огієнко та багато, баг ато інших, які своїм патріотизмом, невтомною духов­ною працею возвеличили свій народ український, свою землю рідну - українську.

Українські церкви, особливо УІІЦ, УАПЦ, УГКЦ, УРКЦ га інші надзвичайно лост-

раждали за радянських часів, що досить глибоко досліджується в книзі. Декларуючи високі ідеали духовності, радянська влада, зкомпілювавши Заповіді Божі до морально­го кодексу будівника комунізму, майже повністю знищила релігійні організації. За цей період були спустошені і зруйновані релігійні храми і кладовища, розграбовані уні­кальні культові коштовності і древні літописні фоліанти, заборонені релігійні та народні свята і обряди. Українське духовенство, священнослужителі, тисячі віруючих були реп­ресовані - заслані на каторжні роботи, розстріляні, закатовані, а ті, хто залишився на волі, піддавались переслідуванню, гонінню, морально-психологічному та ідеологічно­му тиску.

Доктрина державного атеїзму в Україні призвела до цілковитого витравлення релігії, знищення матеріальної основи релігійних організацій, особливо тих, що були пов'я­зані з українським національно-визвольним рухом. Ця шалена атеїстична політика здійснювалась в руслі варварського викорінення духовної культури одного з найбіль­ших слов'янських і європейських народів - українців. Догматизований марксизм- ленінізм як офіційна суспільна ідеологія масово культивував духовне насилля над людь­ми. Формував негативне ставлення до релігії в історії українського народу. В цьому стереотипі релігія розцінювалась як "опіум" для народу, як шкідливий пережиток ми­нулого у свідомості, поведінці, в побуті людей, що підлягав не тільки ідеологічному цькуванню, але й фізичному винищенню.

З жовтня 1990 р. УПЦ отримала статус автономної і стала незалежною і само­стійною в управлінні й у фінансово-матеріальному відношенні від Московського пат­ріархату. Священний Синод УПЦ з того часу має праве обрання і хіротонії єпископів, самостійного вирішення організаційних, кадрових, фінансово-господарських питань. Ця УПЦ маючи всі ознаки Помісної Церкви , зберігає за собою повну канонічну спадкоємність віри Київської Русі і діє у відповідності до канонічних Правил Вселенсь­кої православної церкви.

Українська держава розвиваючись на демократичних засадах створює необхідні умови для задоволення духовно-релігійних потреб своїх громадян - віруючих різних релігійних конфесій.

Церква бере активну участь у суспільному житті України. Активно будуються цер­кви, костели, відкриваються нові релігійні громади. Дискутується питання міжцерков- ного об'єднання з метою створення Української національної церкви. В демократич­ному суспільстві - це закономірний процес толерантних міжконфесійних відносин.

Тож книга, яку Петро Слободянюк присвятив 2000-річчю Різдва Христового, є важ­ливою і/дуже необхідною для відродження історичної пам'яті та віри нашого народу, піднесення сили його національного духу і незгасної волі до незалежності.

Геннадій Боряк, доктор історичних наук.

Вступ

1. Церква - джерело української духовності

Молися, сину, за Вкраїну, Молися, сину мій! Щоб Бог підняв її з руїни, Щоб дав Він волю їй!

Сергій Бердяєв

Історія українського народу, формування його культури, духовності, менталітету безпосередньо пов'язані з християнськими цінностями, його морально-етнічними основами. Церква Христова була орієнтиром, компасом українства у вирі не тільки загально-національних, але й світових глобальних явищ і подій, оскільки своїми за­собами впливу на духовний світ людей формувала їх світогляд, поведінку, увесь спосіб життя. Тому можна з впевненістю стверджувати, що релігійна свідомість є важливою складовою частиною національної самосвідомості, яка формується через складну систему духовно-релігійних поглядів, принципів, ідейних та морально-етичних норм і правил, що впливають на орієнтири життєдіяльності людей. Водночас релігійна на­лежність характеризує взаємини не тільки між окремими людьми, але й між цілими націями і народами. Тому дуже важливо, щоб міжцерковні, міжконфесійні стосунки були толерантними, доброзичливими, як цього вимагають цивілізовані норми і прави­ла.

Національна і релігійна самосвідомість невід'ємні, оскільки базуються на єдиному історичному Грунті і складають цілісний конгломерат духовного світу нації, силу її духу, волі до здійснення найгуманніших і найвеличніших національних проблем Вод­ночас національну і релігійну самосвідомість ми не об'єднуємо в єдине ціле, а ото­тожнюємо їх як: показники історичної еволюції, як два фактори соціальної стабільності та ідейно-морагіьної єдності народу.

Релігія відіграє велику роль у процесах національної етноінтеграції й етноіндивїду- алізації. В конкретно-історичних умовах суспільного існування релігія проявляється в етнонаціональних формах, які відповідають духові нації, націонал ьній індивідуальності.¹

Етнокультурні, духовно-релігійні уявлення є основними компонентами національ­ної самосвідомості, які визначають її стан, рівень, існуючі в ній тенденції. Саме в етно­культурних та духовно-релігійних уявленнях віддзеркалюються різноманітні характе­ристики визначальних національних факторів, направлених на досяг нення головної національної ідеї- власного державотворення. Тобто, духовно-релігійні та етнокуль­турні уявлення відображають ціннісні орієнтації різних груп населення до нинішніх подій і явищ національного життя. Утвердження релігійності і національної свідомості ііині означає істотні зміни усталених духовних етнокультурних уявлень, які по новому оцінюють особу, українську націю, українську державу в її внутрішніх і міжнародних проблемах, по новому окреслюють відношення не тільки до проблем сучасності, але й до минулого, а також до майбутнього.

