57. Реальні договори. Договір позики і позички

Якщо вербальні і літеральні контракти є договорами формальними, то всі інші контракти - це неформальні договори, оскільки вони необмежені якоюсь певною формою. Однак між ними є різниця. Одні з них для визнання своєї дійсності не потребували нічого, крім простої згоди між сторонами (контрак¬ти консенсуальні); інші набували юридичної сили тільки після того, як на підставі згоди одна сторона передала іншій ту річ, яка була предметом дого¬вору. Оскільки річ походить від лат. res, то й договір одержав назву реального. Римське право виділяло чотири види таких контрактів - позика, позичка, по¬клажа і застава.

58. Договір позики і позички

За договором позики одна сторона передає іншій стороні речі визначені родовими ознаками у власність із зобов’язанням повернути кредитору в тій же кількості та якості речі такого ж роду у строк визначений договором або на вимогу кредитора.

Ознаки позики:

Позика є реальним контрактом і для його укладення була необхідна передача речі.

Предметом позики були речі з родовими ознаками.

Речі передавалися у власність, тому боржник мав право розпоряджатися речами на власний розсуд.

Із погляду на те, що боржник ставав власником речі, на нього клалась відповідальність за смерть речі.

Даний договір є договором суворого права, оскільки позикодавцю надавалося право судового позову.

Даний договором є одностороннім. Тобто кредитор має тільки право вимагати повернення речей також роду, а боржник має тільки обов’язок стосовно даної речі.

Позика могла бути з % та без %.

% встановлювалися шляхом додаткової угоди до договору. І така угода укладалася у вигляді стипуляції.

Позичка. За договором позички одна сторона передає іншій стороні якусь індивідуально-визначену річ у тимчасове і безоплатне користування із зобов’язанням боржника повернути цю ж саму річ у цілісності кредитору.

Ознаки позички:

Реальний контракт.

Річ була індивідуально-визначеною.

Річ передавалася не у власність, а у користування.

Боржник ніс відповідальність за будь-яку вину, оскільки договір укладався на його користь.

Є двостороннім. Права й обов’язки мали дві сторони, хоча й нерівнозначні. Обов’язки у кредитора виникали у тому випадку, коли він передавав боржнику несправну річ і боржник змушений був понести витрати для її полагодження. Боржник зобов’язаний був користуватися річчю за призначенням та повернути її на вимогу кредитора або у строк визначений договором.

Ризик випадкової загибелі речі ніс кредитор, а боржник лише їй користувався.

59. Договір зберігання та застави

За договором поклажі, одна сторона передає іншій стороні на безоплатне збереження якусь рухому річ з правом повернення за першою вимогою.

Ознаки поклажі:

• Реальний контракт.

• Предметом договору, у переважній більшості випадків, були індивідуально-визначені речі. Проте могли і бути певним чином індивідуалізовані родові речі.

• Річ зберігалася за загальним правилом безоплатно, адже якщо передбачалася оплата, це був би не договір поклажі, а найм.

• Річ передається не в користування, а у просте держання. Тому якщо боржник користувався річчю, це класифікувалося як крадіжка.

• На зберігання кредитор міг передавати як власну річ так і чужу річ.

• За даним договором головним обов’язком боржника було збереження переданої йому речі на певний строк та повернути її на вимогу кредитора.

• Якщо боржник ухилявся від повернення речі, кредитору надавався позов, а боржнику безчестя. Але надавався і зворотній договір, у випадках коли збереження речі вимагало певних витрат і ці витрати були понесені боржником, а кредитор відмовлявся їх відшкодувати.

Секвестр – це передача на збереження речі з приводу якої виник спір. Така річ передавалася третій особі з метою, щоб після розв’язання спору передати її визнаному судом власнику

Договір застави -укладався у випадках, коли застава супроводжувалася

передачею речі заставодержцю. Ранні форми римської застави — фідуціарна

угода і ручний заклад — полягали саме в передачі предмета застави іншій

стороні. Тоді заставне право на річ боржника встановлювалося засобом

договору застави, що визначав правове положення сторін.

Заставне право

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в

ранній республіканський період.

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем

заздалегідь обумовленої речі (предмета застави) кредитору-заставодержцю.

Отже, заставне право — це право кредитора в разі невиконання боржником

зобов 'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від

того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях свого розвитку. Відомі три

форми застави: фідуціарна угода, ручна застава та іпотека.

