70. Проблема сучасного етнонаціонального розвитку українського суспільства

Питання про специфіку етнонаціональних процесів в Україні є чи не найскладнішим у дослідженнях соціокультурних реалій у нашій країні. Це пояснюється тим, що українське сьогодення висуває перед дослідниками завдання великої складності: з'ясування суті сучасної української ситуації порівняно з досвідом інших країн, кожна з яких тією чи тією мірою населена представниками і титульних націй, і національ­них меншин. Країн, де б ці питання не набрали ваги, тепер зовсім неба­гато. Але кожна країна позначається своєрідністю виникнення і спів­існування етносів, етнічних/національних груп, націй тощо.

Унікальність української ситуації полягає, на думку М.Рябчука, в тому, що в Україні сьогодні збігаються чотиривимірна соціальна трансформація і чотири види змін: розбудова демократії на уламках тоталітарного режиму, перехід від планово-розподільної економіки до вільної ринкової, від колонії до справжньої незалежної держави і від домодерного етнічного субстрату до модерної громадянської нації. Це по-перше.

По-друге, якщо брати до уваги суто етнонаціональні процеси, то їх стрижнем є процес побудови нового типу нації, нації в термінах кордоніві громадянства при зменшенні питомої ваги в цьому процесі етнічного компоненту. Інший український дослідник В.Степаненко стосовно цього наголошує, що в українському контексті нормативним ідеалом є українська демократична (або громадянська) нація, спільнота насамперед громадян України різних за етнічним походженням, які поділяють у своєму співіснуванні загальнодемократичні принципи. У такому розумінні суспільно-політична ідентифікація відбувається не за сутнісним принципом «хто ми?», а радше за функціональним — «що нас об'єднує і в який спосіб ми вирішуємо спільні соціальні проблеми?» Учений зазначає, що консолідація, досягнута на основі такого способу ідентифікації громадян, означатиме трансформацію етносів і демосу (населення) України в поліс, політичну спільноту української демокра­тичної нації.

По-третє, формування такої нації ускладнюється тим, що інші діючі особи соціальних трансформацій — держава і громадянське суспільст­во — є або слабкими, або лише формуються, перебувають у процесі становлення. Це має своїм наслідком невизначеність (а то й супереч­ливість) державної етнополітики в Україні, коли в одній і тій самій Конституції у преамбулі натрапляємо на трактування українського народу в дусі нормативної концепції громадянської нації — «громадяни України всіх національностей», а в статті 11 — на цілком етнічну конотацію в розумінні української нації та всіх корінних народів і національних меншин України. Іншими словами, зазначає В.Степаненко, замість визначення у державних законодавчих документах стратегії формування синкретичної (або об'єднавчої) національно- політичної ідентичності в них поєднуються амбівалентні, двоїсті характеристики: прагнення побудови одночасно «органічної» етнічної та формально-юридичної громадянської спільноти. Тому в Україні державна етнополітика втілюється здебільшого у формуванні ідентич­ностей та соціальних типів, орієнтованих на принцип лояльності до держави, до влади. У такий спосіб держава формує радше етатистський (тобто продержавний) тип ідентичності — тип, сформований державою, зорієнтований та керований нею ж. Доводиться припустити, як наголошує М.Рябчук, що невизначеність владних структур щодо змісту державної етнополітики їм вигідна і вони вміло розігрують цю карту. Представники української політичної панівної еліти дбають насамперед про інтереси свого номенклатурного стану, ніж про інтереси того населення, котрому мали б слугувати в ролі найманих чиновників. Відтак і держава, котру вони заходилися «розбудовувати», постала не як держава-нація всіх громадян, а як конституційне оформлення інтересів номенклатурно-олігархічного стану, якому в одних обставинах вигідно спекулювати на націоналістичних почуттях і етнічних атрибутах, а в інших — на громадянському наповненні поняття нація.

