50. Система соціально-політичних показників

51. Порівняльний соціологічний аналіз діяльності пол.. Партій

Партія – це специфічна громадська політична організація котра володіє особливим правовим статусом в державі, її національно-автономному чи міждержавному утворенні, яка представляє собою угрупування людей, добровільно об’єднаних між собою спільністю політичних поглядів, як правило формально зафіксованих в програмних документах, котра спираючись на певну ідеологію і організацію і представляючи певні ідеологічно оформлені соціально-класові інтереси бажає активно приймати участь в суспільно-політичному і державному житті, переслідує ціль завоювання і здійснення влади в державі.

Партія відрізняється від інших об'єднань тим, що вона хоче здійснювати політичну владу. Аби досягти цієї мети в умовах парламентської демократії, вона повинна здобути підтримку якомога більшого числа виборців. При цьому перевагу матиме, безперечно, той, хто чітко розрізнятиме інтереси виборців. Якщо, приміром, селянська партія захищатиме лише інтереси селян, то й більшість селян голосуватимуть за неї. Для неселян, тобто для більшості населення, така партія, звичайно, навряд чи становитиме якийсь інтерес. Тому партії завжди намагаються, з одного боку, цілеспрямовано враховувати інтереси виборців, з іншого – не відлякувати їх своїми односторонніми вимогами.

Поняття “функції партій” є центральним елементом теорії політичних партій. Під функцією політичної партії ми розуміємо завдання, які виконує політична партія в політичній системі даної держави. Мова йде, насамперед, про ті завдання, які виконують лише (або переважно) політичні партії.

Разом з тим, слід зазначити, що деякі із цих функцій властиві не лише політичним партіям. Однак політичні партії виконують їх  найбільш ефективно. Реалізація цілого ряду важливих політичних функцій є основною метою створення і діяльності політичних партій.

Р.Мертон пропонує розрізняти “виражені” і “приховані” функції політичних партій.

“Виражені” функції - об’єктивні наслідки, які сприяють пристосуванню чи адаптації системи і яких бажають і прагнуть всі її члени. “Приховані функції” - відповідно ті, яких не розуміють і яких не бажають.

Дещо відмінною є класифікація функцій політичних партій американськими дослідниками, яка визначається особливостями американської партійної системи. Так К.Мерріам, Х.Косснел, Р.Волл, Р.Бінсток виділяють наступні функції американських партій:

- зв’язок між народом і державою,

-  селекція кандидатів на публічні посади,

-  формування громадської думки,

-  соціалізація суспільства,

-  керівництво урядом чи критика його.

Більшість дослідників при цьому особливо наголошують, що  функції політичних партій в демократичній політичній системі є іншими ніж в авторитарній. В авторитарних політичних системах політичні партії в першу чергу допомагають правлячій еліті керувати населенням, створюють канали зв’язку та форми впливу на громадську думку. В авторитарних та фашистских системах партії підміняючи державу, виконують функцію управління. Виборча функція партій в цих системах, в класичному її розумінні, відсутня, оскільки відсутні самі вільні вибори. Специфічними є функції партій і в постколоніальних та перехідних державах.

Таким чином, політичні партії в основі своєї діяльності виконують значну кількість функцій, через визначення яких і вдається зрозуміти місце та роль політичних партій в сучасному політичному житті. Загалом всіх їх можна згрупувати в три групи функцій – соціальні, державно-публічні та організаційні.

Соціальні функції - означають, що політичні партії більшою чи меншою мірою пов’язані з соціальною структурою суспільства, прагнуть до завоювання певного відсотку голосів виборців, котрі дозволяють їм ввійти до складу парламенту і взяти участь в процедурах формування “відповідальних” урядів.

Державно-публічні функції пов’язані з місцем партії у парламентсько-урядових взаєминах. Організаційні функції це ті, які партія реалізує в ході своєї діяльності, як різновид організації. Зупинимося детальніше на характеристиці окремих, найважливіших функцій політичних партій.

Визначення конфігурації партійної системи на підставі емпіричних досліджень масового виборця

Метод цей заснований на тому, що застосовуючи заздалегідь сформовану шкалу конкуренції, на підставі відповідей респондентів, можна сконструювати простір міжпартійного змагання. В такий спосіб поступили Дж.Сані та Дж.Сарторі визначаючи ступінь поляризації партійної системи на підставі думки масового виборця. Згрупували вони виборців, що голосують за політичні партії, на основі їх індивідуальних рішень на 10-пунктній шкалі, яка показує рівень симпатії кожної партії. На підставі цього могли вони оцінити ступінь поляризації визначаючи ідеологічну дистанцію як результат індивідуального рішення громадянина стосовно приблизного місця, яке займає він на “ліво-правій” шкалі. Зауважили, вони що вимір “ліві-праві” є сильно пов'язаний з певними політичними питаннями, які виникають під час виборчої кампанії. Визначення місця масового виборця на “ліво-правій” шкалі пов’язали вони з їх відношенням до наступної групи питань:

- соціальна рівність - в міру пересування від лівого флангу до правого відсоток тих, що акцентують увагу на проблемі соціальної нерівності зменшується,

- суспільні зміни – просуваючись вправо зменшується кількість виборців, що підтримують радикальні соціальні зміни, а зростає кількість прихильників збереження існуючого статус-кво.

- відношення до характеру зв'язків між Сходом та Заходом. Позитивне ставлення до СРСР і акцент на різниці між Сходом та Заходом характерні для виборців лівої орієнтації.