Саме з цих позицій мий виходили приступаючи до написання цієї книги. Аналізу­ючи історичні суспільно-політичні явища та події, що відбувалися в Україні прогягом багатьох століть, ми прийшли до однозначного висновку, що Божа Віра українського народу була найважливішою, найголовнішою, наймогутнішою силою, яка зберегла і вивела українську націю із найскладніших, найтрагічніших історичних катаклізмів

Релігійна культура українців формувалася протягом багатьох віків в умовах націо­нальної бездержавності. І тому нині, коли Україна має власну незалежну державність, у людей зростає інтерес до вітчизняної історії, витоків своєї віри, розуміння необхід­ності і бажання відродити, зберігати й примножувати свою національну духовну і релігійну спадщину, постійно звертатися до неї. Духовні цінності, створені в минуло­му, сьогодні набувають особливої актуальності, стають невід'ємною частиною сусп­ільного релігійного життя"."—і

Як відомо, релігієзнавство поділяє релігії на два види - національні і світові (надна­ціональні, позанаціональні) або традиційні та нетрадиційні.

Однією з найбільших світових релігій, важливою суспільною формою національ­ного самоусвідомлення українського народу була і залишається християнська, зокре­ма, православна віра. Саме Українська православна церква (далі УПЦ) відіграла вирі­шальну роль у збереженні української нації в умовах іноетнічного та інорелігійного поневолення, руйнівного впливу антиукраїнської ідеології та марксистського-лені­нського атеїзму у важких умовах інодержавного панування. Церква Христова відігра­вала визначну роль в боротьбі проти ан гиукраїнізму на різних історичних етапах. Адже загарбники, колонізатори усіх мастей націлювали свої зусилля, в першу чергу, на ней­тралізацію Церкви , на іноетнічну та інорелігійну асиміляцію українства.

Релігія — це природний елемент людської особистості. За формою це універсаль­на (всеохоплююча) функція людини. Релігія - це не знання, не історія, не філософія, а все те, іцо створює стиль і зм іст життя в дорозі до остаточної прав ди нашого існування. Це тотальна реакція на життя, сенс існування й присутності світу і нас у ньому. Адже часто те, що оточуючими сприймається як возвеличення - придбання життєвих благ, успішна кар'єра, насправді може приховувати глибокий розпад особистості, душевну деградацію і духовну смерть.² Ми переконані, що суть християнської моралі полягає в тому, що людиною мають керувати духовні, а не матеріальні мотиви. Не плоть повин­на визначати діяльність людини, а дух, матеріальні цінності мають підпорядковуватися духовним цінностям, служити духовним ідеалам, які визначають ставлення людини до оточуючого її світу, є орієнтиром її життєдіяльності, а найголовніше - засобом націо­нального самоствердження. Адже на тернистих шляхах історії на противагу агресив-

І

- м

І

ш>

1 1

і

і

! I

: |

■ -.ІІ ' 1

І

\ ';

: М і :■. Іі

\

1

ним, загарбницьким культурам і релігіям українці протиставляли свою високу право­славну віру, національну культуру як захисну національну силу, що підзаряджала, відновлювала і розвивала цілющі джерела національної духовності, глибинні витоки національної сйідомості, могутні потенції національного визвольного руху.

Наприклад, національно-визвольна боротьба, народні війни: 1491-1492 рр. в Гали­чині і на Поділлі, загальноукраїнські 1648-1654 рр., на Правобережжі 1768 р., 1918-1921 рр. в У НР були націлені на захист національної волі, культури і мови, рідної православ­ної віри.

Академік НАН України П.Т. Тронько справедливо стверджує: «Без знання історії церкви, її ролі в суспільстві...не можна правильно зрозуміти і оцінити шляхи історич­ного розвитку народу, витоків його культури, моральних запитів. Нині ніхто вже не може заперечувати того могутнього потенціалу, який містять у собі церковна історія і культура».' Це твердження підтримує й відомий український діяч Євген Сверстюк: "Суспільний прогрес, неможливий без одержимості і сили луку, без великої віри у великого Бога, без високого етичного ідеалізму, ефірноїлюбові, безкорисливого служ­іння ідеалам, які породжувала висока християнська віра."⁶

Формування релігійної і національної свідомості народу України здійснюється у безпосередньому зв'язку з формуванням і утвердженням ідей та принципів українсь­кої державності Ц роте на шляху до здійснення даних засад часто стоять застарілі сте­реотипи і догми тоталітарного компартійного режиму, інерція і консерватизм старого атеїстичного мислення, низький рівень релігійної і національної культури. Тому відрод­ження і утвердження національної релігійної свідомості для України є невід'ємною складовою частиною національного оновлення, найважливішою умовою державот­ворення.

Па новому етапі суспільного розвитку мають відбуватися докорінні зміни в духов- но-культурному житті нації, які повинні базуватися на переоцінені минулого, відрод­женні справжніх духовно-культурних надбань українського етносу, звільненні від уся­кого роду минулих компартійних духовно-ідеологічних міфів і фальсифікацій. Усе це буде сприяти об'єктивному розумінню минулого нації, її ролі у розвитку української держави.

