23. Тоталітаризм як історичний та політичний феномен, його наслідки для України.

Політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, який визначає характер політичного життя в країні, відображає рівень політичної свободи і ставлення органів влади до правових основ їх діяльності.

Теорія тоталітаризму склалася в 30—40-х роках XX ст. із появою фашизму та його різновидів. Насильство за тоталітарного режиму є одним із головних засобів політичного управління. Він деформує ментальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну психологію, політичні відносини та внутрісімейні стосунки.

Тоталітарний політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи, якій притаманні такі риси: - існування єдиної загальної ідеології, яка пронизує всі сфери життя суспільства; - монополізація влади єдиною масовою партією, яка зрощена з державними органами; - постійні чи періодичні репресії як засіб внутрішньої політики; - монополія держави на засоби масової інформації; - абсолютна відсутність плюралізму; - жорсткий контроль зі сторони держави за економікою; - ліквідація майже всіх форм недержавної форми власності; - відсутність опозиції. У політичній науці виділяють два основні типи тоталітарних режимів: тоталітаризм із лівим ухилом (сталінізм, маоїзм) і правим ухилом (німецький націонал-соціалізм).

Характерним для тоталітаризму є харизматичний тип лідерства з обов´язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень і залучення населення для виконання їх) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрішньопсихологічного ентузіазму, а також екстенсивно — за допомогою репресивно-пропагандистського апарату. Лідерство за тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, причому навіть найближче оточення лідера значною мірою дистанційоване від нього.

Класичними тоталітарними державами вважають гітлерівську Німеччину і СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі мав такі етапи: період воєнного комунізму 1917—1921 pp. (тоталітарно-авторитарний тип політичного режиму); 1921 — 1929 pp. (авторитарний режим); 1929—1956 pp. (тоталітарний режим); 1956—1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але в основному режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР почався з часів так званої горбачовської перебудови, коли впала "залізна завіса" ідеологічного монізму й закритості суспільства.

36. Український націонал-комунізм (в.Шахрай, в. Мазлах, о. Шумський, м. Хвильовий)

Націонал-комунізм — національно орієнтований напрям у комуністичному русі, що виник 1917—20 серед частини бездержавних народів колишньої Російської імперії. Його прибічники вважали, що створення комуністичної економіки приведе до знищення як соціального, так і національного гноблення. Водночас вони вважали, що комунізм потрібно не уніфікувати за російським зразком, а пристосовувати до специфічних національних умов.

У сучасному вигляді націонал - комунізм означає ідеологію, спрямовану на збільшення моці й впливу країни для її народу (на противагу ідеям Світової Революції Маркса) методом побудови соціалізму й далі — комунізму, які націонал - комуністи вважають ідеальною економіко - соціальною політикою, при визнанні явної помилковості (на їхню думку) марксизму - ленінізму.

Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кіль­ка напрямів: 1) ліва течія в УСДРП (1917—1918 pp.; головні представни­ки — П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю. Медведєв, Е. Неронович); 2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918—1919 pp.; головні представники — Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, пев­ною мірою М. Скрипник); 3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше — УКП (боротьбис­ти) (1918—1920 pp.; головні представники — Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський); 4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укаїгісти) (1920—1925 pp.; головні представники — М. Авдіенко, А. Драгомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький (Пісоцький), М. Ткаченко); 5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919— 1920 pp.; головні представники — Е. Касьяненко, Я. Ландер, Г. Лапчинський, П. Попов); 6) закордонна група УКП (1920—1922 pp.; головні пред­ставники — В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В. Мазуренко, певний час М. Чечель).

Націоналкомунізм в Україні почав розвиватися вже з перших років радянської влади. Свідченням цього є публіцистична брошура Сергія Мазлаха та Василя Шахрая «До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)», яка в 1918 році започаткувала новий напрям української суспільнополітичної думки. Не заперечуючи союзу з Росією, автори вважали, що єдиний спосіб перебороти залишену царатом спадщину національного гніту — це беззастережне відокремлення України від Росії і перетворення Комуністичної партії більшовиків України з регіонального відділу російської компартії на самостійну політичну організацію. При цьому вони гостро розкритикували лінію великоросійського партійного керівництва щодо української національної проблеми, вважаючи, що більшовики лише декларували доктрину національного самовизначення українського народу. Насправді практична політика більшовизму щодо України мало чим відрізнялася від політики кадетів, меншовиків, есерів та інших російських партій, які відкрито вороже ставилися до української самостійності.