- релігійності - більшість виборців, що вважають дану проблему важливою належать правіше центру. Справедливість даної тенденції підтверджена в 5 із 6 держав, за винятком Великобританії, де приблизно однакова кількість як правих так і лівих вважають релігійність елементом соціальної ідентифікації.

Дж.Сані та Дж.Сарторі стверджують, що система “ліві-праві” цілком точно відображає погляди, які займають виборці в багатьох істотних політичних питаннях і є більш менш точним відображенням їх настроїв та почуттів по відношенню до суб'єктів політичної конкуренції.

Спираючись на цих 4-х проблемних питаннях, як способі ідентифікації масового виборця в політичному просторі, обидва автори прийняли 10 бальну шкалу виміру, ліві = 1 і 2, лівоцентристи = 3 і 4, центристи = 5 і 6, правоцентристи = 7 і 8, праві = 9 і 10.

Визначення конфігурації партійної системи на підставі аналізу експертів

Перші спроби визначення простору конкуренції спиралися на думку експертів, осіб щоденно пов’язаних з політикою, як практиків так і теоретиків. Однак лише Ф.Кастлес і П.Меєр представили систематичний аналіз думки експертів щодо локалізації партії на традиційній осі “ліві-праві”. Попросили вони респондентів розмістити політичні партії представлені в національних парламентах на 10-пунктній шкалі “ліві-праві”: ультраліві - 0, помірковані ліві - 2.5, центр - 5, помірковані праві -7.5, ультраправі - 10.

Визначення конфігурації партійної системи на основі аналізу її елементів

Зміна конфігурації (типу) партійної системи наступає тоді, коли зміні підлягає система взаємних зв'язків між істотними партіями системи, що означає зміну стабільної лінії поведінки на електоральному, парламентсько-урядовому та організаційному рівнях. Якщо йдеться про концептуалізацію зміни партійної системи як окремої політичної категорії, то в літературі існує шонайменше два підходи.

Частина авторів користуються визначеною типологією партійних систем як способом реєстрації та опису динаміки зовнішньосистемних змін (П.Меєр, Л.Білле, Г.Маврогордатос). Як правило в гру входить типологія Дж.Сарторі, що визначає властивості міжпартійних зв’язків в системному контексті. Один із представників даної “школи” - П.Меєр вважає, що зміна партійної системи відбувається тоді, “коли в результаті ідеологічних, стратегічних чи електоральних змін відбувається трансформація напрямку конкуренції чи формули створення уряду”. Однак зміни ці, на його думку, повинні розглядатись в контексті типології партійних систем, а коли мають значення зміни системні (трансформаційні) то з’являється необхідність рекласифікації партійної системи. Варто згадати, що представлені раніше типології партійних систем належить трактувати як тяглість, а не дихотомічну систему. Партійні системи можуть змінити свій характер, переходячи певну логіку розвитку (наприклад від системи розпорошення до рівноваги в типології Д.Смітта). Можливими є також так звані “граничні” випадки, коли партійна система коливається між двома категоріями, набираючи рис системи “гібриду”.

Друга методика спирається на думку, що можна виділити певні постійні елементи партійної системи, зміна котрих може впливати на її функціонування. Як правило автори керуються подібним каталогом елементів партійної системи, узгоджуючи, наприклад, такі змінні як кількість і розмір партій, ідеологічну дистанцію, коаліційний потенціал чи соціополітичні поділи. Принципова різниця між прихильниками такого підходу стосується проблеми визначення цих базових критеріїв.

Перший підхід, названо його “інституційним”, означає, що автор формулює елементи, які визначають єдині структурні властивості партійної системи, а також ті, що зумовлюють її конфігурацію. Так діє, наприклад Дж.Смітт, коли ідентифікує триєдині риси структурного характеру, окреслюючи їх іменем “ядра” партійної системи: а) визначення партій, котрі тривалий час займають керівні позиції в її рамках, б) визначення партій, котрі мають особливий вплив на її функціонування, в) визначеня домінуючих характерів взаємних зв'язків між партіями, особливо коаліційних. За допомогою цих рис автор намагається прослідкувати за процесом структурних змін партійної системи, досліджуючи процес змін, що відбуваються як в рамках кожної з цих рис, так і в характері взаємних зв'язків.

Другий підхід, який отримав назву “соціального”, закладає вихід поза структурну систему і врахування елементів аналізу партійної системи, котрі можуть впливати на її зміни, але стосується оточення партійної системи в широкому розумінні (наприклад соціополітичних поділів, переливання виборчої підтримки, політичного режиму). Такий підхід пропонує наприклад Д.Лане і С.Ерсон. Використання зазначеної типології і рекласифікація партійної системи в рамках певної тяглості класів може спиратися на узгодження визначеного каталогу раніше прийнятих елементів як способу оцінки динаміки таких змін. Отже поєднання двох перспектив (“інституційної” та “соціальної”) видається плідним поскільки партійна система це своєрідна “посередницька структура” між суспільством і державою, динаміка змін котрої відповідає рівню змін, які відбуваються як в її оточенні так і в рамках конфігурації самої партійної системи. Характеристику оточення партійної системи (в першу чергу соціального) визначає структура соціополітичних поділів та виборча поведінка, а інституційного – виборча система та політичний режим. Йдеться понад усе про змінну кількості і розміру партій та ідеологічну дистанцію між ними. Зміни, що відбуваються в рамках партійної системи залишаються описаними за допомогою згаданих теоретичних показників. Для визначення кількості і розміру партій використовують т.зв. індекси (індекс ефективної кількості партій, індекс агрегації та урядової участі, індекс фракційності), а поляризації – показником дистанції між партіями.