68. Ключові підходи до формування нації (примордіалізм, модернізм, функціоналізм, дискурс-аналіз)

В українській етносоціології традиційно розглядається три основні теорії (примордіалістська, конструктивістська та інструменталістська) походження етносу. Примордіалісти вважають, що нації - це природні, органічні спільноти. три напрямки: =Соціо-біологічний - етнічність як результат еволюції та боротьби за виживання групи, яка формується на основі кровної, біологічної спорідненості. Відповідно етнос і нація - це феномени, в основі яких лежать біологічні та генетичні чинники. притаманні такі зв’язки,як прив'язаність до малої батьківщини (місця народження), родинні зв'язки, релігія, мова, архетипи, стиль міжособистісних та суспільних взаємин. =переніалізм - нації - це "природні" спільноти, що були завжди, хоча, залежно від історичного періоду, могли зазнавати змін і| трансформуватися. Як наголошує Е.Сміт, переніалізм існує у двох основних формах.: 1)"безперервним переніалізмом"(нації мають тривалу, безперервну історію й можуть простежити своє походження з середньовіччя або, значно рідше, з античності.) ; 2) "рекурентний (recurrent) переніалізм" (нації є історичними; вони змінюються з часом. Нація, як категорія людського об'єднання, є вічною і повсюдною, а тому вона відроджується знов і знов у кожний новий період історії і може бути віднайдена на всіх континентах світу). = етносимволізм (Е.Сміт) .Він зосереджується на ролі суб'єктивних елементів у існуванні етносів і формуванні націй. "об'єктивні" чинники повинні вилучатись зі сфери досліджень. перевага надається суб'єктивним структурним елементам етносу чи нації, таким як цінності, почуття, міти та символи, серед яких історична пам'ять посідає чільне місце.

Модерністи. т. Е. Ґеллнера -спроба концептуалізації націоналізму. пряця "Нації і націоналізм" (1983). Націоналізм -центральний і неминучий стан модерного суспільства, як фундаментально новочасне явище. Заперечуючи "природність", "вродженість" націоналізму, він наголошує на значенні соціальних трансформацій суспільства в модерну добу, які зробили його неуникненним. Е. Ґеллнер розділяє історію людства на 3 стадії р-ку: "доаграрну", "аграрну" та "індустріальну". культурна гомогенність породжується об'єктивними потребами індустріального суспільства. Індустріальне суспільство не може існувати без спільної кодифікованої "високої"" культури.. принцип індустріального сусп.. - як "принцип націоналізму", як "теорію політичної легітимності, згідно з якою етнічні межі не мають перетинатися політичними кордонами і, зокрема, етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти". Тобто, індустріальне суспільство формує такі умови, в яких процвітає націоналізм. Б.Андерсон не просто розглядає пол.. і к-рні фактори, які впливають на витворення націоналізму, а намагається зясувати: чому націоналізм породжує такі емоції? Нація - це уявлена політична спільнота, яка одночасно є суверенною і генетично обмеженою. Концепція творення нації, покладена в основу цієї ідеї, охоплює широке коло чинників — пол, екон, соц-психол. Проте синтезом усіх цих змін Андерсон вважає зрушення соціально-культурного характеру, що створили історичну ситуацію, в якій оптимальним варіантом "уявленої спільноти" стала нація. К-рні коріння націоналізму - у занепаді релігійних спільнот та династичної держави разом з витвореною нею к-рною сист. Однак, не можемо вважати, що уявлені спільноти націй просто виросли з релігійних спільнот і династичних держав, замінивши їх собою. Занепад сакральних спільнот, родоводів і мов відбувався на тлі фундаментальних змін у способах усвідомлення світу, які, перш за все, й зробили можливим "вигадування" нації. Однією з таких змін було виникнення нового розуміння часу як гомогенного і порожнього. Розвиток "уявлених спільнот" – за допом. друкарського капіталізму" і секуляризація "священних мов", які дали поштовх для трансформації діалектів у "національні мови"; зміні уявлень про світ і час під впливом географічних відкриттів, технічних удосконалень та бюрократично-ідеологічного апарату та його практик (наприклад, перепис, карта і музей); зміні уявлень про природу влади. Із праці Б.Андерсона можна зробити висновок, що націоналізм поступово витісняє і заступає релігію.

