1.2.Аналіз поглядів минулого та сучасності на проблему виховання особистості

Формування особистості, виховання громадянина – одвічне завдання теорії і практики виховання. У різні часи, залежно від тих чи інших умов суспільного буття, по-різному підходили вчені і практики до вирішення цього питання.

Видатний український педагог К. Ушинський один з перших обстоював думку про ефективність виховання, що глибоко втілює в собі національне, народне. В основі його педагогічної системи лежить ідея народності. «Всяка жива історична народність є найпрекраснішим створінням Господа на землі, і вихованню залишається тільки черпати з цього багатого і чистого джерела», - писав він у статті «Про народність у громадському вихованні» . [23, с. 78-91]

Характерною рисою для народності, в розумінні К. Ушинського, є громадянськість. Він був переконаний у тому, що народна ідея виховання вимагає широкої громадянської атмосфери навколо себе і не може бути здійснена без залучення найширших громадських сил. Керуючись ідеєю народності, К. Ушинський прийшов до висновку, що народна освіта повинна знаходитися в руках народу, а навчання дітей здійснюватися рідною мовою, яка є найяскравішим виявом народності.

Навчання дітей рідною мовою, на думку К. Ушинського, має на меті: розвиток «природженої душевної здібності, яку називають даром слова», введення дітей у свідоме володіння скарбами рідної мови, пояснення їм логіки цієї мови, тобто граматичних законів у її логічній системі. Ці три цілі, зауважував педагог, досягаються не одна за одною, а разом.

Загальна оцінка ролі та значення мови в громадському житті дана К. Ушинським в його чудовій статті «Рідне слово».

«Мова народу – найкращий цвіт усього його духовного життя, який ніколи не в’яне» [23].

К. Ушинський був переконаний у тому, що «громадське виховання, яке зміцнює і розвиває в людині народність, розвиваючи водночас її розум і самосвідомість, могутньо сприяє розвиткові народної самосвідомості взагалі; воно вносить світло свідомості у тайники народного характеру і робить сильний і багатотворний вплив на розвиток суспільства, його мови, його літератури, його законів, словом, на всю його історію» [23].

Дійсно, багато українських педагогів працювали над цим питанням і розробляли свої системи виховання. Так, С. Русова розробила у свій час оригінальну концепцію національного виховання. В основі її виховної системи лежить ідея формування в дітей національної свідомості і самосвідомості, самоповаги і гідності. На думку педагога, нація народжується біля колиски дитини, бо тільки на рідному грунті, серед рідної пісні, рідного слова здатна вирости національно свідома дитина. Тому важливе місце в системі національного виховання Софії Русової відводилось виховання рідним словом [18, 13].

Розкриваючи значення громадянського виховання, зумовленого державотворчими процесами, у статті «Соціяльне виховання» С. Русова зазначала, що життя поставило «перед педагогами, перед школами нову вимогу виховання громадянина, підготовку особи до громадянства, до активної і відповідальної участі кожного в громадському житті – політичному, культурному, соціальному” [18,14]. А виховати справжніх громадян зможе тільки правильно зорганізувана національна школа, де працюють свідомі вчителі, які знають народне життя, розуміють його сучасні потреби та усвідомлюють свою роль у процесі відродження нації [18].

Підкреслюючи особливу роль школи у громадянському вихованні молодого покоління, С. Русова писала: «Школа має приймати усіх дітей, провести їх усіх з несвідомих, нерозумних істот на корисних для громадянства діячів, робітників», виховати «правдивих громадян, тобто людей, які в кожну потрібну хвилю готові життя своє офірувати на осягнення якого-небудь суспільного здобутку – чи то буде мета наукова, чи політична, чи виключно суспільна» [17, с. 161 - 162].

Основну роль у вихованні дитини Софія Русова відводила ще й трудовому вихованню, фізичному вдосконаленню та естетичному вихованню дітей.

Особливого значення громадянському вихованню надавав Г. Ващенко. Український вчений, педагог, психолог, професор у свій праці «Виховний ідеал» доводить, що виховна праця вчителя і виховний вплив середовища повинні зводитися до сягання ідеальної людини – українця, громадянина, життєвою метою якого буде служіння Богові й Україні. Він був переконаний, що виховний ідеал того чи іншого народу залежить від державного устрою, світогляду, релігії і моралі, від рівня розвитку культури, від його національних властивостей. Тільки своя самостійна держава забезпечує добробут і високий культурний розвиток нації, - зазначав педагог у своїй праці «Виховання волі і характеру», а тому запропонована ним система національного виховання носила людино- і державотворчий характер [2].

Г. Ващенко включав громадянське виховання до системи національного виховання як органічну її підсистему, хоча підкреслимо, що самого терміна не вживав. Зосереджуючи увагу на пошуках виховного ідеалу, педагог наголошував на необхідності виховання особистості з почуттям національної гідності, патріотизму, громадянської пошани і злагоди. «Треба виховувати молодь так, - зазначав педагог, - щоб вона могла захищати права свого народу і здатна була віддати в боротьбі за нього своє життя. Але, виховуючи в молоді патріотизм, здорову національну гордість, свідомість своєї національної гідності, ні в якому разі не можна виховувати в неї безглуздої національної пихи й презирства до інших народів лише на тій підставі, що вони не українці». Оскільки відчувши, що таке несправедливість, український народ і сам мусить бути справедливим [1].

У сучасній українській педагогіці поняття «громадянське виховання» розглядається у працях О. Сухомлинської, П. Ігнатенко, Н. Косаревої, В. Поплужної та інших, але залишається до кінця невизначеним.

Професор О. Вишневський визначає два напрямки громадянського виховання: національний та демократичний [4]. Природа цих понять різна і дуже суперечлива, саме тому справжній громадянин сучасної держави має стати носієм обох цих ідей, примирити й узгодити їх у своїй свідомості.

Концепцією «Громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності» визначається, що громадянське виховання, це «формування громадянськості як інтегративної якості особистості, що дає можливість людині відчути себе морально, соціально, політично та юридично дієздатною та захищеною» [7].

У свою чергу С. Гончаренко в «Українському педагогічному словнику» дає визначення поняттю «громадянськість». На його думку – це «усвідомлення прав і обов'язків щодо держави, суспільства, почуття відповідальності за їхнє становище» [6, 75]. Майже таке визначення поняттю «громадянськість» дає Н. Волкова. Вона вважає, що громадянськість визначає не лише духовно-моральну цінність, але й пов'язана зі світоглядною і психологічною характеристикою особистості. Саме вона визначає обов'язок і відповідальність перед співвітчизниками, Батьківщиною [5].

Аналіз поглядів вчених на проблему громадянського виховання дозволяє нам зробити висновок про те, що головною метою громадянського виховання має бути виховання громадянина, який живе у демократичній державі. Такий громадянин повинен мати певні знання (про права людини, про державу тощо), вміння (критично мислити, аналізувати, співпрацювати з іншими людьми та інше), цінності (повага до прав інших людей, толерантність, компромісність та ін.), а також бажання брати участь у суспільному житті країни.