О. Шумський, працюючи наркомом (міністром) освіти, виступив за розширення українізації, неформальне її проведення. Своє розуміння українізації він виклав у квітні 1925 р. на пленумі ЦК КП(б)У, акцентуючи на двох завданнях у національному питанні: "вирощування і зміцнення кадрів з місцевих людей і наближення радянської влади у національних республіках до трудящих цих республік щодо мови і культури... тобто українізація в її широкому суспільно-культурному розумінні". Поняття "українізація" він тлумачив як вивчення української мови й культури, а не перетворення будь-кого в представника української національності Найяскравішим представником націонал-комунізму пись­менник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він уважав:

1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттями російського панування;

2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями іде­алу європейської людини фаустівського типу — людини-гро­мадянина, носія етики активізму, творця культурних і сус­пільно-політичних цінностей та рушія історії.

Таким чином, брошура С. Мазлаха і В. Шахрая була першою спробою в умовах більшовицької дійсності ідейнополітично відстоювати самостійну державність України, а безкомпромісний голос М. Хвильового був останньою такою спробою. На початку 30-х років починаються гучні процеси і розправи над українською інтелігенцією, що на кілька десятиліть унеможливили будьякі спроби вільного висловлювання політичних думок, поглядів, переконань.

50. Розуміння політичної системи суспільства Д. Істоном.

Поняття «політична система суспільства» запроваджене відносно недавно — на тому етапі історичного розвитку, коли поряд із державними інституціями почали діяти політичні партії, громадські об'єднання, рухи. Означене поняття не народилося на терені філософії політики, а запозичене з царини соціології в середині XX століття для поглибленої характеристики як певної цілісності інституалізованого, досить непогано пізнаної й освоєної людьми сфери їхнього політичного буття. Заслуга розробки поняття «політична система суспільства», саме як одного з наріжних понять політології, належить двом класикам політологічної думки —політологам Д. Істону та Г. Алмонду.

Політичну систему Д. Істон трактував за аналогією з системами біологічними, як утворення, складові якого взаємодіють між собою та з оточуючим середовищем таким штибом, що спричиняють мінливий і водночас доволі стабільний стан цілого. Характеризуючись, внаслідок цього, необхідною стійкістю, політична система не ізолюється від впливів зовнішнього середовища, а, у свою чергу, активно впливає на нього. При цьому політична система тлумачилася Д. Істоном досить широко. Адже інші суспільні системи — економічна, екологічна, духовно-ідеологічна тощо — розглядаються за даного підходу як внутрішні складові елементи системи політичної.

За Д. Істоном, у системи є вхід і є вихід. На вхід з навколишнього соціального й культурного середовища надходять імпульси — вимоги і підтримка. На виході системи здійснюються політичні рішення й політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.

Вимоги — це перший вид імпульсів на вході системи. Ці імпульси можуть бути різними — від вимог до властей підвищити заробітну плату, справедливо розподіляти блага і забезпечувати якість і освіту, охорону прав і свободи громадян, унормувати тривалість робочого дня до питань охорони здоров´я, забезпечення громадського спокою тощо.

Другий вид імпульсів на вході - це підтримка. Вона можлива в різних формах: від матеріальних (виплата податків, праця на громадських засадах, військова служба і т. ін.) через виконання законів та інших актів державної влади до шанобливого ставлення до влади і духовної символіки.

Д. Істон називає три об´єкти підтримки:

1)      політичне суспільство — група людей, які взаємопов´язані в одній структурі завдяки розподілові діяльності в політиці;

2)      "режим" — основними компонентами його є цінності (цілі та принципи), норми і структура влади;

3)      правління, до якого відносять людей, що беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшістю суспільства відповідальними за свою діяльність.