73. Методи досліджень колективної пам‘яті та історичної ідентичності в соціології

Пам’ять та ідентичність є щільно пов’язаними через вимір часу і простору, де часовий вимір важливіший ніж просторовий. Будь-яка групова ідентичність має свої часові виміри. Будь-який процес легітимізації в культурі завжди будується на часовому вимірі. Часовий та історичний виміри є дуже важливими і їх важко розєднати.

Одні вчені вважають, що пам’ять та ідентичність є тотожними.

Соціальна рамка важлива для ідентичності.

Історична ідентичність становить дискурсивний продукт чи структуроване коло зв’язків між домінантними парадигмами розуміння і пояснення минулого (загальними уявленнями про різні історичні події/особи чи про історичний процес загалом, що продукуються й впроваджуються панівними елітами) та "особистою" пам'яттю індивідів.

Переважна більшість досліджень стосуються макрорівня, де досліджуються інститути, що пророкують пам’ять, де досліджуються держави. Також варто згадати і про мезорівневі та мікрорівневі дослідження, де перші досліджують – регіони, групи, спільноти, а другі – індивідуальні спогади та пам’ять.

До методів дослідження колективної пам’яті варто віднести:фокус-групу, індивідуальні інтерв’ю: структуровані або наративні, опитування.

Досліджують на трьох рівнях:

Макрорівень – порівнюються індивідуальні спогади та пам'ять

Мезорівень – порівняння регіонів, рідше груп

Макрорівень – переважно всі дослідження

Для колективної памяті найбільше підходить макрорівень, який використовує загальний аналіз але він не діє якщо країна має сильний регіональний розподіл.

Для макрорівня характерними є: фокус групи, індивідуальні (часто наративні) інтерв’ю, опитування.

74. Ритуали комеморації святи, колективні акції та політики ідентичності

Свята і ритуали – необхідна складова символічного середовища, природно чи цілеспрямовано формується саме в такі історичні періоди. До недавнього часу це явище залишалося поза увагою соціологів, фіксуючись у описах етнографів, фольклористів, де свято не розкриває всіх своїх соціальних конотацій, – а тим часом зібраний багатий матеріал соціальними та культурними антропологами інших країн чекає на свою актуалізацію в кроскультурних дослідженнях. Тож спробуємо проаналізувати свята як провісники та ефекти трансформацій українського суспільства, означити загальні риси змін календаря свят і святкувань, місця свята в приватному і публічному просторах.

Календар свят сучасної України досить різнорідний: ще відмічаються червоні дні минулої радянської епохи, відроджуються з новою силою релігійні свята, почали відзначатися дати нової незалежної держави. Для населення України всі свята поділяються на три групи [1]: важливі, не дуже важливі та значущі лише для держави. До перших відносяться Новий рік, 8 Березня, День Перемоги і головні свята Релігійного циклу (Різдво, Великдень, Водохреща та Трійця). Перше Квітня, а серед колишніх радянських свят 1-е та 7-е листопада і, такий порівняно новий для нас, День Святого Валентина, виявилося, – мало що значать. Державні свята, такі як День Конституції (28 червня); День Незалежності (24 серпня) і День міста, важливі у першу чергу для самої держави, як її необхідні атрибути і ще не стали загальнонародними.

Картина свят у незалежній Україні характерна не лише різким збільшенням їх кількості та належністю до різних класів за походженням і престижністю, але і тим, що всі вони існують у різних символічних середовищах. Якщо взяти опозицію публічної-особистої сфер життя, яка і сама зазнала змін в останні роки, то можна прослідкувати, як виділені групи переміщуються у цьому просторі.

Так, хоча у часи СРСР свято Нового року було офіційним, але охоплювало лише особисту сферу й, на відміну від релігійних, воно так і не набуло для більшості громадян сакрального значення, а залишилося на рівні розваг і відпочинку від роботи. Навпаки, таке найбільше свято релігійного циклу як Різдво, що отримало у незалежній Україні статус вихідного і, як доважок, помпезність загальнодержавного святкування, ще не перетворилося на особистозначиме для всіх громадян країни, – що свідчить про його слабкість у символічному просторі (недостатнє символічне навантаження).

Сьогодні ж ми спостерігаємо зворотний процес входження їх у публічну сферу, що супроводжується деякою політизацією, оскільки багато партій взяли на озброєння християнську ідею.

Майже те ж саме, але в іншому напрямку, відбувається з такими радянськими святами як День Великої Жовтневої революції, День міжнародної солідарності трудящих, День Радянської Армії і Воєнно-морського Флоту. Вони, здається, назавжди покинули публічну сферу, але деякі з них досить міцно закріпилися в особистому житті громадян України. Будучи політичною візиткою Країни Рад, за довгі 70 років вони виробили чіткі ритуали їх офіційного проведення, під час яких раз у раз відтворювався час становлення радянської влади. Але відбувалося все це без вживання самих учасників у дійство, тому процесія класу для себе, скоріше, перетворювалася у тріумфуючу ходу почесних передових громадян назустріч весні й пробудженню природи, нагадуючи перші страйки лише деякими гаслами. Продовження свята в ряді вихідних днів, що для цього відводилися, минало вже в колі друзів і родичів.

