56. Неомарксизм у соціології міжнародних відносин про світові структури соціальної нерівності.

Міжнародні відносини та зовнішня політика визначались як жорстко детерміновані функції суспільних економічних стосунків. Вони мають вторинний характер, оскільки повністю визначаються внутрішніми суспільними відносинами. Головними діючими особами в марксистській парадигмі міжнародних відносин є соціальні класи. Основні міжнародні процеси репрезентуються соціальними конфліктами, кризами, війнами та соціальними революціями.

В середині ХХ століття  починає зароджуватись неомарксизм. Цей префіксований варіант терміна „марксизм” вживається для характеристики не єдиного наукового напряму, а цілої низки концепцій, які об’єднує визнання економічної нерівності в сучасному світі та стратифікацію  світу за економічними параметрами як за лініями кордонів національних держав, так  головним чином по вісі „Північ-Південь”, але які різняться в трактуванні суб’єктності та джерел економічного домінування. Базовими поняттями неомарксизму є „світ-система” та „світ-економіка”. До неомарксизму традиційно відносять світ-системну теорію, теорію залежності.  Нове покоління теоретиків марксизму репрезентовано такими авторами, як С.Амін, І.Валлерстайн, Й.Галтунг, Р.Кокс та ін.

Представники неомарксизму – П.Баран, П.Суїзі, С.Амін, А.Іманюель, І Валлерстайна. Об'єднує ідея про цілісність світового суспільства і бачення утопічного в майбутньому. Разом з тим вихідним пунктом виступає думка про несиметричні взаємозалежності сучасного світу і більше того про реальну залежність економічно слаборозвинених країн від індустр.держав, про експлуатацію перших останніми. Неомарксисти, спираючись на тези класичного марксизму, представляють простір міжнародних відносин у виді глобальної імперії, периферія якої залишається під гнітом центру і після отримання колоніальними країнами політичної незалежності. Це проявляється в нерівності економічних обмінів і розвитку. Так, наприклад, "центр" в рамках, якого знаходиться 80% всіх світових економічних розробок (операцій), залежить в своєму розвитку від ресурсів "периферії". В свою чергу держави "периферії" є споживачами промисловості й іншої продукції. Вони попадають в залежність від центру, стаючи жертвами нерівного економічного обміну, коливань у світових цінах і економічної допомоги зі сторони розвинених держав. Тому, економічний ріст, заснований на інтеграції в світовому ринку є слаборозвинене.

Теорія світової системи (світсистемна теорія) (world system   theory ) виникла на стику неомарксизму та школи Анналів і пов'язана перш за все з роботами французького історика Ф.Броделя та американського соціолога  І Валлерстайна. Базовою одиницею світсистемного аналізу (world system  analysis)  є поняття світсистеми - історичної системи глобальних масштабів, яка пов'язує всі суспільтва в єдиний світовий соціальний порядок і функціонує в єдиних часових межах. Основа світсистемного  аналізу – розгляд регіонів світу або світу в цілому як системи взаємодій, які складаються історично, де окремі держави, спільноти або цивілізації розглядаються тільки як тимчасовий результат з'єднання тих чи інших системних факторів.

Французька школою Анналів  сформувалась навколо журналу "Аннали економічної та соціальної історії", заснованого в 1929 р. М.Блоком та Л.Февром. Найвищими досягненнями є праці Ф.Броделя, зокрема "Середземномор'я та сучасний світ в епоху Філіпа ІІ"  (1949), "Матеріальна цивілізація, економіка та капіталізм, ХV-ХVIII ст." (1979), де дано опис регіональної економіки як мережі відносин, висловлений погляд про те, що матеріальна основа, економічна історія визначає розвиток суспільств. Ф.Бродель вважав, що відносини людей в процесі виробництва визначаються її економічною та соціальною історією. Головну увагу Ф.Бродель приділяє матеріальній діяльності людей, аналізує її через технологічну сторону. Такого роду підхід створював принципово іншу парадигму розгляду суспільства, яка і стала розроблятися школою світсистемного аналізу.