Церква покликана бути духовним поводирем людини, глибоко знати і розуміти її духовно-моральний стан, розбудити релігійну свідомість, формувати релігійний світог­ляд, викликати потребу служіння Всевишньому. Церква - це реальна духовна структу­ра, яка може осягнути життя своєї нації та бути її духовним флагманом. Ми цілком погоджуємося з висновками щодо унікальності та універсальності Христової Церкви як чинника культурного поступу. Церква забезпечує етнокульту рну стабільність і са­мобутність через збереження візантійсько-українського обряду і водночас виступає гарантом присутності українства у світовій християнській цивілізації як незамінного і природного складника. Безперечним є й те, що усвідомлення власного місця УГІЦу християнській цивілізації вимагає ґрунтовних богословських студій, які починаються з

лсвоєння загал ьнохристиянської патріотичної спадщини.⁷ Адже Україна - це унікаль- ііа духовна держава. Жоден народ, скажімо, не дав такої кількості святих як Київська І'усь. Тільки в Киево-Печерській Лаврі їх спочиває 150. Тут надзвичайно велика Божа

(шагодать.

Тільки в середині XVI ст. митрополит Макарій в додаток до раніше канонізованих ' .'■ х святих і 45-ти місцевих угодників Божих вводить до церковного календаря ще більше 70-ти святих.¹¹

Релігія - це специфічний і особливий вид духовної культури та ідеологічної діяль- р юсті, яка має не тільки загальнолюдські ознаки і якості, але й національно-культурні і особливості і традиції, які є визначальними та протистоять антинаціональним про­явам, бездуховності, аморальності. "У кожній національній культурі, в житті кожної людини, - підкреслює Л.Конотоп, - завжди мають свій прояв існуючі всезагальні люд­ські цінності - Добро, Істина, Краса, Любов, які проходять певний період становлення. Тобто, богом ільність визначає такі дії людини, керовані духовністю, коли вона входить іо Богодіяння, до створення свого власного, духовного світу, який має значення не ї ільки для неї самої, а й для інших людей, для Всесвітнього Духу. Цей процес входження до Богодіяння робить її життя нескінченним тому, що не світ існує в людині, а людина і її духовна насиченість впливає на світ, народ і людство»." Релігія формує найкращі якості людини, її внутрішній духовний світ, житгєві морально-етичні принципи, світо­бачення і поведінку за законами Божими в поєднанні з національними традиціями. В цьому визначаються національнозахисні функції Українського православ'я у протис­тоянні злу. Важливим фактором збереження консерватизму давніх традицій право­славної віри між поколіннями була спадковість духовного становища по родинній оз­наці династій від батька до сина та до найближчих родичів духовної особи. В цьому полягала суть релігійного виховання і релігійної культури, щоб кожен християнин, православний віруючий «в злагоді зі своєю совістю виконував державні закони»,¹⁰ а також по совісті співіснував з оточуючим його світом.

Двотисячолітня історія розвитку християнства довела, що саме Церкві належить велика національиооб'сднуюча духовна місія. Церква завжди була консолідуючою, стабілізу ючою силою нації, опорою у згуртуванні українського народу в часи лихол­іття) Тому об'єктом наукового аналізу є, в першу чергу, національиозахисна функція Української церкви, а також складні та неоднозначні антиукраїнські сентенції, довгот­ривалі колонізаторсько-асиміляторські процеси у сфері українського церковного життя. При цьому православна віра формувала, утверджувала і захищала найсвітліші мен­тальні якості та найвищі національні ідеали: високо гуманістичні риси української ду­ховності і культури, осяяні Вірою, Надією, Любов'ю; життєрадісне сприйняття Світу, Природи і бажання людей жити за вселенськими законами Божими і сповідувати за­гальнолюдські цінності Істини, Добра і Краси; високу активність Духу, Душі і Серця. Такі культуротворчі основи традиційного Українського Православ'я забезпечили ук­раїнській нації вихід на світовий рівень, сформували її етнокультурну самобутність,

національно-культурну автохтонність та самоідентичність.

Величні собори, скажімо, впродовж століть були духовними центрами України- Руси. Софійський собор був центром стародавньої Київської митрополії ще за князю­вання Ярослава Мудрого. Софійський собор, Києво-ГІечерська та Почаївська лаври, Луцька соборна церква Іоанна Богослова для віруючих були і залишаються найбіль­шими національними святинями, які поширюють письменство, культуру, українську духовність, Віру Христову. «Почаївський монастир, - писав І. Огієнко, - це віковічна слава Волині, це її найясніша зоря, яка довгі роки світила і в часи радості, і в часи гіркого й тяжкого житгя. Це правдиве серце волинське: цвів Почаївський монастир - цвіла і Волинь, занепадав монастир - занепадала й Волинська земля. Ішли вони завжди разом, історією віковічно пов'язані і на радість, і на неволю."" Щоб утвердити націо­нальний дух, глибоку християнську віру і мораль Божу, наші пращури впродовж X-

