Індекс урядової істотності

Узагальненим показником впливу партії на діяльність уряду виступає індекс урядової істотності розроблений Г.Ієраці. У сучасному і спрощеному вигляді він виступає в двох формах: індексу урядової участі та індексу урядової відповідальності.

Індекс урядової участі визначається як співвідношення між двома критеріями: кількістю кабінетів сформованих в зазначений період та суми участі в них конкретної політичної партії.

За його допомогою можна визначити реальний, а не потенційний рівень істотності сучасних партій, коли його величина відображає їх реальну силу конкуренції на парламентсько-урядовому рівні. Належить також пам’ятати, що придатність індексу обмежена рамками конкретної партійної системи хоч би з огляду на те, що сам феномен істотності є категорією відносною і повинен розглядатися в конкретному контексті соціального та інституційного оточення партійної системи. Недоліком даного індексу є те, що не дозволяє він за допомогою якісних параметрів оцінити партнерів, які приймають участь в процесі формування урядів. Важливим очевидно є не лише сам факт участі в урядовій коаліції, але роль, яку відіграють в її рамках окремі партії. Одна партія може мати, наприклад, статус домінуючої в той час коли інша виступає в ролі молодшого партнера - допоміжна. Цих особливостей ми не зможемо відзначити послуговуючись індексом урядової участі.

Індекс урядової відповідальності дозволяє певною мірою ліквідувати недосконалість попереднього індексу, застосовуючи до аналізу реального ступеню істотності якісні характеристики. Мова йде про новий критерій - призначення від партії прем’єра уряду, що може свідчити про перебрання даною партією відповідальності за реалізацію державної політики. Індекс цей визначається як співвідношення кількості урядів, в котрих прем'єром був представник конкретної партії до кількості урядів, які формувалися протягом вказаного періоду.

52. Порівняльний соціологічний аналіз судових, правоохоронних та пенітенціарних систем як складових пол.. Системи

Пенітенціарна система в сучасній Україні. Стан сучасної української системи виконання кримінальних покарань завжди викликав виправдану критику з боку міжнародних та українських правозахисних організацій та громадськості. Сучасні дослідники пенітенціарної системи в Україні мають великі сумніви в ефективності її ресоціалізаційної функції. Очевидно, що в нашому суспільстві ув’язнення більшою мірою спричиняється до поглиблення антисоціальної поведінки, дисоціалізації та соціальної екслюзії.

Як бачимо, впродовж останніх 10 років наявна тенденція до зменшення кількості ув`язнених, що частково знімає одну із найбільш серйозних та девіантогенних проблем пенітенціарної системи – „перенаселеність” установ виконання покарань. Незважаючи на вище окреслені позитивні тенденції, за кількістю ув’язнених на 100 тисяч населення Україна входить у число світових лідерів (8 місце в світі станом на 2005 рік). Наведена нижче статистика доводить, що за таким показником як кількість ув’язнених на 100 тис. населення лідерами є країни з порівняно низьким рівнем індексу людського розвитку.

Зменшення кількості осіб, які відбувають покарання пов`язане із позбавленням волі є частиною загального процесу гуманізації кримінально-виконавчої системи в сучасній Україні. Це проявилось, перш за все, в збільшенні передбачених Кримінальним кодексом України видів покарань, які є альтернативою покаранню у виді позбавлення волі на певний строк. 67 відсотків статей Кримінального кодексу України передбачають покарання, не пов’язані з позбавленням волі. Чинним законодавством України контроль за виконанням більшості покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи з засудженими за місцем проживання - на органи внутрішніх справ. Гуманізація чинного законодавства та зміни у судовій практиці сприяють щорічному збільшенню категорії громадян, засуджених до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.

У більшості європейських країн існує служба пробації, яка виконує альтернативні позбавленню волі види покарань та забезпечує процес ресоціалізації громадян, які вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості. У країнах Європи співвідношення засуджених у тюрмах та осіб, які перебувають на обліку служби пробації, складає 1:2. Наявність такої служби дозволяє значно зменшити витрати держави на утримання місць позбавлення волі. Основною відмінністю служби пробації від існуючої кримінально-виконавчої інспекції є участь працівників пробації у досудовому процесі, коли за запитом суду готується «соціальне повідомлення», у якому відображається соціально-психологічний портрет правопорушника, причини, які спонукали його стати на шлях злочину. Суд використовує надану інформацію для об’єктивного прийняття рішення про міру відповідальності правопорушника. Крім того, на зазначену службу покладається організація цілеспрямованої соціально-психологічної роботи із засудженими до альтернативних позбавленню волі покарань, реалізація корекційних програм з широким залученням державних та громадських інституцій. Важливим напрямом реформування Державної кримінально-виконавчої служби України є створення на базі кримінально-виконавчої інспекції служби пробації.

Сутність змін у пенітенціарній системі сучасної України полягає у гуманізації процесу покарання та в посиленні боротьби з тяжкими і особливо тяжкими злочинами при одночасному пом’якшенні умов застосування заходів кримінальної відповідальності до осіб, котрі вперше притягаються до відповідальності за злочини невеликої і середньої тяжкості.

Низка основних проблем функціонування української пенітенціарної системи:

– перевантаженість установ виконання покарань у вигляді позбавлення волі та слідчих ізоляторів;

– наявність тенденції до активного застосування судами України кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі та запобіжних заходів у вигляді взяття під варту, навіть у справах про злочини невеликої та середньої тяжкості;

– скрутне матеріальне становище установ виконання кримінальних покарань, незважаючи на наявність власної потужної виробничо-технічної інфраструктури.

Головною причиною названих проблем є недосконалість кримінального, кримінально-процесуального та виправно-трудового законодавства. Наслідок – низький рівень утримання спецконтингенту (ув’язнених), численні порушення конституційних прав та свобод громадян, які, не будучи визнані судом як злочинці, часто без вагомих на те підстав на місяці й роки позбавляються найсуттєвіших прав (особистої свободи, свободи пересування, спілкування та інших).

Серед інших наслідків недосконалості виправно-трудового, карного та кримінально-процесуального законодавства – нездорова моральна атмосфера у суспільстві, викликана ситуацією, коли кожен четвертий дорослий чоловік "сидів", а добра половина решти живе під загрозою притягнення до відповідальності. Відлучення від звичайної "цивільної" праці майже 200 тисяч людей лягає тяжким тягарем на плечі і без того не надто потужної вітчизняної економіки. Проблема погіршується ще й тим, що ці люди і надалі навряд чи зможуть повноцінно інтегруватися у суспільство та потребуватимуть "опіки" держави.

Незважаючи на все це, складається стійке враження, що влада забула про тих, хто волею долі став жертвою власних помилок. А разом з ними забула і про рідних та близьких цих людей. Загалом кількість "ізгоїв" могла б скласти населення великого міста з населенням понад півмільйона чоловік. Таке собі місто громадян покаліченої долі. Тим часом на розгляді парламенту сьогодні перебуває єдиний проект Кримінально-виконавчого кодексу України. Він, однак, тільки почав своє парламентське життя. Судячи з історії інших законодавчих актів такого значення та масштабу, воно обіцяє бути довгим. Бо у вирішенні проблем ув’язнених та їхніх сімей сьогодні не зацікавлені ні уряд, ні парламентські "більшовики".