Активний розвиток цього напряму відбувається в 60 рр. ХХ ст., паралельно з виникненням глобалістики та усвідомленням глобальних проблем і процесів взаємозалежності різних країн та народів.

В 70-х рр. подібний підхід до розглядання міжнародних відносин став для країн "третього світу" основною ідеєю про необхідність нового світового економічного порядку. Під тиском цих держав склалась більшість держав-членів Організації Об'єднаних Націй, Генеральної Асамблеї ООН 6кв. 1974 р. прийнято декларацію і програму дії, а в грудні того року – хартію про економічні права і вимоги держав.

В аналізі світової системи можна виділити два напрями. Перший напрям зосереджується на тих або інших аспектах міжнародного капіталізму. Одним з  представників  цього напряму є  америк.учений І.Валлерстайн, автор праць "Сучасна світова система"( 1980), «Геополітика і геокультура: нариси про зміни світової системи» (1991) який після смерті Ф.Броделя очолив в америк. університеті штату Нью-Йорк спеціальний Центр дослідження економічн. та істор. систем та цивілізацій ім. Ф.Броделя.  Цей напрям використовує широкомасштабні й довготемінові методи аналізу структур, циклів і тенденцій. Основна увага концентрується на трьох головних процесах: піднесенні та падінні держав-гегемонів; поступовій експансії з короткотерміновими змінами; поділові праці між центром і периферією.

Другий напрям зосереджується здебільшого на глобальній політичній системі й найтісніше пов'язаний з Дж.Моделскі, автором роботи «Тривалі цикли у світовій політиці». У гегемонічній глобальній структурі ідентифіковано окремі фази і цикли; розглядаються процеси, повязані з порядком, територіальними правами, безпекою і стабільністю торгівлі.

Світова система визначається як утв. з єдиним поділом праці та великою кількістю культур. Історичні системи поділяються на міні-системи (невеликі цілісності), світові імперії - великі політичні структури, в яких поділ праці між суспільствами здійснюється в межах єдиної імперської спільноти та світоекономіки, в яких політична система складається з багатьох держав, конкуруючих одна з одною в межах міждержавної системи. З ХУІ ст. зберіглась лише одна світоекономіка, яка й породила сучасну світсистему. Сучасна (західна, центральна) світсистема виникає в Європі з ХУІ ст. й розповсюджується всім світом. В ній відбувається постійний процес формування глобальних політичних та економічних зв'язків, заснованих на експансії капіталістичної світоекономіки. Її головними рисами є безперервне накопичення капіталу та осьовий поділ праці, що породжує постійну напруженість між  ядром (зоною, що  отримує прибуток), периферією (зоною, що втрачає прибуток) і проміжною зоною - полуперіферією. До ядра відносяться держави, які першими розпочали процеси індустріалізації. Саме нерівномірний обмін між ядром і периферією, орназізований державами-гегемоністами ядра,  «осьовий» поділ праці  створює напругу між ядром і периферією, що стимулює розвиток системи в цілому. Світоистемна модель І.Валлерстайна претендує на  пояснення причин світової нерівності. Разом з тим, поряд з нееквівалентностью і нерівноправними відносинами між ядром і периферією, ці відносини сприяли включенню в капіталістичну світоекономіку країн «третього світу» .  Слідом за господарством змінюються політичні структури, починаючи функціонувати у відповідності з вимогами міждержавної системи інших країн світекономікі.

Ще більш важливу роль, ніж поняття «периферія», виконує в аналізі світсистеми поняття «полупериферія». Полупериферія, згідно І. Валлерстайну, виражає динаміку світової капіталістичної системи, бо зосереджує в собі класові протиріччя та конфлікти. Крім того, вона в цілому виступає способом перерозподілу світової додаткової вартості. Сам І. Валлерстайн визнавав її істотне значення у виявленні внутрішньосистемних протиріч.