81. Пріоритети освітніх національних систем в межах класичної та постмодерної парадигми.

Парадигма класичної освіти увібрала в себе унікальність античної культури та науки. В її основі – вивчення «зразкових», і одночасно, мертвих, тобто, некорисних з практичної точки зору, мов – древньогрецької і латинської в несподіваному поєднанні з математикою та логікою. Основна ціль класичної освіти – розвиток можливості переносу знань та навичок, отриманих в одній області, в будь-яку іншу людську діяльність. Всезагальний метод пізнання в класичній парадигмі освіти – стійке лінійне вивчення утворюючих «знаків» і побудова на їх основі механізмів впливу на «навчання та виховання». Метод надійно забезпечує реалізацію головного постулату класицизму: знання – це сума істин, що підлягають засвоєнню. Істина прораховується і встановлюється раз і назавжди кимось ззовні. Вона не може бути породжена будь-чиєю свідомістю, окрім свідомості основоположника. В встановленій істині неможна сумніватися.

Класична парадигма освіти, що виникла на основі філософії Просвітництва, не може бути цілком ототожнена ні з образом науки, ні з ідеєю універсального єдиного розуму, ні з нормативізмом філософії Просвітництва. Просвітництво, побудувавши нормативістськи-уніфікований образ науки, продовжило середньовічні дисциплінарні механізми освіти, ототожненої з навчанням, і навіть посилило їх, оскільки дисциплінарна організація була розповсюджена і на зміст, і на форми освіти, і на саму структуру наукового знання, що транслювалося в системі освіти. Проте уявлення класичної філософії про наукове знання з єдиними універсальними нормами і позбавлене суб'єктивності зовсім не вичерпувало можливостей філософської інтерпретації класичної парадигми освіти. Остання успішно реалізовувалася і на іншому філософському підґрунті, що не мало ніякого відношення до багатьох постулатів філософії Просвітництва.

Широка класична освіта є направлена на гармонічно розвинену культурну людину. Коротко основну ідею класичної освіти можна виразити словами: «Освіта – це засіб духовного розвитку». Освіта бере на себе роль ефективного способу формування особистості людини, засобу створення умов для найбільш повного прояву її можливостей та таланту. Людина отримує освіту для того, щоб зробити своє життя насиченішим і яскравішим, щоб найбільш повно реалізувати свої можливості в праці. Разом з тим освіта трактується як недоступна цінність, яка дається серйозною працею. Легких шляхів для отримання класичної освіти не існує. За своєю природою класична освіта гуманістична.

Відмовляючись від «вищих інтересів цивілізації», від глобальних універсальних цінностей модерну, таких як розум, прогрес, наука, свобода, постмодернізм пропонує низку власних «мілких» та індивідуальних цінностей, вступаючи в рішучу боротьбу за їх втілення в життя. Очевидним є той факт, що педагогіка та система освіти не могли залишитися осторонь впливу постмодерністських цінностей, що спонукало їх до переоцінки та переосмислення власних стандартів та норм.

До аксіологічного (нормативно-ціннісного) аспекту філософії освіти слід віднести не тільки формування нової ціннісної бази освіти та нових освітніх цінностей, а й складання нових етичних відносин між вчителем та учнем, нового типу «педагогічного спілкування – у найширшому розумінні слова, включаючи і спілкування учителя з учнем, і духовний клімат у освітніх закладах, характер соціокультурної комунікації». Як пише Ж.-Ф.Ліотар, причиною перегляду норм взаємовідносин

між учнем та вчителем можна вважати той факт, що «студент змінився і повинен змінитися ще. Він вже не той молодий представник «ліберальних еліт», які в більшій або меншій мірі залучені до вирішення великого завдання соціального прогресу, яке розуміють як емансипація». Висунута постмодернізмом на перший план система індивідуальних цінностей та її вимога бути визнаною, залишила свій відбиток на формуванні нового типу взаємовідносин між учасниками педагогічного процесу на рівні того, що «всі системи цінностей мають визнаватися такими, що мають право на існування». Тобто система норм, цінностей та настанов вчителя повинна визнати законною таку ж систему особистих цінностей учня, що породжує симетричність в відносинах між ними. Знання вчителя не повинні підноситися, домінувати над знаннями учня тільки тому, що вони базуються

на наукових точках зору. Авторитет вчителя не визнається одноосібно, а тільки разом з авторитетом учня – вони є рівноправними членами педагогічного процесу

