102. Методики аналізу наративних інтерв’ю

Наративне інтерв’ю представляє собою вільну розповідь про життя розповідача без будь-якого втручання зі сторони інтерв’юера, крім можливих (для стимулювання і підтримки розповіді).

Ф.Шутце зосереджує увагу на обґрунтуванні методологічної доцільності імпровізованого інтерв’ю, що дає змогу відтворити ситуацію звичайної комунікації і цим самим вводить респондента у середовище звичної для нього ситуації спілкування, що дає змогу дослідити опущені стандартизованим інтерв’ю аспекти. Для нього автобіографічне наративне інтерв’ю (а.н.і.) спрямоване на вивчення всієї історії життя, а не окремих аспектів діяльності. Саме для такого дослідження вже під час роботи з текстом він вводить термін «Процесуальні структури» - регулярні та повторювані специфічні текстуальні форми репрезентації біографічних структур.

Є 4 типи біографічних структур: = Біографічні схеми діяльності – оповідь про події, свідомо заплановані та націлені; = Інституціональні взірці – певні патерни життєвого курсу, зумовлені закономірностями існуванням соц. інститутів; = Біографічні метаморфози – пов’язані з якоюсь надзвичайною подією, що підпорядковує собі плин життя; = Біографічні траєкторії (Б.Т.)– процеси дезорганізації і страждання, що з часом самоусвідомлюються як такі, що позбавляють його можливості контролю над власним життям. Б.Т. – певна «концептуалізація страждання», ця категорія дуже часто використовувалась для аналізу досвіду трагічних подій ХХ ст. пострадянською усною історією.

Методика аналізу матеріалу а.н.і. за Шутце ґрунтується на таких принципах:

1.Набутий досвід втілюється у спонтанній імпровізованій оповіді – тому респондент має бути не підготовлений до а.н.і. Відтак у наративній оповіді відображається саме процес набуття досвіду.

2.Структура наративної оповіді детермінована певними принципами за якими респондент будує свою розповідь.

Етапи роботи з текстом: 1)Весь текст розбивається на наративні та ненаративні сегменти; 2)Структурний опис змісту наративних сегментів і їх узагальнення на рівні суперсегментних наративних поєднань; 3)Аналітична абстракція (відштовхуючись від попередньо виділених сегментів та їх структурної систематизації виробляється біографічна цілісність, тобто загальна організація біографії у вигляді біогр..послідовності структур життєв.досвіду у відповідності до окремих етапів життя); 4)Аналіз знання (пояснення теоретичних аргументативних розмірковувань оповідача відносно власної історії життя та своєї ідентичності) 5)Побудова теоретичної моделі (модель специфічних видів життєвих шляхів окремої групи індивідів).

Останні три етапи роботи з текстом спрямовані на організацію біографічної оповіді у вигляді послідовності процесуальних структур життєвого досвіду. Фактично якщо критично осмислити побудову самого аналізу, то кінцевий етап спрямований на побудову досвіду респондента з точки зору критичного осмислення дослідника. Отже, метод Шутце поєднує всі 4 підходи до наративного аналізу: розглядає автобіографічну оповідь як цілісну, застосовує певні категорії для її вивчення, орієнтується на загальний зміст, аналітично досліджує функціональні елементи наративу.

Габраель Розенталь для свого методу взяла за основу метод Шутце і розширила його до необхідності поєднання аналізу Історії життя (І.Ж.) та Історії про життя (І.П.Ж.). Сам перебіг а.н.і. у неї є чітко структурований і має проходити за чітким сценарієм. Аналіз Розенталь ґрунтується на її розумінні відмінностей між тим, що було пережито людиною, й тим, що було нею розказано, а також розгляд оповіді як такої, що містить суто сьогоденні інтерпретації та оцінки набутого досвіду.

Отже, аналіз кожного тексту а.н.і. за Розенталь ґрунтується на: 1. «Генетичному аналізі» - реконструкція історії життя у вигляду пережитих подій, що вилились у досвід. Генетичний етап охоплює таку роботу з текстом: аналіз біографічних даних та реконструкція історії життя. 2.«Текстуальному аналізі» - вивчення значення, яке респондент вкладає у свій досвід сьогодні і презентує у наративній послідовності. Текстуальний аналіз охоплює: вивченні тематичного поля і структури само презентації та мікроаналіз окремих принципових важливих частин тексту. 3. Останній етап роботи з текстом окремого а.н.і. націлений на контрасне порівняння «історії життя» та «історії про життя».