Дискурс-аналіз. Метод"розглядає тексти як соціальну практику". Праці Н.Фейркло, Т. ван Дийка, Я. Паркера, Дж. Поттера і М.Ветерела дають сист. огляд методів та засобів для застосування дискурс-аналізу стосовно ширшої групи соц. текстів. Дискурс-аналіз - тісний взаємозв'язок між знач., владою та знанням. М. Фуко – знання → суб’єктивне = влада; влада → право інтерпретації → „режим правди”. Ідея → „археологія знання” – те, що сьогодні є нормативним, колись могло бути девіантним. „нормативна сексуальність” – в різні періоди вона має різні значення. О.Толпигіна вважає, що дискурс-аналіз (як метод) застосовується до аналізу дуже відмінних феноменів: "Теорія дискурсу досл. логіку і структуру конструювання явищ різного рівня реальності: від аналізу способів формування індивідуальної ідентичності до розгляду глобальних процесів (модернізація, демократизація) з використанням схожих методів". Три школи дискурс-аналізу: 1) Норман Феєркло – пропонує 3 рівні дискурсу. = мікрорівень – аналіз ролі мовних структур на рівні речення на витворення значення. Номіналізація – узагальнення чогось і переноситься це все на якусь групу – втрата суб’єкта діяльності. = мезорівень – інтертекстуальність – в яких конкретних ситуаціях вживаються старі (інші) тексти, і як вони інтерпретуються, на що – прикл., покликання на якогось автора, реклама тощо. = макрорівень – інтердискурсивність – один дискурс запозичує блоки елементів з іншого і адаптує його. Вважає, що окремо існує соц.. реальність і дискурсивний простір (вони впливають, взаємодоповнюють одне одну). 2) соц..-психол. школа – Потер і Ветерея – багатоманітність (близький до структурного функціоналізму) – структура ф-ції. Дивимось на структуру тексту, аналізуємо її; за рахунок структури ми пояснюємо чому так? яка ф-я/ідеологія, яка ніколи не є нейтральною, його структура формує певний зміст. 3) ЕЛакло і Ш.Муфф психоаналіз (зв’язок неомарксизму з психоаналізом) – соціальної реальності поза дискурсом не існує, людина – теж! Відповідно до теорії індивідуальна, і колективна ідентичності зорганізовані згідно з тими ж принципами, котрі визначають і дискурсивні процеси. людина набуває ідентичність шляхом позиціонування у дискурсах, що становлять організовану сукупність знаків (ланцюги еквівалентності), з центром у вузловій точці. для того, щоб приховати від себе те, що насправді немає, ми ств. собі ідентичність. Ідентич. – це міфологізована ідеальна ситуація, яку ми проектуємо на світ, а якщо не підходить – то відбувається переосмислення. немає зв’язку з значенням і означенням

Оформлення течії примордіалістів («примордіальний» можна трактувати як «прадавній», «споконвічний» тощо)було започатковане Е.Шилзом, який у 1957 р. опублікував у «Британському соціологічному журналі» статтю під назвою «Примордіалістські, особисті, релігійні та громадянські зв’язки». «Класичний» примордіаліст (Кліфорд Ґіртц) вважає, що в «донаціоналістичну» епоху склалася система взаємодії, взаємного «зчеплення» між людьми, основана на мовних, релігійних, расових, етнічних, територіальних та інших зв’язках. Відповідно, етнічна група, як і нація, для примордіаліста — це «природна» спільнота. Кожна людина як особистість несе в собі протягом усього життя почуття спорідненості з членами етнічної групи чи нації, почуття, корені якого — у місці народження, кровних зв’язках, релігії, мові та стилі міжособистісних та суспільних взаємин, які є «природними» для неї й «духовними» за своїм характером. Ці зв’язки являють собою «даність» людської особистості й закорінені в її підсвідомості, а не з’явилися внаслідок раціональної діяльності