Міжнародний Жіночий День, який відзначається 8 березня, єдиний не втратив своїх позицій, оскільки сприймається як ідеологічно не заангажований. Первісне значення 8 Березня – це день солідарності та боротьби жінок-трудівниць за свої права. Але це смислове навантаження свята не знайшло свого підкріплення у життєвому світі українців. Перебуваючи у вигіднішому на сьогоднішній день становищі, ніж багато хто із дезорієнтованих чоловіків, завдяки своїй здатності виживати у будь-яких умовах, жінка все частіше бере на себе функції годувальника сім'ї і, за логікою, сама може диктувати правила гри. Зате це свято найкраще підійшло для освідчення у коханні та звеличення образу романтичної і слабкої жінки. Відрізняючись особливою світськістю, 8 Березня не складає конкуренції суто родинному дню – Дню Матері, який пробують ввести, хоча без помітного успіху (можливо, через негативні асоціації із “західністю” свята, спущеного згори, або ж відсутності у нього статусу вихідного).

Таким чином, хоча за часів СРСР державні свята і охоплювали як публічну, так і особисту сферу життя, але на відміну від релігійних вони так і не набули для більшості громадян сакрального значення, а залишилися на рівні розваги і відпочинку від роботи.

Свято, яке може сьогодні претендувати на роль національного дня в Україні, – це День Незалежності. Можливо усвідомленням необхідності відновити рівновагу, спробою перетворити День Незалежності у всенародну осанну державності і була зумовлена еволюція цього свята за роки існування Української держави. Як і решта сучасних свят (окрім, хіба-що 8 Березня), це політично диференціююче свято, характерне протилежністю його символічного подання різними політичними силами. Для лівого політичного крила – це ще один привід підкреслити всі труднощі й незгоди нашого життя: пікети чорнобильців та шахтарів, жебраки, – їх причини виводяться із факту проголошення незалежності і виходу із Радянського Союзу. Центристські партії, які стоять ближче до влади, зосереджені на самому процесі святкування чергової річниці, вони найчастіше фіксують символи історичного моменту: відкриття годинника, який вказує нам близькість третього тисячоліття; нагородження лауреатів державних премій; вибір проекту пам’ятника незалежності і т.д. Представники праворадикальних сил з ностальгією згадують перші роки незалежності, коли вони були на чолі всенародного підйому і боротьби із радянською імперією, але цим шансом, з їх точки зору, ми не скористалися, тож сучасні події вони сприймають як відхід від справи побудови Української держави. І якщо перші роки незалежності були ознаменовані ентузіазмом, проголошення державності, яка була основною об'єднавчою цінністю для всіх патріотично настроєних громадян, то сьогодні на хвилі розчарування будь-яка асоціація з державою і владою, скоріше, відчужує.

Це був поворот від критичного аналізу кожної річниці як певного етапу роботи у побудові держава, її успіхів і прорахунків до ювілейної моделі святкування етапу життя, з демонстрацією існуючих результатів. У цьому ж руслі сприймається нещодавно відновлений воєнний парад, а щоб бути “при параді” – реконструкція Хрещатика, який нині на вихідні стає пішохідною зоною. З іншого боку – це повернення центру його глибинного призначення як суспільного місця для процесій, видовищ та акцій для публіки. За В.Глазичевим саме ця роль центру як публічного місця і є головною містоувторюючою.

Основною рисою Дня Незалежності останніх років, дійсно, стали найрізноманітніші естрадні шоу, які ще більше посилили у ньому домінанту розваг. Вони, як і паради, допомагають відчути себе учасником урочистого дійства більшості населення. Але, на відміну від першого, масові гуляння не слугують піднесенню і поклонінню ідеї незалежності як головній сакральній цінності. Втому від критики і тривалого очікування кінця кризи ми намагаємося забути у шаленому вихорі шоу з наступним виясненням кількості розтрачених коштів і пошуком політичних груп, які отримали від цього вигоду.

Ще одним цікавим аспектом відзначення державних свят може бути їх просторове подання. Як і загальна модель святкування, схема їх розгортання згори вниз, з центру на периферію, була запозичена із часів командно-адміністративної системи. Але якщо тоді вертикаль влади успішно проводила будь-які починання до найнижчої ланки, до первинного комсомольського осередку, то сьогодні, не маючи репресивного апарату, вона вже не може успішно виконати таке завдання. Тому символіка державності і незалежності України концентрується переважно в центрі. Як у фізичному просторі (на мегарівні вона зосереджується у місті Києві; на мезорівні – в адміністративних центрах районів, областей; на мікрорівні – на головному майданчикові урочистого концерту), так і у знаковому просторі – в центральних газетах, на передовиці. І поступово зникає із заглибленням на периферію. Ця схема також справедлива і для соціальних груп: головними діючими особами на святі стає правляча еліта при очікуючій пасивності громадян.

У спробі виробити власну традицію проведення національних свят спостерігаємо, окрім звернення до народних звичаїв, які часом дуже органічно вливаються у сучасні мистецькі течії, відроджуються риси радянського святкування, доповнюючись запозиченими із заходу новими культурними зразками