17. ст., у м. Володимирі-Волинському вибудували більше двадцяти православних церков, з них - сім монастирських. У Луцьку діяло 20 храмів, серед яких - п'ять монас­тирів: Різдва Пречистої Богородиці, Св. Василя, Красносільський Преображення (Спа­са) Господнього, Черницький Преображенський та Братський Хрестоаоздвиженсь- кий - відомі якукраїнські православні обереги національної моралі, культури, освіти і духовності. «Давні православні монастирі, - пише поліський дослідник Володимир Рожко,- впродовж віків були духовними фортецями українського православ'я, фунда­ментом, на якому зросла і утвердилась свята Православна Віра. Саме монастирі дали Волинському Поліссю ті основні духовні цінності та глибоку Віру предків, що протя­гом віків залишалась непогасною свічкою в душах поліщуків, які зуміли зберегти світло Віри Христової наперекір злій волі московських і польських окупантів. Одні з них хотіли підмінити московським православ'ям наші духовні цінності - тисячолітнє українське православ'я з його притаманними нашій душі обрядами, звичаями, традиціями; другі - в союзі з першими прагнули в 20-30 роках «ощасливити тутешніх людей» своєю польськістю в неглибоких нетрях яких ховався католицизм і ополячення».'²

З християнством пов'язане запровадження в Україні-Русі старослов'янської /бол­гарської, церковнослов'янської/ мови, яка стає основою давньоруської писемно-літе- ратурної мови і на основі якої сформувалися традиції староукраїнської мови XIII-

17. століть. Доречно підкреслити, що подолянин М. Смотрицький після Кирила і Мефодія створив нову граматику, упорядкував нозий правопис, який став основою подальшого розвитку писемності слов'янських народів. Важливим є принципове по­ложення про взаємозв'язок розвитку культури та писемності з піднесенням релігійної культури народних мас, з одного боку, і активізацією самої церковної ієрархії, - з іншого.

Церква була генератором поширення писемності, історично сформованим офіц­ійним суспільним інститутом залучення народу до культури і освіти. Через піднесення освіченості народу церква створювала сприятливі умови для передачі багатовікового духовно-культурного досвіду нації від покоління до покоління, збереження національ­ної самобутності та самосвідомості, і розвитку українського націонапьнозахисного імунітету. Адже лише церква мала таку потужну систему освіти і виховання, захищену доктриною християнської канонізації традицій, звичаїв, сповідування теологічного віровчення, всеоб'ємного боговизнання і загальноохоплюючоїбогомільності. В цьо­му полягала і національноформуюча роль Української Церкви.

Висока релігійність, умови життя українців сформували унікальну психіку та уні- і арний феномен української душі, її неповторну високогуманну ментальну своєрідність. У всьому світі українці славляться своєю доброзичливістю, милосердям, почуттям взаємодопомоги, великою працьовитістю і т.ін. Святинями українців є сім'я, особливо батьки, діти, онуки, правнуки. Саме в цьому і полягає національновідтворююча сила Українського Православ'я. Через збереження своєїсамоідентичності та самобутності українці, передаючи свою віру, традиції, етнонаціональний історичний досвід, забез­печують безперервний зв'язок поколінь.

На власній українській історії ми переконалися, що без віри, духовно-моральних і деалів та святинь, без національної гідності, людина (відірвана від православних народ­них традицій) втрачає високі національні моральні принципи, стає лицеміром, егої­стом, зрадником національних інтересів.

Церква стояла біля джерел української духовності, формувала і угвєрджувала людсь­ку і національну гідність, надихала народ на боротьбу за волю і віру. Отже, Церква повинна існувати як ідеологічний інструмент духовної консолідації народу і утверд­ження національного фактора, бути національним феноменом, а не прислугою коло­нізатора, як це інколи бувало в українській історії під час польсько-литовського, магометанського, російського поневолення, компартійного тоталітаризму. Довготри­вале національно-релігійне гноблення у країнства принесло великі біди, війни і руйна­цію, репресії, нищення пам'яток матеріальної і духовної культури, а найстрашніше - і ерйозну девальвацію українських національних ідеалів, значну втрату української національної ментальності та етнокультури, що на довгий час загальмувало процеси у країна,кого державотворе ння.

Національно-культурна самобутність і релігійна самосвідомість українців форму­валися під могутнім впливом язичницької, християнської і землеробської культур Киї­вської Русі і Галицько-Волинської держави, під нищівними набігами татарсько-турець­ких поневолювачів, польсько-литовським, російським гнітом, радянським режимом, илііжорстокішими війнами, національно-визвольними революціями і масовими на­родними повстаннями, під насильницькою асиміляцією, під геноцидом українського народу.

Україна завжди була багатоконфесійною країною. Тут проживали християни, гре­ко-католики, римо-католики, протестанти /лютерани, кальвіністи, баптисти, реформа­тори/, атакож юдеїі магометани. Але українців, як нації, для колонізаторів не існувало. Скажімо, під час перепису населення Російської імперії 1897 р. українці входили до .п альної кількості як «росіяни» та «християни».¹³

І Іитання, кому служить Церква - гнобленому чи гнобителю несправедливе стосов­но вищого призначення Церкви - сповідування культу Бога, поширення і реалізації Божих заповідей. Не кон'юнктура земних повелителів /якими б вони не володіли пере­вагами один перед іншим - матеріальними чи духовними/ повинна визначати зміст і суть церковного життя, а Бог, як вища ідея, як суть, зміст і мета, як засіб матеріальної реалізації церквою на землі. Тому, оцінюючи діяльність Російської православної Цер­кви ХІХ-ХХ ст. в Україні, робимо висновок, що вона служила і знаряддям поневолення українства, засобом іноетнічної асиміляції та нищення національної ідеї самостійності і державності українців.