Соціально-біологічний варіант примордіалізму (П’єр ван ден Берг) пропонує розглядати етнічність як форму, результат еволюції кровної, біологічної спорідненості. Остання вважається органічним, природним засобом об’єднання біологічних істот у боротьбі за виживання. Ця боротьба, що триває протягом усієї історії існування homo sapiens, призводить, зокрема, до того, що людські спільноти формуються за принципом кровної спорідненості. Отже, етнічна група є феноменом, в основі якого — біологічні та генетичні складники. Ван ден Берг визнає, що уявлення про спільну спадщину певного народу майже завжди буває частково фіктивним. Однак загалом «кровна спорідненість досить часто є цілком реальною для того, щоб стати основою для таких могутніх почуттів, які ми називаємо націоналізмом, трибалізмом, расизмом та етноцентризмом»

Соціологічна версія примордіалізму трактує мову, релігію, расу, почуття етнічності і територіальної належності як основні та найорганічніші форми єднання людей, колективності, відомі в історії. Саме у цьому розумінні вони є «споконвічними», передують складнішим суспільним, політичним формам і створюють для них базу. Навіть більше, ці «споконвічні зв’язки» завжди були й будуть найпоширенішою, найстабільнішою і найприроднішою формою поділу людей, такою ж важливою, як, наприклад, стать чи географічні кордони. Отже, в націоналізмі й «націях» немає нічого специфічно нового — це лише особливий вид функціонування і вияву найдавніших форм міжособистісних стосунків, які існували в домодерну епоху й існуватимуть після неї

Підсумовуючи основні положення примордіалістської концепції, американський антрополог Джек Еллер та його співвітчизник, соціолог Рід Кафлан зауважують, що вона містить три основні ідеї:

1. Всі види «прадавніх» ідентичностей, зв’язків вважаються апріорними, природними, біологічною «даністю». Вони мають духовний, психологічний зміст та основу й, відповідно, існують окремо від соціального досвіду і практики, до них. У будь-якому випадку соціальна сфера не розглядається як їхнє джерело, скоріше навпаки — вони безпосередньо впливають на суспільну практику.

2. Ці «прадавні» почуття і зв’язки не піддаються чіткому, раціональному формулюванню, самоаналізові й усвідомленню, водночас вони мають регулятивну силу, домінують над людською свідомістю. Якщо людина є членом певної спільноти (етнічної чи національної), вона не вільна у виборі, так чи інакше вона обов’язково належить до цієї групи, особливо з погляду мови та культури.

3. Примордіалізм має справу передусім з емотивною, чуттєвою сферою людського буття. К. Ґіртц, зокрема, оперує такими поняттями, як «почуття належності», «сентименти», «зв’язки» тощо. Завдяки цьому примордіалізм стає чимось більшим за «теорію інтересу», а прадавні ідентичності якісно відрізняються від будь-яких інших форм ідентичності (наприклад, класової).

«Отже, — пишуть Еллер і Кафлін, — примордіалізм пропонує нам картину, в якій почуття існують як «даність»: вони не піддаються соціальному моделюванню, аналізові чи змінам, вони домінують над нами. Важко уявити собі безпораднішу та антисоціологічну концепцію, навіть більше, велика кількість новіших даних — з таких галузей, як соціологія, антропологія та психологія — підтверджують теоретичну неспроможність та емпіричну беззахисність цієї теорії»

«Модерністська» школа об’єднує різні методологічні підходи. Модерністами, зокрема, можна вважати марксистів усіх відтінків, для яких постання нації безпосередньо пов’язане або з народженням певних суспільних класів чи соціальних груп, або з переходом від феодалізму до капіталізму. Очевидно, що модерністськими є «комунікативна» теорія націй, й інструменталістська теорії тощо. Загалом, модерністи домінують у питаннях історії виникнення й розвитку націй. Модерністів представляють такі визнані наукові авторитети в галузі теорії націй і націоналізму, як Г. Кон, Б. Андерсон, Е. Ґелнер, Е. Гобсбаум та ін.

У найзагальнішому вигляді модерністський підхід до проблем націогенези можна звести до таких основних постулатів:

1. Нація є продуктом модерної епохи, наслідком виникнення, розвитку та дії таких модерних явищ, як капіталізм, Промислова революція, бюрократична держава, секуляризація суспільної свідомості тощо. Модерна епоха — це епоха націоналізму. Домодерні цивілізації не знали організації людських спільнот за національним принципом. Наявність нації свідчить про модерність відповідної спільноти.

