ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК ОСВІТИ ТА НАУКИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПЕРІОД XIX-XX СТОЛІТТЯ……………………………………………………….4
1.1. Розвиток освіти…………………………………………………………...4
1.2.Розвиток науки…………………………………………………………….7
РОЗДІЛ 2. ОСВІТА У ВІДОМИХ УНІВЕРСИТЕТАХ УКРАЇНИ XIX-XX СТОЛІТТЯ……………………………………………………………………………9
2.1. Національний університет «Києво-Могилянска академія»……………9
2.2. Київський національний університет імені Тараса Шевченка………10
2.3. Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна………..11
2.4. Національний медичний університет імені Олександра Богомольца.12
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...14
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………….…..15
ВСТУП
Актуальність: Створена на початку XIX століття, університетська освіта в Україні була суто державною, але регулювалася чіткими нормативно-правовими засадами Російської імперії.
Оскільки на формування освіти великий вплив мала Російська імперія, то відповідно це також вплинуло на університетський рівень освіти.
Ця тема є актуальність, бо навіть наші предки казали: «Немає майбутнього без минулого».
Мета роботи: розглянути університетську освіту на українських теренах у ХІХ – початку ХХ ст.
Завдання роботи:
1. Розглянути університетську освіту в Україні в XIX- XX столітті.
2. Проаналізувати вплив Російської імперії на університетську освіту в Україні.
РОЗДІЛ 1.
РОЗВИТОК ОСВІТИ ТА НАУКИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
У ПЕРІОД XIX-XX СТОЛІТТЯ.
1.1. Розвиток освіти.
Під тиском революційних подій царизм змушений був відмінити укази щодо української мови. Кількість початкових шкіл в Україні зросла з 13,6 тис. У 1897 році до 18,7 тис. у 1911році. А в 1912 році було відкрито досить багато вищих 4-річних початкових училищ. Але в цілому рівень освіти в Україні був незадовільним. У 1914 - 1915 роках в Україні було всього 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.У Західній Україні освітянський рівень був ще гіршим, оскількі його гальмувала австро-угорська влада. В Галичині понад 980 сіл (із 6240) не мали шкіл. А на Буковині була тільки одна гімназія.[5]
У 1827 р. виходить збірка «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича (1804-1873), в майбутньому ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору, а тоді ще тільки недавнього випускника Московського університету. Враження від пісень, зібраних молодим ботаніком, було надзвичайне, про що свідчать, зокрема, відгуки О. Пушкіна та М. Гоголя. Мало хто тепер насмілювався говорити про примітивність народної мови і культури. Завдання полягало в тому, щоб зуміти використати їх багатства у процесі творення професійної культури.
Це завдання лягало на плечі нової верстви, що формувалася на Україні й відрізнялася своїми поглядами та інтересами від дворян. Рекрутування її йшло з освітніх закладів.[1]
Першим університетом на Східній Україні був Харківський (1805), створений за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В цьому передовсім заслуга Василя Каразіна (1773-1842), відомого громадського та культурного діяча, автора ряду ліберальних проектів перебудови державного управління і господарства в Російській імперії. Харків стає центром наукового та освітнього життя України, тут зосереджуються найкращі наукові сили: Й. Шат, І. Тимківський, І. Срезневськнй, А. Метлинський, Т. Осиповський, П. Гулак-Артемовський та інші.[1]
На західноукраїнських землях культурний поступ значною мірою пов’язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по підвищенню освіченості українського населення Галичини, Закарпаття та Буковини зробив австрійський уряд. У Відні при церкві св. Варвари 1774 р. був заснований «Barbareum» – семінарія для уніатського духовенства на доповнення до вже існуючих у Львові та Перемишлі, але сильно занепалих. У 1784 р. вона була перенесена до Львова і стала головним навчальним закладом греко-католиків Австрійської держави. На Буковині відкрито духовну школу в Сучаві, а в 1827 р. – богословський ліцей у Чернівцях. У Львові відновив свої заняття університет (1784), де викладання велося німецькою та латинською (на богословському факультеті) мовами. Однак, для українських студентів діяв спеціально створений урядом провізоричний, філософський і богословський інститут «Studium Ruthemnm (1787-1809), лекції в якому читались українською мовою, точніше – церковнослов’янською з українською вимовою. Викладачами його були в основному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими вченими та громадськими діячами. Саме ця верства започаткувала тут національне відродження. Але уніатське духовенство, міцно зв’язане церковною традицією, схилялося до церковнослов’янської мови та давньої літератури і не допускало вживання народної мови в друкованих виданнях; у повсякденному побуті воно охоче зверталось до польської мови, тому не могло послідовно працювати для культурного відродження. Це завдання випало на долю молодшого покоління західноукраїнської інтелігенції, формування якої припадає на 50-70 pp. Будителями її виступила у 30-х роках група вихованців Львівської духовної семінарії, об’єднана в гурток «Руська трійця», провідну роль у якому відігравали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Погляди їх сформувались на основі праць діячів наддніпрянського відродження, а також творів польських, сербських і чеських письменників та вчених, що започаткували слов’янський національний рух. Подібні гуртки були в Перемишлі, Коломиї, в с. Добряна біля Стрия і навіть у Відні. Члени їх займалися вивченням минулого українців, збиранням етнографічних матеріалів та фольклору, утвердженням української мови в церковній та літературній практиці. Зокрема, зусиллями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка Дністровая».[1]
Напередодні революції 1917 року ситуація з освітою дещо поліпшилася. В Україні налічувалося вже 27 вищих учбових закладів, у яких навчалося 35 тис.студентів. Проте на всій території України не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.[6]
Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. У 1805 - Харківський університет. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною.[6]
У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;— Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет в Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.[5]