Фідуціарна угода — найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому,

що боржник передавав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в

позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність.

Виникла нова форма, за якою застава передавалась заставодержцю

(кредитору) не у власність, а лише у володіння — ручний заклад. Він

швидко поширюється, замінюючи фіду-ціарну угоду. При ручному закладі

власником застави лишався заставодавець (боржник), і якщо він виконував

своє зобов'язання, то заставодержець (кредитор) юридичне був

зобов'язаний повернути заставу її власникові, тобто боржнику.

Заставодержець для захисту своїх інтересів мав володільницький

інтердикт.

Виникла іпотека — одна з форм заставного права, яка була досконаліша,

ніж попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав

заставодержцю предмета застави (сторони при цьому зберігали свої старі

назви). Боржник — заставодавець зберігав за собою можливість володіти,

користуватися, вилучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому

змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його економічне

становище.

60-61. Консенсуальні договори. Договір купівлі-продажу

Консенсуальними називаються контракти, які виникають з простої згоди (consensua) сторін, а передача, якщо і відбулася, то не з метою укладення, а на виконання уже укладеного сторонами договору. Якщо реальний контракт по­роджував певні зобов'язання тільки після передачі речі, то консенсуальний договір набував чинності на момент досягнення згоди про предмет договору без виконання якихось додаткових формальностей. Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівля-продаж, найм, доручення і товариства.

До консенсуальних належать: договір купівлі-продажу, найму, доручення та товариства.

За договіром купівлі-продажу одна сторона зобов’язується передати другій стороні у власність якусь річ, а друга сторона зобов’язується заплатити за цю річ певну грошову суму.

Істотними умовами договору купівлі-продажу є річ, товар, а також ціна.

Річ, товар являє собою предмет договору, яким може бути все, що має майнову цінність, тобто як речі тілесні, так і не тілесні.

Здебільшого предметом договору були тілесні речі, які існували в натурі і належали на праві власності продавцеві.

Ціна повинна бути реальною, а не вдаваною, тобто не повинна приховувати сутності правочину.

Ціна – це обов’язкова грошова сума. Вона встановлювалася за домовленістю сторін і могла бути дещо нижчою або вищою від нормальної ціни. Проте існувало правило, якщо продавець отримав за річ дуже низьку ціну, то він мав право вимагати реституції. Однак і покупець в такому випадку мав право не повертати річ, а лише доплатити.

Покупець мав право вимагати передачі проданої речі належної якості у встановлений в договорі строк. Таке його право забезпечувалось позовом з приводу купленого.

Водночас, покупець був зобов’язаний заплатити погоджену ціну за передану йому річ. Якщо він безпідставно відмовлявся прийняти річ, то він ніс відповідальність та зобов’язаний був відшкодувати завдані збитки продавцю в наслідок не своєчасного прийняття речі.

Продавець мав право вимагати від покупця прийняття речі, а також оплатити обумовлену договором ціну. Якщо покупець своєчасно не сплачував ціну, то він ніс відповідальність у вигляді відшкодування збитків понесених продавцем.

Продавець зобов’язаний був передати покупцю річ у власність.

Продавець ніс відповідальність евікцію речі.

Евікція речі – це відсудження третьою особою речі від покупця на підставі права, яке в неї було до передачі речі покупцю продавцем.

Продавець зобов’язаний був передати річ належної якості.

Якщо річчю не можливо було користуватися за призначенням в наслідок її знецінення, через виявлені недоліки, то така передача речі не вважалася виконанням обов’язку продавцем і він ніс відповідальність за неналежне виконання зобов’язання.

Продавець зобов’язаний був забезпечити збереження речі до її передачі покупцеві.

Серед договору найму розрізняли:

Найм речей.

Найм робочої сили вільної людини.

Замовлення або підряд.

Найм речей. За цим договором одна сторона – наймодавець зобов’язується надати другій стороні – наймачеві річ у тимчасове користування, а наймач надає певну винагороду та після закінчення строку договору (на вимогу) повернути річ. Крім того, це називається орендою.

Об’єктами договору найм речей могли бути як рухомі, так і не рухомі, як тілесні, так і без тілесні, свої та чужі речі, але вони не повинні бути вилучені з обороту.

Істотними умовами договору були предмет і наймана плата.

Наймана плата повинна бути справжньою, а не вдаваною та виражатися в грошах.