2. Ідея націоналістичних мислителів про «природність» та органічну історичну зумовленість націй здебільшого відкидається. Виникнення націй і націоналізму — не фатальна закономірність (як стверджують націоналістичні мислителі), а, значною мірою, випадковість, наслідок збігу цілої низки суб’єктивних та об’єктивних чинників, причому суб’єктивні чинники переважають.

3. Початковий період виникнення націй та націоналізму припадає на другу половину XVIII ст. Хронологічні рамки можуть змінюватися залежно від конкретно-історичних обставин, проте основна ідея зрозуміла — йдеться передусім про модерну добу, обличчя якої визначили Промислова і Французька революції. Усе, що нагадує нації й націоналізм модерної доби й виникло у попередні часи, належить до сфери формальних аналогій, випадковостей або ж винятків (останні, як відомо, лише підтверджують загальне правило).

4. Всі модерністські версії мають євроцентристську спрямованість. Модернізаційні процеси та еволюція націй і націоналізму починалися в Європі і поширилися в усьому світі. Європейська модель нації стала взірцем для наслідування й відтворювалась і відтворюється в різних варіантах в усьому світі.

Модерністів умовно можна поділити на дві «інтелектуальні школи». Перша робить наголос на економічних передумовах виникнення націй.

Представники іншої школи модерністів більше уваги приділяють політичним та ідеологічним аспектам націогенези. Теоретичні конструкції представників цього спрямування здебільшого пов’язані з «теорією еліт» й «етнологічними» підходами. Крім того, вони мають всі ознаки «інструменталістських» теорій.

Функціоналізм (можна використати й інші терміни — економічний детермінізм, інструменталізм) загалом був і залишається однією з головних рис історичного матеріалізму.

Раціональність, сучасність, політика: ось трійка повторюваних характерних ознак інструменталізму. За цими межами, його прихильники не визнають нічого. Їхньою метою є доведення неприйнятності альтернативних підходів і відбракування будь-якої парадигми націоналізму, окрім модерністської. Але насправді таке самообмеження слугує тільки усуненню причини, яка б підпадала не тільки під раціональне дослідження, а й методів, що призвели б до глибшого дослідження, ніж вертикальний, керований елітою і раціональний вибір політичних моделей пропонованих нині багатьма модерністами.

Дискурс-аналіз зосереджує увагу дослідників на тісному взаємозв’язку між значенням, владою та знанням. Однак слід зауважити, що складність застосування дискурс-аналізу полягає в тому, що на сьогоднішній день не існує єдиної, чіткої окресленої процедури аналізу.

Однак незважаючи на великі відмінності у різних підходах до дискурсу-аналізу, вони всі розглядають порядок, певні правила та закономірності в детальному аналізі структур та стратегій тексту.

Українські соціологи часто застосовують у своєму аналізі техніки, запропоновані школою теорії дискурсу Е.Лакло і Ш.Муфф , а також техніки критично дискурс-аналізу, головним представником якої є Н.Фєйеркло.

Як стверджують Е.Лакло і Ш.Муфф, якщо в дискурс-аналізі досліджується колективна чи індивідуальна ідентичність (наприклад, національна), то спочатку визначається, яка суб’єктивна позиція – індивідуальна чи колективна є доцільною відносно дискурсивних структур, що вивчаються. Це робиться шляхом визначення вузлової точки, навколо якої зорганізована ідентифікація, наприклад, іммігрант, «західняк» чи українець. Далі аналізується спосіб, за допомогою якого вузлова точка набуває свого значення, прирівнюючи себе до одних знаків і протиставляючи іншим; як вибудовуються ланцюги еквівалентності. На наступному етапі важливо прослідкувати, як різні дискурси борються за те, щоб поділити суспільство на соціальні групи, наповнити значенням ключові знаки, прирівнюючи їх до інших знаків.

Відповідно до теорії Е.Лакло і Ш.Муфф і індивідуальна, і колективна ідентичності зорганізовані згідно з тими принципами, котрі визначають і дискурсивні процеси. На думку авторів суб’єкт не є автономним, а визначається дискурсами.