Політичний, ідеологічний, соціальний тиск на віруючих, їх фізичне знищення здійснювалося на загальнодержавному, загальнопартійному рівнях політики, зведеної в ранг норм і правил суспільної поведінки та загальнолюдської свідомості. Саме в цьому і полягає одна із сутностей антиукраїнізму з явними ознаками етнокультурного геноциду. Ця політика спрямовувалась на деформування національної свідомості, витравлення віками одшліфованих національних ціннісних орієнтирів та духовних іде­алів, розмиття християнських традицій, нівелювання всього національного укладу та автохтонності життя, забуття свого роду, національної історії та культури.

Негативним денаціоналізуючим фактором українського духовно-культурного життя було, є, і ще довго буде залишатися, роз'їдати як іржа національну свідомість, нашу національну душу, все наше національне життя - безвір'я, насаджене і втовкмачене нам колонізаторами. Безвір'я - це результат антиукраїнізму, насилля над нашим наро­дом, це результат етнокультурного геноциду проти української нації у різні періоди колоніального польсько-литовського поневолення, російщення і, особливо, компарт­ійного тоталітаризму з організованими владою голодоморами, масовими депортаціями, політичними репресіями, диктатом і стандартизацією духовно-культурного життя, вой­овничим атеїзмом, забороною українських національних традицій, звичаїв, українсь­кої мови, руйнацією пам'ятників національної минувшини, компроментацією націо­нальних героїв, перекрученням історії і культури, закриттям храмів, переслідуванням вільнодумства.

Тавровані і вражені безвір'ям, ми втратили здатність відстоювати свою національ­ну самобутність, свої ідеали, свою правду, свою культуру, і, врешті-решт, самих себе як націю, як етнос. Адже нічого так не деморалізує, не дезорганізує, так не роз'єднує етнічну спільноту, як відсутність віри у вищі національні ідеали, у вищі національні цінності, у вищу мету нації - мати власну державу.

Засоби масової інформації, особливо електронні, а також загальнодоступні кіно- відео, комп'ютерні матеріали нині несуть в Україну великий заряд бездуховності, амо­ральності, безвір'я, індивідуального нігілізму, спрямовані на формування примітив­них потреб задоволення індивідуальних інстинктів. Особливо великий негативний вплив подібна інформаційна пропаганда справляє на дитячу та юнацьку свідомість і психіку, на девальвацію і розмивання такого морально-етичного поняття як вірність слову, вірність ідеалам, вірність дружбі, вірність Батьківщині, вірність вірі батьків... Вірність як духовно-моральна вартість втратила свою духовну цінність. її змінив корисливий рац­іоналізм, бездушне зрадництво на всіх рівнях соціальної ієрархії- у побуті, сім'ї, міжо- собистісних, службових стосунках, у державно-політичному житті, в міжконфесійних стосунках та ін. Особиста корисливість, «уміння жити» за рахунок інших стали руйні­вною морально-етичною нормою, деградованою ознакою розуму, діловитості, підприє­мливості, елітнос гі в українському суспільстві.

Духовно-моральне переродження і етнічна деградація нації- це результат антиук­раїнської, антинаціональної політики, антирелігійного атеїстичного виховання, русиф­ікації українства. Наїї подолання мало б вплинути релігійне, сімейне виховання, гу­манітарна освіта в школі, увесь суспільний спосіб життя. Адже відомо, що роки кому- нопартійного режиму, атеїстична командно-адміністративна система, замість глибоко віруючої і духовно багатої особи, виховала не духовного лідера, а сформувала «тип» партійного працівника - функціонера, ігноруючого думку спеціалістів, чиновника, зневажаючого ініціативу, творчий підхід і самостійність. Безапеляційність, користо­любство, бюрократизм, пристосуванство, підлабузництво, хабарництво та інші нега­тивні риси були притаманні багатьом компартійним діячам. 1 люди не вірили їм. Не вірили у напівправду, напівпорядність, напівнадійність, напівлюдяність гих, які пере­слідували свою політичну кар'єру, аморальну вигоду від членства у КПРС.

Тому ми вважаємо, що церква, як одна з найважливіших духовно-ідеологічних гро­мадських суспільних інститу цій, справді мусить бути повністю відділена від держави, аби не було ніякого силового впливу. Церква і культура, як вищі сфери духовності, повинні височіти над політичними та ідеологічними амбіціями. Дуже важливо осягну­ти розумом і душею, що «воля багатьох мільйонів православних віруючих спрямо­вується до очищення суспільства від настирної пропаганди гріха і розпусти, ворожості і насилля, міжнаціональної, політичної, релігійної! культурної різні».¹⁴ Проте не слід забувати, що сучасний світ стоїть перед двома небезпеками: з одного боку - повне заперечення свободи й гідності людини в тоталітарній комуністичній системі, з іншого - небезпека поширеної в Західному світі філософії індивідуалістичного нігілізму, яка сповідує задоволення особистих інстинктів, нігілізм щодо нації та національних інте­ресів тошо.¹⁵

Картина морапьно-етнічних деградацій дуже складна. Ось як про це пише Євген Сверстюк: «Особа загалом змалилася, змалилася під тінню ідола і зблідла. Зберігаючи образ і подобу Божу, вона не виробила сил, щоб нести цей образ у собі. Без Бога все, що з великої літери, стало з малоїлітери... Людина стала державним гвинтиком.

