37. Сутність особистих сервітутів

Сервітут – це право а чужу тілесну річ, згідно з яким річ окрім свого власника служить й іншій особі. Якщо суб’єкт сервітуту лише певною мірою користувався чужою мірою, то такий сервітут називався позитивним. Коли ж суб’єкт деякою мірою усував від користування інших осіб, а в деяких випадках і самого власника, такий сервітут називався негативним.

Предіальність. Римляни встановили право власника земельної ділянки позбавленої користуватися сусідньою ділянкою. А власник ділянки яка забезпечувала водою іншу ділянку, мав терпіти та сприяти цьому.

Поділялися сервітути поділялися на сільські і міські.

Сільські: на дорожні (проходи через чужу ділянку, прогін худоби, право проїзду взагалі) та водні (право провезти через чужу ділянку воду).

Міські: право опирати будівлю на сусідню стіну, право вставляти балку в стіну сусідського будинку, право на стік дощової води до сусідського воду.

Серед особистих сервітутів розрізняють такі основні види:

Узуфруктус – право користуватися чужою річчю та її плодами (а й передавати таку річ).

Узус – право користуватися чужою річчю, але не її плодами (не могли передавати).

Хабітаціо – право проживати в чужому домі.

Право користуватися працею чужих рабів і тварин.

Правила щодо сервітутів:

Не могло бути сервітуту на власну річ.

Не могло бути сервітуту на сервітут.

Не могло бути сервітуту який…

38. Встановлення, припинення і захист сервітутів

Сервітути могли становлюватися між живими та на випадок смерті.

Між живими в переважній більшості випадків виникали в наслідок манципації чи поступки правом (ін’ю рецесіо).

Сервітути, що виникали за цивільним правом не могли встановлюватись на перегринів.

Виникали сервітути за давністю володіння. Спочатку 2 роки потрібно було володіти річчю, а за Юстиніана 10 років за присутності людей і 20 років за відсутності.

Сервітут міг надаватися в наслідок судового процесу. При розподілі майна. Також коли суд визнавав неможливе користування власністю без сервітута.

Припинення сервітутів:

Поступка права (ін’ю рецесіо).

Особисті сервітути припинялися зі смертю узуфруктарія (гибелі самої речі), а також втрати права дієздатності.

Речові сервітути припинялися із гибелі самої речи чи ділянки. Також в наслідок довгого не користування.

Міські сервітути міг бути припинений у разі, якщо особа на протязі 2 років вільно без перешкод користувалися річчю так ніби їй такий сервітут не потрібен.

Захист сервітутів здійснювався у двох напрямках: встановлювався для власників речі, які заперечували право іншої особи на його річ (здійснювався за рахунок негаторного і прогібіторного позовів); особа яка мала сервітут захищала його як від власника так і від третіх осіб (за допомогою конфесорного позову, він включав у себе ніби такі види позовів, що надавалися власнику: негаторний, відикаційний позови).

Якщо на нормах преторського права це був позитивний (корисний) позов.

39. Емфітевзис і суперфіцій

Енфітезис – тривале користування чужою землею, тобто спадкова оренда землі.

Енфітезис відрізнявся від оренди: при енфітезесі виникало право на чужу річ; енфітефт міг відчужувати землю та передавати її у спадок, при продажу потрібно було оплатити 2% вартості; енфітефт міг використовувати землю не за призначенням, але не погіршуючи її; міг також поступатися своїм правом, встановлювати сервітут, але залишити землю не мав права.

Енфітезис встановлювався в наслідок встановлення договору з власником легату (володарем великої делінки), що встановлювався власником спадкодавцем на підставі судової постанови під час поділу майна.

Енфітезис припинявся у випадку придбання енфітефтом права власності на орендовану землю, у випадку не сплати податків протягом двох років (якщо власником землі була церква) чи в наслідок трьох років, у випадку погіршення ділянки.

Суперфіцій – це тривала оренда землі під забудову. Виникає лише тоді коли здійснено забудову житлового будинку або іншої споруду здійснено на чужій землі.

Відношення між землею та побудованим будинком було таким, як між головною річчю та приналежністю.

Суперфіцій переходило у спадщину та захищалося як від власника землі так і від будь-яких третіх осіб за допомогою інтердиктів та позовів.

Суперфіцій та енфітезис відрізнялися від сервітутів: на відміну від особистих сервітутів вони були відчужуваними і могли надаватися в спадщину.

Заставне право було введено преторами. Заставне право надавалося боржнику. Кредитори не могли розпоряджатися заставленою річчю і лише у випадку невиконання боржником зобов’язання вони могли здійснювати це.

Що перешкоджає зачислити емфітевзис та суперфіцій до розряду сервітутів? Адже тут ми маємо справу з правом на чужу річ. Справді, суперфіцій і емфітевзис, як і сервітути, мають речовий характер, будучи обмеженими пра-

вами на чужу річ. Однак від особистих сервітутів емфітевзис і суперфіцій відрізнялися тим, що вони були відчужуваними і переходили у спадщину, а від речових - співвідношенням не між панівною ділянкою і тією, що служить, а між правами, які на один і той же об'єкт (зокрема, збудований будинок) належали різним суб'єктам - власнику і суперфіціонарію або емфітевту. Цій обставині судилося відіграти в історії цивілістичної доктрини досить помітну роль. Вважають, що емфітевзис відіграв свою роль у формуванні феодальних відносин у країнах Західної Європи.