Постмодерністська філософія звертається до проблеми пізнання та знання, «радикально заперечуючи можливість пізнання істини і трактуючи знання як набір ілюзій», «відкидаючи цінність принципу об`єктивності знання,…виражаючи дуже критичне, інколи навіть нігілістичне, відношення до класичних ідеалів науки, до усталеності, парадигмальної значимості норм наукового пізнання» насичені інформацією та легко декодуються». В умовах інформаційного суспільства, «яке розуміється не просто як етап технологічного розвитку, а як нова стадія духовного розвитку людства», проходить зміна «гуманістично-емансипаторської (емансипація розглядається як прогрес) моделі навчання, яка стає малоефективною» на «технічну або телематичну модель»

(Романенко М.І.). Нове знання потребує нових способів його «передачі». Змінюється сутність самого процесу «викладання», яка проявляється вже не в тому, щоб «формувати еліту, що здатна вести націю до свободи, а представити системі гравців, які здатні забезпечити належне виконання ролей на практичних постах…». Стає зрозумілим, що новому інформативному суспільству не потрібні «мислителі», які будуть розмірковувати про сутність буття, про пошук абсолютної істини,

про розум, про дух та прогрес, йому потрібні «практики», які володіють певною інформацією, нехай розрізненою, хаотичною, без наукових підстав.

Ще одна важлива проблема, яка розглядається постмодерністами, полягає в конструюванні знання, що є ключовою концепцією постмодернізму в освіті. Опираючись на метод деконструкції Ж.Дерріди, вони доводять, що знання можна не тільки «передавати», але й «виробляти» і, що «критерій результативності знання» все таки домінує. А для того, щоб «збільшити результативність знання», необхідно «володіти brain storming та надати особливої цінності роботі в групах». З точки зору постмодерністів сконструйоване знання повинно бути корисним, таким, яке можна застосувати на практиці, а не абстрактним, котре тільки описує «речі» та факти, і котре необхідно сприймати як «істинне».

Постмодерністська теорія пізнання в корені відрізнялася від традиційної моделі. ЇЇ характерними ознаками стали «делегітимація знання» у Ж.-Ф.Ліотара, «демістифікація мови» у М.Фуко, «антиуніверсалізм знання» у Р.Рорті. Постмодерністи стверджували, що не існує абсолютної істині, отже не існує абсолютного знання, істинного знання, на якому базувалася наука. Постмодерністська теорія пізнання розглядала «світ як хаос, непізнавальний та без смислу», спробувала «по-новому осмислити реальність, вилікувати мислення від тотальності, включити в рефлексію естетичний, моральний, політичний, релігійний, науковий досвід, а також досвід пограничних ситуацій та повсякденності» філософія постмодернізму, критикуючи класичну світову парадигму в цілому, не могла не підштовхнути до формування нової педагогічної теорії та нової постмодерністської філософії освіти, яка на думку вітчизняного філософа О.М.Соболь, «культивує людську творчу активність, людську суб`єктивність, створює здорову особистість». Нова постмодерністська парадигма освіти відмовлялася від класичних положень, вірувань, цінностей та стандартів.