По-четверте, однією з гострих проблем сучасних етнонаціональних процесів в Україні є проблема співвідношення націоналізму етнічної більшості з націоналізмом етнічних меншин. Ці націоналізми є ідеологіями відповідних національних рухів посткомуністичної доби і виявами мобілізаційних потенціалів цих рухів, спрямованих на зміц­нення становища тієї чи тієї етнонаціональної спільноти в бінаціональній чи багатонаціональній державі. Стосовно України, як пише В.Степанен- ко, досить справедлива критика адміністративної українізації відсунула на другий план виклики національної мобілізації та розвиток ідеологіч­ного націоналізму етнічних меншин країни, насамперед російської, угорської та кримськотатарської. Додамо, що ці останні мають велику підтримку з-за кордону, з країн, де ці етнічні групи є етнічними біль­шостями і титульними націями. Однак практично ці важливі питання, незважаючи на їхню величезну політико-практичну актуальність, ще й досі перебувають за межею активного дослідницького інтересу.

Таким чином, в Україні склалася ситуація, коли держава є ще слабкою і лише за формальними ознаками — демократичною, а нерозвинене громадянське суспільство ще не встигло перебрати на себе функції саморегулятора міжетнічних процесів. Це дає підставу деяким західним дослідникам досить скептично ставитися до можливості побудови громадянської нації та демократичної багатонаціональної держави в нашій країні. Вони вважають, що ці два завдання надаються до реалізації лише в тих посткомуністичних країнах, де існує майже етнічно гомогенний (тобто однорідний) склад населення, а також давні традиції демократизму у влаштуванні етнонаціонального життя. Застосовуючи їхню логіку до реалій України, доводиться визнати, що її етнічний склад є гетерогенним (тобто етнічно неоднорідним, з пере­важанням російської національної меншини), а демократизм робить лише перші кроки. Водночас здійснюваний протягом років існування незалежної української держави соціологічний моніторинг етнонаціо- нальних процесів та ідентифікаційних практик населення країни дозволяє зауважити явища, які не зовсім узгоджуються із західними сценаріями і дають надії на консолідацію українського суспільства, на досягнення національного консенсусу.

Це передусім схвалення і підтримка населенням ліберальної моделі закону про громадянство, який ґрунтується на принципі спіль­ного проживання всіх мешканців, незважаючи на етнічну, релігійну чи культурну належність. Він був сприйнятий населенням України як цілком природний і такий, що відповідає усталеній в українській масовій свідомості концепції громадянства. В.Степаненко наводить дані порівняльного дослідження населення одинадцяти посткомуністичних країн Європи, згідно з якими представники нашої країни виявилися найбільш схильними до сприйняття ліберальної концепції громадянства (90% опитаних) на противагу громадянству за принципом етнічного походження (лише 10% опитаних надали перевагу останній). Це створює добрий грунт для формування громадянської нації в нашій країні.

Щорічний моніторинг «Українське суспільство» (що його проводить Інститут соціології НАН України) показує, що частка респондентів, які ідентифікують себе з українцями за національною належністю, 2001 р. становила 75% і зростає. Одночасно етнічна самоідентифікація опитаних не завжди співвідноситься з громадянською ідентичністю. За даними фахівця цього інституту Є.Головахи, 2000 р. лише 35% респондентів сприймали себе як «громадяни України». Дослідник вважає, що тут є очевидними тенденції певного відчуження населення України від держави, дистанціювання від центральної влади, неспроможної задовольнити інтереси своїх підданих. Натомість 30% опитаних зара­хували себе насамперед до населення району чи міста, в якому вони проживають. Те, що люди певною мірою розчаровуються у всесильній здатності Центру (центральної влади) у розв'язанні своїх проблем і розуміють, що важливі повсякденні питання суспільного життя можуть і мають розв'язуватися на місцях, не так уже й погано. Це створює можливість перенесення центру ваги від держави до місцевої представ­ницької влади та представництв національних громад, що прямо співвідноситься з розвитком громадянського суспільства в країні. Природним підґрунтям такого розвитку можуть стати модернізовані традиції національної толерантності та практики історичного співісну­вання різних етнокультурних громад на території сучасної України.

