2.3. Соціологія релігії

41. Особливості визначення феномену релігії е. Дюркгаймом

Спирався на ідеї Фюстель де Кулана про релігію в античному суспільстві., В. Робертсона Сміта, що розробляв теорію жертвоприношення. Дюркгайм – один з основоположників соціології релігії. Його головна праця по релігії – „Елементарні форми релігійного життя. Тотемна система в Австралії”. Намагався віднайти структуру на якій побудовані релігії, її різні історичні варіанти, щоб зрозуміти сучасну людину. Емпірична основа його аналізу - етнографічна. Важливою для соціології є його спроба визначення змісту і функцій релігії в суспільстві, його головна теза про релігію як фактор соціальної інтеграції. Вважав, що релігія є універсальним соціальним феноменом. Релігія є необхідною функцією для існування суспільства. Соціологія релігії має виявити спільні риси релігій, структурно-функціональні характеристики. Якщо зміст релігійних вірувань змінюється від епохи до епохи, то функції релігії в суспільстві при цьому зберігаються. Немає сенсу оцінювати релігійні феномени в категоріях істини і хибності: „Не існує релігій, які були би хибними, всі вони істинні на свій лад”. Вважав, що всі існуючі елементи релігійного мислення можуть бути віднайдені в найбільш примітивних релігіях. Так він намагався зрозуміти не просто релігію як специфічну сферу людського життя, а соціальну природу людини, те, що робить нас людьми. Звідси увага Дюркгайма до нормативного порядку в суспільстві. Автор прийшов до висновку, що суспільство – це особлива соціальна реальність, включає над індивідуальні феномени, зокрема релігію. Сформував концепцію інтерналізації моральних норм індивідом в „Розподілі праці”. Соціальна система не зводиться до числа її елементів, цілому належить пріоритет по відношенню до частин.

В „Елементарних формах релігійного життя” Дюркгайм зводить в єдине аналіз соціального життя. На прикладі примітивного суспільства австралійських абориген, він пояснює спосіб за допомогою якого релігія в цьому суспільстві забезпечує соціальну солідарність як механічну солідарність. Вважає, що в розвинутішому, соц диференційованому суспільстві релігія може забезпечити почуття захищеності, надійної опори, осмислене існування, втрата яких приведе до аномії ( в тому числі і до суїциду як результату втрати сенсу і значення норм). Головне, що вніс Дюркгайм в соціологію релігії – це розуміння релігії як інтегруючої сили в суспільстві.

42. Релігійні організації (церква, секта, деномінація) та особливості їх визначення

Церква – сакральне встановлення надприродного походження, відає священними інституціями. Священники – функціонери церкви. Завжди претендує на авторитет в питаннях віроучення. Це форма влади, інститут примусу. Спочатку церква – це християнська община як вибраний богом народ, спільнота людей, що очікує на кінець світу, наступ царства Господа. Це реально існуюча община віруючих християн. Церква – людська організація. Мета існування і діяльності церкви виходить поза рамки земного життя людини, об’єднує людей містичною єдністю в Бозі. Соціологія релігії розглядає структуру церкви в контексті соціології організацій.

М. Вебер розробив соціологічне розуміння церкви і секти за 3 ознаками: Відношення до „світу”, критерій членства, організаційна структура.

Церква – релігійна група, яка не протиставляє себе світу, погоджується з існуючою культурою і порядками. Секта – навпаки, тяжіє до неприйняття, засудження „світу”, порядків. Вебер вважає, що на відміну від церкви, секта не прагне універсальності, хоче бути общиною обраних. Секти є ексклюзивними групами, тоді як церкви – інклюзивними. Церкви мають помірковані вимоги до своїх членів. Кожен може бути і залишатись членом церкви. Церква вимагає збереження дисципліни, комформності. Членство в секті передбачає добровільне, свідоме прийняття рішення, тому і хрещення в дорослому віці., приймають сюди залежно відповідності певним критеріям, необхідним для вступу. Спасіння лише через вдосконалення, моральну чистоту, аскетизм, самообмеження, суворість звичаїв. В церкві спасіння як божа милість, а в секті через індивідуальні заслуги.

В церкві бюрократична організація, керівництво – професійно підготовлене духовенство. В секті люди, що займають посади, мають по своїх якостях їм відповідати. В секті керівник харизматичного типу, в церкві – адміністративного. Сектантське богослужіння менш формалізоване, спонтанне ніж церковне. За такими характеристиками, поняття – церква і секта це лише ідеальні типи.

Вивчаючи релігійні організації в США, Р. Нібур звернув увагу на те, що деякі секти з часом втрачають типові для них риси. Замкнутість та елітарність поступаються готовності прийняти в свої ряди будь-кого, що приймає віровчення, свідомий вступ втрачає своє значення, більшість членів общин вербується із сімей цих же віруючих, одержують відповідне виховання з дитинства. Відкидання „світу” уступає місце прийняттю, активній підтримці існуючих соціальних порядків. Але вони не можуть вважатись церквою, бо вони не можуть претендувати на універсалізм. Такий тип релігійної організації – „деномінація”. Це проміжна форма між церквою і сектою. Нібур бачив в деномінаціоналізмі і типово американське явище, пов’язане з релігійним плюралізмом, відсутністю організації типу державної церкви. Деномінації намагаються проитягнути нових членів, але не розраховують на позиції державної релігії. Нібур описує: секта – деномінація – церква як етапи в процесі розвитку релігійної організації. Джерело релігійних розбіжностей – соціальна стратифікація сус-ва, приводить до розбіжностей між людьми, що сповідують одну віру.