2.4. Соціологія політики

46. Соціологічні підходи до визначення поняття влада. Держава як центральний інститут політичної системи: концепції та показники ефективності

Влада — це здатність і можливість здійснювати свою во­лю, впливати на діяльність, поведінку, життя людей за допомогою авторитету, права, насилля та інших засобів. Загально розрізняють владу на:

Політична влада — це здатність суб'єкта проводити свою волю за допомогою відповідних правових і політичних норм (законів, інших нормативних документів), опираючись на примус і спеціаль­ний апарат примусу. При цьому вищою формою політичної влади є державна влада, бо лише вона має монополію на видання обов'яз­кових для всіх законів. Водночас держава забезпечує дотримання законів за допомогою силових структур, правоохоронних установ тощо.

Неполітична влада — це влада, що базується виключно на автори­теті. Наприклад, батьківська влада у сім'ї, влада старійшин, що існу­вала у докласовому суспільстві, влада духовно сильної особи над ду­ховно слабшою, влада неофіційного (неформального) лідера у групі, колективі.

Серед багатьох підходів до визначення феномену "влада" є найпоширеніші:

• марксистсько-ленінський (влада — це панування одних класів над іншими, яке базується на підкоренні — К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін);

• біхевіористський (влада — це особливий і конкретний тип по­ведінки, що ґрунтується на можливості впливати на зміну поведінки інших суб'єктів — Ф. Ніцше, Б. Рассел);

• позитивістсько-соціологічний, або структуралістський (влада розглядається за такою моделлю: А має владу над Б, якщо А зумов­лює поведінку Б — М. Вебер, П. Саймон);

• інструменталістський (влада — це спосіб використання певних інструментів, базовими, домінуючими серед яких є багатство, знання, сила);

• телеологічний (влада — як мета і засіб досягнення певних цілей, прогнозованих, очікуваних результатів — Т. Парсонс);

• психологічний (влада — як спосіб реальної поведінки людей, зу­мовлений відповідно їхньою психологічною енергією, джерело якої міститься у підсвідомості людини — З. Фрейд, К. Юнг).

За визначенням М. Вебера, існує влада трьох типів: традиційна, харизматична, раціональна.

Традиційна влада базується на вірі підлеглих у її законність, а та­кож характеризується наявністю традиційних норм, на які постійно посилається той, хто здійснює владу.

Харизматична влада ґрунтується на вірі в те, що її носій має винят­кові, майже магічні здібності, завдяки яким і здійснює таку владу.

Раціональна влада передбачає всевладдя раціональної бюро­кратії та максимально демократичний механізм вибору того, хто здійснює владу.

Влада — не абстракція. Це конкретна сукупність людей і законів, об'єднаних спільною ідеєю. Фактично політичний та економічний успіх будь-кого гарантується лише тоді, коли метою влади є ово­лодіння не природними чи іншими багатствами, а свідомістю людей.

Держава — це спосіб влаштування життя громади на засадах публічної влади; суспільство, в якому встановлений і дотримується певний порядок, лад (насамперед за допомогою законів), завдяки чому вдається зберегти соціальну цілісність і безпеку.

Держава — це форма політичної організації суспільства, основне знаряддя політичної влади.

Наведене визначення поняття "держава" є, зрозуміло, досить за­гальним і не дає повного усвідомлення глибинної суті цього феномену.

Для того аби точніше визначити суть держави як суб'єкта політи­ки, необхідно враховувати такі характеристики: основні ознаки, функції, механізм впливу на суспільство (зв'язок держави з грома­дянським суспільством).