Соціологічні дослідження, які проводилися за участю автора цього підручника від 1994 р. і стосувалися аналізу соціальних ідентичностей мешканців Львова і Донецька як своєрідних центрів Західної та Східної України, свідчать: 1994 р. було зафіксовано значні відмінності в ідентифікаціях і лояльностях львів'ян та донеччан. У переважної більшості львівських респондентів об'єктивна етнічна ідентифікація за паспортом практично збігалася із суб'єктивною етнічною ідентифікацією за бажанням належати до української етнічної групи. У Донецьку ж етнічні (за паспортом) українці й росіяни лише наполовину ідентифі­кували себе з своїми етнічними групами; 45% опитаних вважали себе «радянськими людьми»; серед них рівною мірою були представлені й етнічні українці, й етнічні росіяни. У 1999—2000 рр. становище відчутно змінилося, особливо якщо порівняти позиції трьох поколінь — старшого, середнього й молоді. У Львові ідентифікаційна модель залишилася практично незмінною порівняно з нестійкою, мінливою і строкатою моделлю донеччан. Львів'яни на загал творять статичніше соціальне середовище, тоді як донеччани — динамічніше. Однак і у Львові, і в Донецьку в списку найважливіших ідентитетів уже немає такого поняття, як «радянська людина» (за винятком незначного відсотка серед старшого покоління в Донецьку), а також ідентифікації себе з етнічною групою росіян. Три покоління львів'ян досить тісно пов'язані за своїми ідентифікаціями. Натомість молоде покоління донеччан має тенденцію дедалі більшого відходження (віддалення) від ідентифікаційних моделей своїх середнього і старшого поколінь і зближення з ідентифікаційною моделлю львівської молоді, хоча для ідентичностей останніх властиві певні специфічні риси.

Наприклад, для 83% молодих донеччан рідною мовою була російська і водночас 68% опитаних вважали себе українцями. Коли ж для молоді Донецька виникла гіпотетична потреба визначитися, ким вони себе най­частіше вважають — «радянськими людьми» чи громадянами України, то 91% опитаних висловилися на користь українського громадянства. Це свідчить про те, що навіть у найбільш русифікованих містах Східної України молодь дедалі більше ідентифікує себе з громадянами України, незважаючи на мову спілкування — головним для неї є те, що вони вважають Україну своєю рідною країною.

Отже, аналіз соціологічної інформації щодо етнонаціональних про­цесів та їх відображення у свідомості й поведінкових орієнтаціях населення країни дає змогу побачити існування певної соціокультурної суміші, яка включає в себе принаймні три культурно-історичні репрезен­тації:

• залишки радянської соціальної та політичної культури з її панівним ідентифікаційним типом «радянської людини»;

• історична українська етнокультурна традиція з її етнічним трак­туванням нації;

• прояви нової соціокультурної та політичної ідентифікації, ядром якої є усвідомлення і прагнення належати до української політичної нації. При цьому питома вага носіїв перших двох компонентів поступово зменшується; особливо це помітно щодо представників молоді.

Усе це можна потрактувати як свідчення підставового зближення регіонів і поступового витворення єдиного ідентифікаційного простору, особливо для молодого покоління країни, що, своєю чергою, створює сприятливі умови для вироблення національного консенсусу і станов­лення української громадянської нації. Згадавши слова одного із засновників соціології Г.Спенсера, можна висловитися таким чином: нині відбувається еволюція чи перехід від стану невизначеної однорід­ності радянських часів до стану визначеної зв'язаної цілісної різнорід­ності часів формування української держави, громадянського суспільства та української політичної нації. Так, ми є ще досить різними, але всі ми є громадянами однієї країни, що зветься Україною.