82. Найважливіші тенденції у формуванні розвитку освітньо-кваліфікаційних характеристик персоналу організації в умовах сьогодення. Освітньо-кваліфікаційна характеристика випускників вищого навчального закладу (ОКХ) є галузевим нормативним документом, в якому узагальнюється зміст вищої освіти, тобто відображаються цілі вищої освіти та професійної підготовки, визначається місце фахівця в структурі галузей економіки держави і вимоги до його компетентності, інших соціально важливих властивостей та якостей. ОКХ установлює галузеві кваліфікаційні вимоги до соціально-виробничої діяльності випускників вищого навчального закладу з певних спеціальності та освітньо-кваліфікаційного рівня і державні вимоги до властивостей та якостей особи, яка здобула певної освітній рівень відповідного фахового спрямування. Цей стандарт установлює: • професійне призначення й умови використання випускників вищих навчальних закладів певної спеціальності та освітньо-кваліфікаційного рівня у вигляді переліку первинних посад, виробничих функцій та типових задач діяльності; • освітні та кваліфікаційні вимоги до випускників вищих навчальних закладів у вигляді переліку здатностей та умінь вирішувати задачі діяльності; • вимоги до атестації якості освіти та професійної підготовки випускників вищих навчальних закладів; • відповідальність за якість освіти та професійної підготовки. Стандарт є обов’язковим для вищих навчальних закладів, що готують фахівців данного профілю. Підприємства, установи, організації повинні забезпечити необхідні умови для використання фахівців відповідно до здобутих ними у вищому навчальному закладі кваліфікації та спеціальності згідно з чинним законодавством. Стандарт придатний для цілей ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів, атестації осіб, які закінчили навчання у вищих навчальних закладах, та сертифікації фахівців. Для професійної групи "Керівники" вимоги визначено залежно від рівня та функцій управління і керівництва, які відрізняються за своєю складністю та відповідальністю: керівники первинних структурних підрозділів, керівники структурних підрозділів вищого рівня, керівники підприємств, установ, організацій. Для професійної групи "Професіонали" визначено вимоги повної вищої освіти з освітньо-кваліфікаційним рівнем - магістр, спеціаліст та чотирирівневе кваліфікаційне категоріювання. Для професіоналів, зайнятих на складних і відповідальних роботах (інженер-конструктор, інженер-електронік тощо), запроваджено п'ятирівневе кваліфікаційне категоріювання. Для професійної групи "Фахівці" визначено вимоги базової або неповної вищої освіти з освітньо-кваліфікаційним рівнем - бакалавр, молодший спеціаліст та трирівневе кваліфікаційне категоріювання. В окремих випадках визначаються вимоги повної вищої освіти з освітньо-кваліфікаційним рівнем - спеціаліст. Для професійної групи "Технічні службовці" визначено вимоги професійно-технічної освіти чи повної загальної середньої освіти та професійної підготовки на виробництві, у сфері послуг. Визначається самостійна ділянка роботи відповідно до Положення про підрозділ. Ділянка роботи може визначатися шляхом виділення групи питань з відповідних напрямів або закріпленням за працівником переліку об'єктів управління, або як перелік відносно самостійних питань. Визначається перелік видів робіт, з яких складаються функції, що виконуються. Під час встановлення видів робіт слід визначати їх за організаційно-юридичними ознаками (керує, затверджує, здійснює, організовує, розглядає, виконує, забезпечує, контролює, бере участь, готує тощо). Завдання та обов'язки працівника мають відповідати завданням і функціям підрозділу та вимогам кваліфікаційної характеристики відповідної посади. Поряд з роботами, що внесені до складу відповідного розділу кваліфікаційних характеристик посад, усі керівники повинні: а) володіти знаннями з права економіки адміністрування, фінансів, кадрового менеджменту та екології; б) аналізувати та узагальнювати інформацію, продукувати нові ідеї, управлінські рішення, соціальні технології; в) розробляти планові та керівні матеріали, створювати можливості для майбутнього розвитку, формування інноваційної моделі розвитку; г) упроваджувати нормативні та інструктивні матеріали, забезпечувати умови для вдосконалення організації розподілу праці, виконання робіт та управління підрозділами; д) сприяти встановленню ефективних виробничих (службових) взаємовідносин і зв'язків між працівниками; е) забезпечувати додержання вимог посадових інструкцій; ж) аналізувати стан виконання планів, організації робіт, виконавської майстерності працівників, задоволення вимог замовників та технологічні, ринкові, фінансові досягнення чи прорахунки; к) упроваджувати заходи щодо професійного розвитку персоналу з метою досягнення високих економічних результатів; л) створювати необхідні умови для успішного ведення робіт, виготовлення нових виробів (надання нових послуг), поширення їх на товарні ринки (ринки послуг), встановлення партнерських відносин з постачальниками, споживачами та конкурентами; м) удосконалювати форми мотивації праці працівників відповідно до їх професійних та ділових якостей, складності та умов праці, результатів господарської діяльності підприємств, установ, організацій; н) застосовувати світовий досвід і передову вітчизняну практику організації виробництва (робіт).

Професіонали та фахівці різних категорій повинні: вміти реалізовувати плани в межах своєї діяльності, систематизувати, аналізувати та обробляти інформацію, вживати заходів щодо усунення виявлених недоліків. Усі працівники повинні підвищувати професійну кваліфікацію згідно з вимогами чинного законодавства. Кваліфікаційні категорії підвищуються насамперед тим працівникам, які успішно виконують посадові завдання та обов'язки, творчо і сумлінно ставляться до службових доручень і вимог посадових інструкцій. Присвоєння і підвищення кваліфікаційних категорій працівникам здійснюють комісії з проведення кваліфікаційної атестації. Особи, які не мають відповідної освіти або стажу роботи, встановлених кваліфікаційними вимогами, але мають достатній практичний досвід та успішно виконують у повному обсязі покладені на них завдання та обов'язки, можуть бути, як виняток, залишені на займаній посаді або призначені на відповідні посади за рекомендацією атестаційної комісії. Роботодавець організовує систематичне навчання працівників з питань охорони праці. Похідні посади, назви яких утворено за допомогою додаткових ознак типу "заступник", "змінний" тощо, мають такі ж кваліфікаційні характеристики, що й базові. Завдання, обов'язки, знання та кваліфікаційні вимоги цих працівників під час розроблення посадових інструкцій визначаються на основі кваліфікаційної характеристики відповідної базової професії. 14. У разі виконання працівником робіт, що належать до різних посад, трудовий договір укладається за згодою сторін за посадою, яку визнано основною. Основною вважається посада з найбільшим обсягом виконуваних робіт порівняно з іншими посадами.