9. Досудові способи захисту прав

римське право знало і досудові способи захисту порушених прав, а саме: а) гарантія, яку дає одна особа іншій в тому, що вона виконає дане зобов'язання. Гарантія може бути добровільною або примусовою; б) право утримання речі до задоволення власником вимог кредитора; в) секвестр - передача речі третій особі до вирішення спору між двома особами із зобов'язанням віддати її тому, кому вона була присуджена. Якщо, незважаючи на вжиті заходи охорони, право все ж буде порушене, то за захистом свого порушеного права потерпілому належить звернутися до суду.

Римське право, як відомо, поділялося на публічне і приватне. Відповідно до цього поділу розрізнялися суди за справами, які торкалися інтересів держави (judicia publica) та цивільні суди за справами приватних осіб (judicia privata).

Розглянемо особливості та форми римського цивільного процесу.

Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату є його поділ на дві різко розмежовані між собою стадії -jus та judicium. Такий поділ не має нічого спільного з сучасною відмінністю між судовими інстанціями. Справа в тому, що сучасний суд першої інстанції розг­лядає справу від початку до кінця і виносить рішення по справі. Якщо це рішення не оскаржене протягом певного строку, воно вступає в законну силу і виконується. На випадок оскарження суд другої інстанції переглядає винесене рішення.

За загальним правилом, на стадії jus спірна справа тільки готувалася до вирішення і розглядалася вона в магістраті, а не в суді. Обов'язковою була присутність обох сторін, які перед магістратом, зокрема перед претором, формулювали свої вимоги: позивач заявляв свої вимоги, відповідач висловлював свої заперечення. Якщо претор вважав, що вимога позивача підлягає судовому захистові, то він засвідчував зроблені сторонами заяви, призначав суддю і давав йому вказівки щодо порядку розгляду справи.

На стадії judicium, згідно з загальним правилом справа розглядалася одноособовим суддею. Сторони знову подавали свої докази й заперечення, судця аналізував їх і виносив рішення. Правова основа судового рішення - Закони XII таблиць, звичаї предків, постанови народних зборів, сенатусконсульти тощо.

Отже, jus та judicium - це не дві інстанції, а два етапи одного і того ж переведення. На стадії jus спірна справа лише готувалася для вирішення, а перевірялись обставини і виносились рішення на другій стадії -judicium. Справа вважалась остаточно вирішеною тільки після проходження цих двох стадій.

На жаль, немає вірогідних даних, якими потребами був викликаний подібний поділ римського процесу на дві стадії і яку мету він переслідував. Проте безсумнівним є той факт, що цей поділ значною мірою сприяв удосконаленню римського приватного права і що така організація цивільного процесу існувала протягом декількох століть.

10. Cудові процеси в Римі

Легісакційний процес означає позивати за допомогою закону шля­хом проголошення певних, фіксованих слів. Це найдавніша форма судочинства, яка позначалася обтяжливим формалізмом - при відсту­пі від форми процес припинявся, його застосування обмежувало гос­подарський оборот. Стадія починалася з того, що обидві сторони з'яв­лялися до претора (кредитор був зобов'язаний забезпечити явку борж­ника, навіть силою). Далі позивач виголошував суворо визначену сло­весну формулу і торкався спеціальною паличкою, т.зв. віндиктою, спірної речі чи її символічної частини (наприклад, шматка дерну, як­що спір йшов про земельну ділянку). Якщо відповідач не погоджував­ся з вимогою, він виголошував свою формулу і покладав на спірну річ контрвіндикту (згода, тобто судове визнання, вела до припинення да­льшого розгляду справи). Найменше порушення у виголошенні фор­мул вело до втрати права на висунення позову. Якщо ж порушень процедури не було, претор пропонував сторонам внести заклад. Це ставило на меті запобігання сутяжництву: якщо переможець у суді отримував свій заклад назад, то переможена сторона свого закладу позбавлялася, він йшов у дохід держави. До винесення судового

рішення спірна річ зберігалася - за розсудом претора - у позивача, відповідача чи навіть у третьої особи. Претор звертався до свідків з проханням засвідчити невирішений спір.

На другій стадії запропонований претором і схвалений сторонами суддя одноосібно, без жодних формальностей, вислуховував покази сторін та свідків, розглядав матеріальні докази тощо. Рішення судді було остаточним і оскарженню не підлягало - судове рішення повинно прийматися за істину.

Після винесення рішення кредитор в присутності посадової особи і свідків накладав руку на боржника і виголошував відповідну форму­лу та судове рішення вступало у законну силу.

Формулярний процес як більш гнучка, досконала форма судочин­ства виникає за часів пізньої Республіки. Претор подавав справу у письмовому вигляді, цим самим закликаючи суддю засудити обвину­ваченого, якщо він визнає певні твердження доведеними, або виправ­дати його за належних обставин. Обов'язок формулювати позовні вимоги перекладається на претора, а з позивача зняті формальності. Стадія завершувалася складанням претором спеціальної записки -формули - для судді. В цій записці вказувалися умови, за яких позов мав бути задоволений чи, навпаки, можливі застереження, які робили неможливим задоволення такого позову. Претор отримав право ви­кладати позов, не дотримуючись форми, це дозволяло йому давати свою підтримку новим нормам цивільного життя. В своєму едикті при вступі на посаду претор виголошував, яким позовам він буде на­давати позовний захист, а яким - ні. Такий едикт відігравав роль своє­рідної передвиборної платформи (претори, як й інші посадові особи Риму, обиралися центуріатними народними зборами), тобто можна гово­рити про своєрідний зворотний зв'язок законодавця і народу Риму.

У формулярному процесі вимога в позові визначалася у грошовій формі. Магістрат міг арештувати боржника до повної сплати боргу, застосувати публічний розпродаж з торгів усього або частини належ­ного йому майна.

Екстраординарний процес виник з періоду Імперії, процедуру фор­мулювання замінила процедура розслідування, у рамках якої відмови­лися від непрофесіоналів, і всю справу слухав призначений державою суддя, який і вирішував спір згідно з законом і відповідно до фактів. Демократія тоді обмежувалася, тому був обмежений і принцип публі­чності, скасовані виборні судді. Набуває поширення практика одно­особового розгляду цивільних справ магістратами. У провінціях справу вирішував її правитель чи муніципальні магістрати, в столи­цях - Римі і Візантії - начальник міської поліції. Позивач подавав скаргу, після цього відповідачу надходив виклик до суду. У випадку неявки однієї із сторін допускався заочний розгляд справи, але діяла презумпція вини того, хто не прибув на судове засідання. Суд втратив публічний характер, але почали вестися протоколи судового засідан­ня. Допускалася апеляція на винесене рішення. Останньою апеляцій­ною інстанцією був сам імператор. Якщо протягом двох місяців від­повідач не повертав присудженої речі чи грошової суми, рішення су­ду виконувалося силою зброї. Вперше було запроваджено мито для покриття судових витрат.