Право вивітрилося. Моральний обов'язок здрібнився до зобов'язань перед кимось. Страх Божий виродився у підлий страх перед дужчим.

Честь спорожніла, як вівтар без офіри. Всі цінності, всі чесноти, втратили печать Абсолюту.» ¹⁶ Тому відновлення повноцінної діяльності християнства в Україні має надзвичайно важливе значення. «Голгофи двадцятого століття - війни, революції, ката­строфи, голодомори, що вбивали не тільки людей, а й людяність, - вказував у великод- мих заміток, хронологічних дат, оповідань, повістей і «сказаній», які мають виважену ідеологічну тенденцію, відображають гострі політичні суперечності між литовськими і руськими феодалами, висвітлюють багато історичних фактів, подій, життя видатних діячів." Одним з центрів літописання був Володимир-Волинський, який по літописан­ню стояв на рівні Новгорода, Чернігова, Галича, Переяслава, Холма та інших міст Русі.²³

. До письмових джерел з історії Українського Православ'я належать давні Іпатіївсь- кий, Лаврентіївський, Густинський літописи та Києво-Печерський патерик.²⁴

Антиукраїнські тенденції у сфері українського церковно-релігійного життя при­вертали увагу багатьох учених. Наприклад, у працях дослідників Ю. Федорова і В. Липинського висвітлюєгься важкий історичний шлях, який пройшла Церква в умовах іноземного поневолення, обґрунтовується роль релігії та церкви в житті української нації.²⁵

Історія християнства і міжконфесійних відносин, значний довідково-інформацій­ний, фактологічний, науково-методологічний матеріал містять довідковий нарис з історії церковного життя в Україні та матеріали для вузівських спецкурсів O.A. Калініна, В.І. Лубськогота ін.²⁶

Суто національним характером, глибоким аналізом особливостей соціально-пол­ітичних протиріч і обставин, в яких формувалася ідеологія українського церковно- релігійного життя, привертає увагу праця видатного українського історика і держав­ного діяча Михайла Грушевського «З історії релігійної думки на Україні» (Львів, 1925).

Історія і проблеми уніатства висвітлюються у багатьох вітчизняних виданнях.²⁷ У працях В. Антоновича, М. Бикова. Ф. Титова зібрані та проаналізовані значні історико- фактологічні матеріали, викладено ряд обгрунтованих положень щодо реального ста­ну церковного життя в Україні XVI-XVIII ст.²⁸ Подасться характеристика непростих процесів унії католицтва і православ'я, міжконфесійного протистояння, прослідко- вустьСя національно-прогресивний характер церковної діяльності на користь Україні. Майнову власність Церкви та населення Правобережної України XVI ст. досліджував М.Ф. Владимирський-Буданов.²⁹ Про жорстокі розправи польсько-католицьких влас­тей над українським православним населенням в 1789 р. на Волині і Поділлі описує свідок тих подій Т. Бродович.³"

У другій половині XIX ст. історичні матеріали церковно-релігійного життя дослід­жуються й публікуються Волинським історико-статистичним комітетом, висвітлюються у «Волинських єпархіальних ведомостях». Цікаві історико-фактологічні матеріали цер- ковно-парфіяльного житгя Псшонного, Заславля, Городища, Попяхової, Лабуні, Ляхівців, Тихомеля, Ямполя, Кременця та інших парафій Волині подає в 70-80-х рр. XIX ст. А.І. Сендульський.³¹ Церковно-релігійні події у містечках Ізяславського повіту прослідко- вує в історичних нарисах про Шепетівку, Славуту, Судилків, Гриців, Білогородку, Ла- бунь, Городище та інші населені пункти В.f. Пероговський.³²

Археологічні дослідження Андріяна Прахова, Володимира Антоновича, Ореста

Левицького проливають світло на багато церктано-релігійних проблем храмового бу­дівництва, історії монастирів. Про археологічні розкопки «Старої катедри» професора Праховау Володимирі-Волинському, наприклад, довідуємося зі статті І. Липинського у «Волинских епархиальных ведомостях» (1886. - Ч. ЗО. - С. 879-884).

Багато цікавих фактів, статистичних матеріалів з церковно-релігійного життя опуб­ліковано за результатами етнографічно-статистичних експедицій в Західно-Руський край, проведених Російським географічним товариством у 1868-1870 рр. під керівниц­твом П.П. Чубинського та Південно-Західним відділенням географічного товариства у Києві (1873-1876 рр.). В ссмитомному виданні матеріалів експедицій подаються етно- релігійна демографія, етнорелігійні традиції, свята і обряди тощо багатьох населених пунктів Київської, Волинської та Подільської губерній.³³ Релігійні проблеми досліджу­валися у двадцятьох випусках «Трудов общества исследователей Волыни», що виходи- ли в Житомирі з 1901 по 1916 рр. Література з питань церковного життя У ПІД в XIX ст. відображена в окремих бібліографічних покажчиках Лященка, О.Тихоновського, Ю.Сіцінського, С.Беднаровськогота ін.³⁴

Історія УПЦ значною мірою розкрита зарубіжними науковцями. Серед ґрунтов­них досліджень бібліографічного характеру займає почесне місце бібліографія видань і публікацій про Православні Церкви в Україні в 1917-1985 рр.³⁵

1990 р. вийшов чотиритомний (у п *яти книгах) нарис історії Української Православ­ної Церкви професора Івана Власовського, де розкриті різні сторони Українського Православ'я.³⁶ Це одна з найвизначніших робіт з історії УПЦ.