Наведемо основні ознаки держави:

• організація влади за певними територіальними межами і поділом;

• поділ населення за ознаками території проживання замість по­ділу за кровноспорідненими ознаками;

• наявність публічної влади, що здійснюється особливим розря­дом осіб, зайнятих виключно управлінням суспільством і охороною встановлених у ньому порядків (державні чиновники);

• незбіг публічної влади з владою усієї маси населення на відміну від безпосередньої, самодіючої організації народу в державному стані суспільства;

• право і можливості здійснювати внутрішню і зовнішню полі­тику від імені всього суспільства, претензії на захист загального ін­тересу;

• монопольне право на збирання податків для формування загаль­нонаціонального бюджету, утримання державного апарату;

• монопольне право на примусовий вплив стосовно населення, на­явність органів і засобів примусу (армія, поліція, суд, тюрма тощо);

• суверенна законотворчість — право видавати закони й правила, обов'язкові для всього населення.

Основні функції держави:

внутрішня (забезпечення функціонування суспільства як цілісного, єдиного соціального організму, усіх його складових, відповідної узгодженості дій, взаємодії; задоволення інтересів політично й еко­номічно владарюючих соціальних сил);

зовнішня (захист кордонів, їх непорушності; забезпечення ціліс­ності території, державного суверенітету; взаємодія, співробітництво (або ні) з іншими країнами);

Отже, можна дати таке соціологічно узагальнене визначення по­няття "держава" - це базовий інститут політичної системи і політич­ної організації суспільства; форма політичної організації сус­пільства; знаряддя влади; офіційний представник громадянського суспільства (за Г. Гегелем) тощо.

Держава має такі основні характеристики:

• Суверенність.

• Громадянство.

• Націоналізм.

Політичне керівництво здійснюється насамперед і переважно політичною елітою, яка від управлінців (бюрократії) відрізняється своїми функціями — вона безпосередньо не розв'язує, не вирішує тих чи інших питань. На управління державою політична еліта впливає своєю політичною волею, розробкою кардинальних, стра­тегічних напрямків і питань функціонування, розвитку держави.

Існує кілька концепцій походження держави. Найвідоміші з них — теократична (релігійна), патріархальна, договірна, насильницька, класова.

Теократична, або релігійна держава (міфологія Сходу, Аврелій Августин, Фома Аквінський) ґрунтується на тому, що держава — це продукт Божої волі, її утворення й існування мало залежить від волі людей. А відтак з існуванням держави треба погоджуватися, об'єк­тивно рахуватися з тим, що вона реально є.

Прихильники концепції патріархального походження держави (Конфуцій, Р. Фільмер) стверджують, що поява держав зумовлена необхідністю захисту людей. Держава, вважають вони, це велика сім'я, головна роль якої — батьківський захист людей, турбота про них. Однак нині ця теорія мало спрацьовує, оскільки вона була при­таманна суспільствам скоріше у період формування держав-полісів, держав феодального характеру.

Є чимало авторів і симпатиків ідеї договірного походження дер­жави. На їхню думку, держава — це результат певної домовленості між правителями і підлеглими (Ж. Ж. Руссо, Т. Гоббс, Дж. Локк). Це прагнення відповідним чином гуманізувати відносини людини і дер­жави, гармонізувати їх, але практично це дуже рідкісне, виняткове явище — держава частіше намагається монополізувати свої відноси­ни з громадянами.

Концепція походження держави як насильницької структури (М. Краківський, Л. Гумплович, М. Оппенгеймер) базується на твер­дженні, що держава — результат завоювання сильними народами слабших. Така концепція досить поширена і, звичайно, має сенс, як і всі згадані.

Досить поширена концепція класового походження держави (Платон, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін). Вона базується на тверд­женні, що держава — результат панування одного класу над іншим. Така точка зору була поширеною саме у XIX ст., коли існували то­талітарні, авторитарні режими (держави), які характеризувалися аб­солютною монополією держави над особою, над людиною, практич­ною відсутністю демократії. Відносини людини і політики, людини і держави у таких суспільствах були вибудувані однозначно на прого­лошених антигромадянських класових засадах. Мало того, такі суспільства характеризувалися абсолютним монополізмом над суспільною думкою однієї (соціалістично-комуністичної) ідеології, що проголошувалася державою саме як державна ідеологія. Таку іде­ологію змушували сповідувати всіх — без щонайменших сумнівів і заперечень.