6. Філософія України другої половини XIX — початку XX ст.

Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість українського вченого зі світовим ім'ям, визнаного фахівця в галузі загального мовознавства, фольклору, етнографії О.О.Потебні (1835—1891). Потебня першим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, розкрив зв'язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою в цілому. Потебня розглядав мову як діяльність, як живий, безперервний процес творчості народу,він наближався по трактування творчості як мислення художніми образами. Потебня завжди підкреслював високу культуру стародавніх слов'ян, виступав проти теорії запозичення, стверджуючи, що джерелом народної творчості є самобутня культура народу.

Одним із визначних українських філософів минулого століття був П.Д.Юркевич (1827—1874). За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й «серцем», оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

Значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вчені-природознавці другої половини XIX— початку XX ст. Основними центрами розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визнані наукові установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одеський) університети. Ряд всесвітньо відомих вчених, таких як М.П.Авенаріус, М.С.Ващенко-Захарченко, Д.О.Граве, Г.Г.Де-Метц, В.П.Єрмаков, Т.Ф.Осиповський та ін., сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обгрунтуванні положень про об'єктивне, незалежне від свідомості людей існування світу. Вони обгрунтували прогресивні погляди на рух, простір і час як форми існування матерії, пропагували ідею єдності світу, яка передбачала розуміння людини як невіддільної від усієї природи істоти і одночасно — як окрему особистість.

Одна із центральних ідей: світ не є продуктом людської свідомості, навпаки, — людина є продукт цього світу. Звідси розуміння необхідності вивчення законів природи як однієї із основних умов поліпшення життя людини і людства в цілому. Життя людини на Землі постає як найвища цінність. Однак, ціннісне усвідомлення природи людини, його творчої діяльності перебуває у певній залежності і від соціальних факторів. Особливо важливим у цьому плані є обгрунтування окремими природодослідниками гуманістичної природи людини і необхідності її емансипації.

Великий внесок у розвиток української філософії другої половини XIX— початку XX ст. зробили М.П.Драгоманов (1841—1895), І.Я. Франко (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913).

М.П.Драгоманов розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів, різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків. Стоячи на філософській основі позитивізму, Драгоманов не про­сто прагнув, а й робив усе можливе, щоб в Україну прийшла справжня освіта, європейська освіченість та культура.

І.Я.Франко перший в українській (і один з перших у європейській) літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.Однак в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці є внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб.

Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а «правдивий живий чоловік «. Така людина — носій духу, а той дух є «вічний революціонер». «Дух, що тіло рве до бою», дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський. В одному з найкращих філософських віршів («Веснянки»), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає «свиням під ноги». Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі «крила духовності», втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою песимізму й збайдужіння.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності. Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст., основи якої заклали Г.Сковорода і Т.Шевченко.

Оригінальність філософії Лесі Українки полягає насамперед у оспівуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Грунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г.Сковороди і Т.Шевченка, Леся Українка будує філософію синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість позбавитися інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди.

Вячеслав Казимірович Липинський (1882-1931) закінчив університетські студії з історії і агрономії у Кракові та Женеві. 1918 р. його призначено послом Української держави у Відні. За своїми поглядами Липинський був народником і демокра­том. Для нього характерним є не мрійлива закоханість в народ, а нагальна потреба служити мешканцям української землі. Історія, на його думку, свідчить, що повним національним життям наш народ жив тільки тоді, коли користувався на своїй землі повно­тою своїх суверенних прав, тобто за часів Київської держави.

Боротьбу за державний суверенітет українського народу по всій Україні Липинський вважає вихідною точкою пол­ітичної програми. У центрі його філософії історії стоїть «велика людина», «потужній, Богом посланий» гетьман Богдан Хмель­ницький з його жадобою влади, бажанням панувати, нещадний у війнах, хитрий у переговорах: «Сила й авторитет - дві прик­мети, без яких не може звільнитися в нації провідна об’єдную­ча та організуюча її групи влада». Липинський ставить знак рівності між державою і національною приналежністю. Це оз­начає, що постійні мешканці української землі без огляду на їх соціальну належність, віросповідування, етнічне походження і навіть національно-культурну свідомість мають бути повноп­равними громадянами Української держави.

У поглядах на проблему нації та держави Липинський сут­тєво розійшовся з Д. Донцовим. Якщо перший йшов «через державу до нації» (спочатку формується держава, потім - на­ція), то другий - «через націю до держави», перший був при­хильником консервативної думки, другий - революційної.

Дмитро Донцов (1883-1957) Для Донцова нація - самодостатня цінність, а держава - інструмент її захисту. Політична філософія Донцова є прикладом поєднання волюнтаризму з філософією цінностей. Українській ідеї, на думку Донцова, бракує саме того, до чого горнуться підсвідоме маси, що власне і є суттю ідеї, - інстинкту пануван­ня, влади, державного насильства, бажання вести за собою, упо­рядковувати життя, хоч би й силою. Українство мусить усвідо­мити, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою, виключати будь-яку іншу (бути над «людяністю»).

В.ІВернадський(1863-1945) дійшов висновку, що «визнання безсмертя душі можливе і за атеїзму. Воно потрібніше для людини, ніж визнання існування Бога». Людина шукає такого сенсу жит­тя, в якому скінченність не поглинала б нескінченне, а навпа­ки, переходила б у нього. Вона шукає неперервності існування, особистої вічності і безсмертя. Без особистої вічності вічність Бога та Всесвіту не є для людини цінністю. Отже, найістотні­шою в релігії є віра в особисте безсмертя, яка може бути реал­ізована і через віру в Бога. А ще на думку мислителя, народ повинен зрозуміти, що, по-пер­ше, держава існує для громадян, а не громадяни для держави. Звідси обстоювання її прав. По-друге, держава є об’єднанням людей, яким надана найвища можливість усвідомлювати себе, розвивати свій розум і діяти відповідно до свого розуму. Уряд, яким би він не був, є лише ставлеником громадян і повинен діяти за їх участі і контролю. Свобода полягає в тому, щоб державу як інститут, що стоїть над народом, перетворити в орган, який цілковито підпорядкований народові.