У випадку найму землі, наймана плата віддавалася в натурі. При цьому, якщо був неврожайний рік, наймач звільнявся від сплати найманою плати, а якщо наступний рік був врожайний, тоді наймач сплачував подвійну ціну.

Права та обов’язки наймодавця.

Наймодавець зобов’язувався передати наймачеві річ у користування на весь зазначений у договорі строк.

Наймодавець зобов’язувався забезпечити нормальне використання річчі.

Наймодавець мав право вимагати винагороди за користування річчю. Він також мав право повернення речі у встановлений строк, у належному стані.

Права і обов’язки наймача.

Наймач зобов’язаний був спрацювати найману плату, у визначений в договорі строк. А якщо такий строк не був визначений, то після закінчення строку договору.

Наймач зобов’язаний був користуватися річчю за її господарським призначенням або з урахуванням змісту договору.

По закінчені строку найму наймач зобов’язаний був повернути найняту річ в цілісності без пошкоджень.

Наймач мав право передати найняту ним річ у піднайм. В такому випадку наймач ніс відповідальність за дії піднаймача як за свою власну вину.

За час договору найму речей, наймодавець міг продати річ іншій особі.

Припинення найму:

Закінчення строку договору.

Після заяви однієї із сторін, якщо строк договору не був визначений.

Якщо наймач у випадку строкового договору не сплачував найманої плати на протязі двох років.

Якщо річ потребувала ремонту без якого нею було неможливо користуватися.

Якщо в наслідок не передбачених обставин наймодавець сам потребував речі.

У випадку продажу речі іншій особі.

Якщо наймач зловживав своїм правом користуватися річчю, що зіпсовувало річ.

Найм робочої сили вільної людини.

Найнятий надає свою робочу силу за певну винагороду наймачу.

Предметом договору були фізичні роботи, які виконувалися за вказівкою і під наглядом наймача.

Найнятий зобов’язаний був протягом строку договору надавати свою робочу силу, а наймач сплачувати обумовлену договором сплату. Він звільнявся від платежу в тому випадку, коли найнятий не виконав роботи не з власної веди.

Замовлення.

Одна сторона – підрядник бере на себе зобов’язання виготовити для іншої сторони – замовника річ, за певну грошову суму.

Матеріал для виконання замовлення повинен був надавати замовник. Якщо матеріал надавав підрядних, то вважалося, що це не договір підряду, а договір купівлі-продажу.

Підрядний зобов’язаний був виконати роботу (на результат) у строк та здати її замовнику.

Виконуючи роботу, підрядник міг її доручити (всю або частину) роботи субпідрядникам.

Якщо в процесі виконання роботи з’ясовувалося, що за встановлену ціну її виконати не можливо, то замовник міг відмовитись від договору або погодитись на доплату підрядникові.

Якщо замовник безпідставно відмовлявся прийняти виконану підрядником роботу, то він не звільнявся від обов’язку заплатити підряднику передбачену в договорі винагороду.

Договір доручення.

За цим договором одна сторона доручає іншій виконання певної справи або цілої низки справ.

Особа що доручає – довірений, а якій доручають – довірений.

Якщо він би був оплатний, то це був би договір найму.

Це двосторонній контракт, але права і обов’язки між контрагентами розприділялися не рівномірно.

Доручення повинно було виконане в точній відповідності до договору. Довірений не міг змінити доручення навіть з метою вигоди для довірителя. Якщо довірений вийшов за межі доручення, то довіритель мав право прийняти лише те, що входило до доручення.

Після виконання доручення, довірений був зобов’язаний передати все, що отримане в наслідок виконання. І якщо він ухилявся від передачі, то довірителю надався прямий позов доручення.

Довіритель зобов’язаний був прийняти все, що виконано, а також компенсувати зроблені витрати довіреним під час виконання доручення. Якщо довіритель від компенсації ухилявся, то довіреному надавався зворотній позов.

На односторонню сторону довірителя ще до того, як виконання не відбулося.

Зі смертю довіреного.

На односторонню вимогу довіреного, який під страхом відповідальності за спричинені збитки мав вести справу доки довіритель не зможе забезпечити свої забов’язання.

За договором товариства дві або більше сторін погоджувались брати участь у досягненні якоїсь мети, дозволений правом, але такою, що є корисною самому суспільству та товаришам, що брали учать у договорі.

Необхідною умовою була згода товаришів, яка постійна була бути постійною.