Далі ще може йти компаративний аналіз кількох інтерв’ю.

Етапи роботи з текстом: 1) Аналіз біографічних даних – факти біографії розглядаються окремо і незалежно від того, що трапилось після них та без урахування власних оцінок респондента; 2) Реконструкція біографічної цілісності оповіді про життя, передбачає аналіз наративних зусиль респондента під час логіки побудови та викладу історії життя; 3)Реконструкція історії життя, порівняння біографічних даних з коментарями респондента; 4)Мікроаналіз текстових сегментів – для розшифровки латентних структур значення в цих уривках; 5) Контрастне порівняння історії життя та історії про життя; 6) Визначення типів та контрастне порівняння кількох біографічних випадків.

Незважаючи на те, що Розенталь використовувала як базу підхід Шуте насправді вони дуже відрізняються. Головна відмінність в тому, що Шуте аналізує лише «історію про життя» і хоча в методології аналізу присутні твердження про критична осмислення і абстракцію з боку дослідника, все ж підхід Розенталь є біль ширшим і охоплює ширші аспекти та дає більші можливості саме для аналізу наративу.

103. Співвідношення "об’єктивної " письмової та "суб'єктивної " усної історії. (це питання – власна думка). Середина XIX ст. відбувся поворот до людини як учасника і свідка історії. Потреба пізнання і розуміння індивідуального досвіду людини призвела до звернення до якісних методів дослідження, а саме, мікроісторія, історія повсякдення, соціальна історія дали змогу вивчати минуле в його антропологічному вимірі: не на макрорівні (історія великих держав, подій і т.д.), а з позиції окремого індивіда, звичайної людини та її життя, що дозволяє побачити різноманітність і неоднозначність історичних інтерпретацій. Визнання цінності людського досвіду спричинило потребу в інтерв’юванні безпосередніх учасників подій минулого, а це дало поштовх до розвитку нової ділянки історичної науки – усної історії. Термін “усна історія” існує завдяки мангетенському літератору Джозефу Гоулду. У суто академічному контексті це поняття вперше використав у 1938 році Алан Невін. Усна історія – це ділянка досліджень і методів збирання, зберігання та інтерпретації голосів та спогадів людей, груп, учасників подій минулого. Це найдавніший спосіб історичного дослідження, що передує писемності. З іншого боку, найсучасніший. Від самого початку створення усної історії постала проблема ненадійності усних свідчень.дослідник оперує індивідуальними спогадами, записаними інколи через багато років після описаної події, що відбувалась. Це ставить під сумнів неупередженість, точність,правдивість розповіді. Дослідження психолог.особливостей формув.людс.пам'яті підкріпили сумнів щодо надійності. Вчені сходяться на тому, що дослідник має перевірити свідчення респондента в інших джерелах. Замість категорії об’єктивності в усній історії вводиться категорія інтерсуб’єктивності (взаємодія між особистим і масовим наративами, взаємодія між оповідачем і аудиторією). Д.Річі: “Усна історія надійна чи ненадійна тією ж мірою, що й інші джерела. Жодним даним не можна довіряти повністю, і кожне джерело має бути перевірене шляхом зіставлення з іншими”. А.Портеллі: “Головне, що вирізняє усну історію, - це те, що вона говорить нам не стільки про факти, скільки про їх значення ”.Сьогодні ще багато питань усної історії залишаються для істориків відкритими; водночас щораз менше живих свідків минулого залишається серед нас. “Тож аби пізнати власне історичне минуле, нам слід прийти до цих людей і надати їм чи не єдину можливість розповісти про те, що часто невимовне”. В усних методах постає проблема нерівності співрозмовника = інтерв’юера, ненадійності даних. Тому велика відмінність між "об’єктивною " письмовою та "суб'єктивною " усною історією. Далі про співвідношення – власні думки і міркування.