Важливим джерелом історії УПЦ на Поділлі є «Подольские епархиальные ведомо­сти», що виходили в м.Кам'янці-Подільському протягом 1862-1918 рр. Одним з найбільш відомих їх авторів був Ю.Й. Сіцінський (1859-1837), священик, високоосвічена людина, засновник першого на Поділлі історичного музею, автор близько 200 праць з історії краю, редактор періодичних видань «Православная ГІодолия» і «Подолия». Для нас особливий інтерес представляють його «Древнейшие православные церкви Подолии» (ПЕВ,- 1989.-№№2-3; 1890.-№№ 16-17,37-42; 1892.-№№27-28), «Исторические сведения о приходах и церквях Подольской епархии. Ушицкий уезд. //Труды Под. церк. ист. - археолог, общ-ва. - К. - П., 1911. - Вып. XI. - С. I -144 та ін. Значну дослідницьку роботу наприкінці XIX - початку XX ст. проводив історик релігії, викладач Волинської (1861 -1863), викладач (1864-1902) і рекгср (1892-1900) Подільської духовної сем інарії М.Ф. Багінський.³⁷

Становлення і розвиток Києво-Могилянської академії, її роль та місце у піднесенні православної свідомості, освіти, науки, культури, громадської думки українського на* роду, у становленні православ'я, розвитку української літературної мови, поетичної школи, філософських знань, історичної науки висвітлюється у книзі З.І.Хижняк "Кие- во-Могилянская академия".³⁸

Узагальнюючі наукові праці з історії громадського і церковного життя на Поділлі опублікували в цих виданнях І.С. Якушевський (1891), І .О. Савич (1906), М.І. Яворовсь- кий (1912).³⁹ Історії релігії повністю присвячений шостий випуск «Трудов Подольско­го епархиального историко-статистического комитета» (1893) (ред. В.М Греченко). Окремі процеси і явища церковно-релігійного житгя у краї висвітлені у працях П І. Орловського «Матеріали з історії православ'я і унії на Поділлі» (1893), М.С. Гогоцького «Духовенство Поділля минулого і першої половини поточного століття» (1897), «Про воз'єднання подільських уніатів з православною церквою в кінці минулого століття» (1883), С.О.Венгрженовського "Історичний нарис унії в Брацлавщині» (1887), ІО. Яворсь- кого «Історичні відомості про Кам"я^,нець-ГІодільський і його православні церкви» (1891 -1892), С.М. Лобатинського і B.C. Якубовича «Матеріали до історії Подільської єпархії» (1885,1890,1891). Ці праці містять відомості, які висвітлюють важке соціально- політичне становище української церкви, її зусилля на захист української національної думки, утвердження національної свідомості і самосвідомості в умовах міжконфесій­ного та іноетнічного протистояння.

В історичних працях Л. Курошинського, А. Братчикова, X. Карнаковського, М. Те- одоровича, Є. Вітте, крім узагальнюючих матеріалів, вміщено ряд цікавих фактів з церковного і релігійного життя Волині.⁴⁰

Церковно-демографічні дані середини XIX ст. подаються П.М. Батюшковим в «Ат­ласе народонаселення Западно-Русского края по вероисповеданиям» (СПб,1863), у працях «Подолия: Истор. описание» (СПб, 1891 у співавт.) і «Волинь: Истор. описа- ние»(СПб, 1888успівавт).

Історію суспільного, політичного, культурного й церковного життя України остан­ньої чверті XIX - перших десятиліть XX ст. висвітлює у своїх спогадах відомий гро­мадський і політичний діяч, вчений О. Лотоцький. Автор подає систематизовану кар­тину церковно-визвольного руху в тогочасній Україні.⁴¹ З цією працею перегукуються роботи В. Приходы®, 3. Пелецського, В. Біднова, В. Липківського, Д.Бурка.⁴²

Окремі дослідження присвячені відомим українським теологам і релігійним дія­чам: Острозьким, Ю.Й. Сіцінському, М.Ф. Багінському, митрополиту А. Шептицько- му,⁴³

Ряд праць з історії Української Церкви належить визначному державному і релігій­ному діячеві, міністрові ісповідань в уряді УНР, засновникові Українського університе- ту в Кам'янці-Подільському Іванові Огієнку.⁴⁴

Існує великий масив церковно-релігійних документів німецької окупаційної влади, а також преси, що виходила на тимчасово окупованій фашистами українській тери­торії.⁴⁵ Під час тимчасової німецько-фашистської окупації завдяки дії закону про сво­боду віросповідань УАПЦ була легальною українською силою і національним цент­ром духовного життя, який вселяв віру в перемогу над ворогом, сприяв активізаціі національного життя і утвердженню національного фактору. Такоїж оцінки, зокрема дотримується й Ірина Тюрменко. Проте діяльність УАПЦ та її діячів в період другої світової війни, ще й нині змальовується з антиукраїнських позицій у пресі і заявах лівих сил.⁴⁶

