76.Основні теорії фемінізму

Категорія фемінізму неоднорідна, оскільки посідає водночас декілька значень: політичне (суспільні рухи), ідеологічне (стратегії суспільних змін) і теоретичне (методологія аналізу культури і суспільства). Перший його аспект слід вважати первісним (базовим), оскільки власне розгортання феміністичного руху призвело до виникнення ідеології фемінізму та феміністичної теорії. Феміні́зм — теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок. Суттю феміністичних переконань є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі. Витоки феміністичних ідей вбачають в аболіціоністському русі за громадянські права у США в XIX ст. Одна з найвпливовіших феміністок того часу Сара Ґрімке у своїй праці Листи про рівність статей і становище жінок (1838) писала про те, що демократичні цілі та вартості Американської Революції повинні однаково стосуватися і жінок, і чоловіків. Одним з найважливіших понять фемінізму цієї доби слід вважати емансипацію, яка була гаслом більшости кампаній за здобуття рівноправности жінок у різних сферах (насамперед в царині освіти, праці, громадянських прав) у межах існуючих суспільних структур. Організований рух захисту жіночих прав має на меті досягнення конкретних практичних цілей у певний спосіб, залежно від того ідеологічного підґрунтя, якого він дотримується. З-поміж безлічі напрямків сучасного фемінізму (які втілюють цілісне поєднання комплексів ідеологій, практик і теорій) на особливу увагу заслуговують три головні гілки.

1. Ліберальний (поміркований) фемінізм, що має найтривалішу історичну традицію. Першим повним викладом засад ліберального фемінізму слід вважати книгу Мері Вулстонкрафт «Обґрунтування прав жінок» (1789). Головна ідея книги – забезпечення жінкам однакових з чоловіками умов та можливостей особистого зростання у царині освіти та громадянських прав. Течія має реформістський характер і спрямована головно на пошук шляхів покращення становища жінок в межах існуючих суспільно-економічних структур. Сферу приватного (інтимного) життя послідовники/послідовниці поміркованого фемінізму вважають такою, що не підлягає реґулюванню ззовні (через це зазнають жорсткої критики від представниць радикального фемінізму). Ліберальний фемінізм й досі має найбільшу кількість прихильників. Його відродження пов'язане з книгою американської феміністки Бетті Фрідан „Містика Жіночності“(1963), яка доводить, що сучасні білі американки середньго класу не мають рівних з чоловіками можливостей реалізації прав, прописаних в законах. Після виходу книги в США з'явилася Національна Організація Жінок, яка в короткий термін об'єднала біля 300000 членів і проголосила, що її ціль — боротьба за рівні стартові умови для самореалізації обох статей.[6] Неоліберальні феміністки (Е.Россі, Дж. Річардс, С.Оукін) досі апелюють до білих жінок середнього класу, орієнтуючи їх на досягнення високих професійних цілей, але не звільняючи від виконання традиційних соціальних ролей (коханки, жінки, матері, господині і т. д.). Услід за Б.Фрідан, неолібералки в Європі і США — як прихильниці „фемінізму рівності“ — побачили проблему не у відсутності прав, а в інертності жінок, їх невмінні користуватися тим, що вже дано законом або може бути здійснено в легітимному ладі (особливо в юридичній і освітній області). Зосередженість неолібералок на прагненні зробити жінку у всьому рівною чоловікові, на думку критиків неоліберального фемінізму, стирає природні особливості жінок, не залишає їй місця як жінці, веде до тенденції стирання статевих відмінностей в професійній сфері, одночасно перенавантажуючи жінку родинними і домашніми зобов'язаннями, які залишаються на її плечах

2. Соціалістичний (і, почасти, марксистський) фемінізм засновується на суспільно усталених відмінностях між чоловіками та жінками як відмінностях класових, ієрархічно представлених, і вбачає головну причину дискримінації жінок у поділі праці за статевою приналежністю (зокрема, закріплення за жінками непрестижних, низькооплачуваних або й зовсім неоплачуваних – як-от домашня праця – сфер самореалізації). Натомість пропонується концепція культурного розподілу праці. Відтак головна мета – зміна соціально-економічної площини суспільного буття. Яскравими представницями цього напрямку є Джулієт Мітчелл та Енн Оуклі.