Останнім часом вийшли друком ряд праць (П.Панченко, С.Павлов, С.Мезенцев, А.Колодний, В.Бондаренко, В.Єленський, В.Журавський, Л.Пилипович та ін.), в яких висвітлюється релігійна ситуація, стан релігійних конфесій і організацій в Україні.⁴⁷

Проблеми взаємозв'язків релігії, української культури і духовності досліджуються у працях останніх років Г.Булашева, Б.Липського, А.Колодного, С.Здіорука, Л.Пилипо­вича, Б.Чепурка, ПЛреми, Ст.Ярмуся та ін.⁴⁸

Значний інтерес викликають праці з історії християнства в Україні.⁴⁹ Ряд цікавих робіт духовно-релігійної тематики опублікував історик-архівіст, дійсний член інституту дослідів Волині у Вінніпезі (Канада)та його представник в Україні, почес­ний доктор історії Української Православної Церкви, учасник дисидентського руху на Волині 60-80 років Володимир Рожко. Найбільший інтерес представляють такі його нау­кові праці як: «Древні святині Полісся» (1995) про древні церкви, монастирі, замки Пол­ісся (Волинська і Рівненська області), їхню історію і сучасний стан:, «Православні мона­стирі Полісся» (1996) про історію 24 православних монастирів ХИ-ХУІИ ст., які були важливими духовними центрами і фортецями українського православ'я, культурно-про­світницькими осередками у краї; «Православні монастирі Волині» (1997), де відображе­на історія 51 православного монастиря; «Чудотворні ікони Волині і Гіо-лісся» (1998), де втретє реалізується спроба розкриття унікальної наніонально-релігійної проблематики ( перші дослідження В. Струманський у 90 р. XX ст. і Алексій Архієпископ Волинський і Кременецький в 30-х рр. XX ст.). До книги включені описи чудотворних образів Холмщи- ни, Берестейщини, Пиніцини, Сокальщини і Бродівщини.⁵⁰

Певні відомості про православні храми м. Луцька отримуємо зі статті Аполона Сендульського «Зведення про православні церкви і монастирі з м. Луцьку, нині не­існуючі».⁵¹ Разом з тим, поза увагою дослідників знаходяться храми Хмельниччини, Вінниччини, Тернопілля, Житомирщини, Київщини, інших регіонів України.

Без подолання розколу церкви, без відродження її канонічної єдності в Україні буде важко добитися духовної єдності серед православного населення у вирішенні найск­ладніших внутрішніх і зовнішніх державних, суто людських проблем. Різке загострення міжконфесійних відносин в Україні за останнє десятиріччя відбувається наглі загост­рення соціально-політичної, економічної та духовної кризи суспільства. Церква, духо­венство есе більше стають об'єктом політичних чвар, втягуються у політичну бороть­бу, втрачаючи своє найважливіше покликання єднати людей, виховувати їх в дусі лю­бові до Бога й до ближнього, милосердя, доброти, смирення і великого працелюбства. Тому для відновлення соціально-гуманістичних функці й УПЦ потрібні спільні зусилля держави і церкви, громадських і релігійних організацій. Саме з цих позицій церковного об'єднання підготовлений збірник «Церква і церковна єдність». Документи і матеріа­ли. Т. 1; Т. 2. Кн. 1. - Ц ДІА України. - Львів. - І 998.

Духовно-мистецькі церковні цінності, зокрема, архітектура, рукописні книги, іко­нопис, декоративні скульптури, живопис, книжкові мініатюри та художні ремесла вис­вітлюються в ряді праць мистецтвознавчого характеру.⁵²

На основі великої кількості досліджень зарубіжних авторів, доку ментів більшовиць­ких партійних комітетів, ДПУ та інших державних установ, а також фонду Української Автокефальної Православної Церкви, А.Л.Зінченко у своїй книзі «Благовісти націо­нального Духу» висвітлює драматичну долю національної Церкви на Поділлі в першій третині XX ст., відтворює процес становлення УАПЦ у краї, подає виразні характерис­тики учасників цього процесу. Цікавими є також роботи автора «Секуляризація цер­ковного землеволодіння на Правобережній Україні (кінець ХІХ-40-ві рр. XX ст.)"; Чи була відокремлена церква від держави у 20-ті роки?»⁵³

Документи про становлення УАПЦ, ЇЇ діяльність, списки та відомості про духовен­ство, статистику парафій, листування, рішення партійних, державних, каральних органів, матеріали слідств зберігаються у фонді УАПЦ в Центральному державному архіві ви­щих органів державної влади.⁵'

Складні державно-церковіМ взаємини в Україні, безправність та переслідування церкви в роки тоталітарного режиму описує у своїй книзі Єленський В.Є.⁵⁵ Внутрі- церковне житія, зокрема, боротьба прихильників РПЦга УАПЦ, позиція Уряду Дирек­торії стосовно релігії та Церкви, діяльність Міністерства культів висловлюється в по­сібнику Б. Андрусишина «Церква в українській державі 1917-1920 рр. ⁵⁶ Питання УАПЦ висловлюється у працях О. Вороніна, Д. Бурко, В. Єленського, А. Зінченка та ін.⁵⁷