4. Проблеми співвідношення краси й зла, влади митця та мистецтва над натовпом (за романом п. Зюскінда «Парфумер»)

Роман П. Зюскінда «Запахи», використовуючи нові засоби зображення, при­таманні постмодернізму, розкриває одну з найважливіших проблем сучасності. Адже сьогодні, в епоху високого розвитку телебачення, яке показує масову куль­туру різного характеру, важливого значення набуває саме проблема влади митця над натовпом, проблема співвідношення краси й зла.

Герой роману Жан-Батіст Гренуй відверта потвора, яку автор порівнює з клі­щем: «...він був такий живучий, як витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві, існуючи завдяки одній крихітній краплині крові, яку здо­був кілька років тому». І справді, він не тільки не мав особливого таланту, але — що значно гірше — не мав моральних засад, не мав совісті, не жалів нікого й не цінував чужого життя. Звичайно від такої людини усі намагаються триматися якнайдалі. Але що як він їм стає потрібним? Гренуй, не маючи власного запаху, тонко розпізнавав чужі і навіть умів їх компонувати, створюючи чудові парфуми без усяких рецептів. Це було справжнє мистецтво, яким він оволодів. Здавалося б, це прекрасно, бо людина, яка володіє мистецтвом, заслуговує на визнання. Проте не Гренуй. Ним керувала зовсім не любов до мистецтва і не любов до лю­дей. Він ненавидів усіх і того ж часу жадав їхнього визнання. Створивши осо­бливі парфуми, здатні викликати любов до нього, він насолоджувався запахом, якого насправді не мав. Але натовпу було все одно. Перед ними стояв чоловік, засуджений за численні вбивства молоденьких дівчат, запахи яких він вкрав. Він був справжнім монстром, уособленням зла, але вони шаленіли через любов до нього, не розрізняючи митця-злочинця і мистецтва, яке він уособлював.

Ідея роману очевидна з огляду на сучасність, де натовп часто схиляється пе­ред сумнівним мистецтвом, яке часто несе зло. Автор демонструє можливий ме­ханізм, яким користується зло, прикриваючись красою, і філософськи осмис­лює проблему

5. Парфуми як iронiчна метафора мистецтва кінця хх століття (за романом Патрiка Зюскiнда "Парфумер")

Мистецтво завжди шукає. Теми, образи, алегорії, символи, загалом форму подання того, чим переймається митець. Загальні тенденції зазвичай розвиваються паралельно у декількох видах мистецтв, що залежить i вiд загального стану культури, i вiд проблем, що хвилюють художників у широкому значенні цього слова. Перше зумовлює форму. Друге - теми. Розвиток науки у ХIХ столітті та віра в те, що усьому можна знайти раціональне пояснення спричинив розквіт реалізму, у крайній формі - натуралізму. Та свiт ускладнювався: руйнувалися культурнi границi мiж країнами, ламалися звичнi устрої, i мистецтво, намагаючись художньо зрозумiти цi зміни й водночас надихаючись небаченим масштабом процесів, почало шукати пояснення часом в iррацiональному, а форми втілення iдей теж створювалися новi. Так виник модернізм. Але й у глобалiзацiї була своя межа - настав час, коли людство ужахнулося вiд необмеженості власних можливостей у галузі руйнування, як фізичного, так i духовного.

Руйнувалися кордони мiж високим i ницим, елітарним i масовим, грою та реальністю - мiж усім. Хаос прийшов у думки митців. Те, що учора здавалося благом, на очах почало перетворюватись на страхіття. I митцi, як люди душевно бiльш чутливi й вразливi, почали шукати шляхи втечi вiд глобального у приватнi "локальнi свiти" постмодернiзму, де замiсть героїчної експансiї до великих iдеалiв, людина дiстала можливiсть пожити приватним життям.

Свобода модернізму - свобода вiд існуючих обставин та зовнiшнiх обмежень. Свобода постмодернiзму - спроба визволитись вiд диктату глобальних iдеалiв.

Навіть таких, як принцип "чистого мистецтва", або "мистецтва заради мистецтва". Хіба має принципове значення, як конкретно називається агресивне глобальне "щось"?

Навіть, якщо вiдволiктись вiд течій (хоч архітектурних, хоч літературних), рiзнi види мистецтва мають рiзнi ступенi абстрактностi. Найабстрактнішим зi звичних, традицiйних i визнаних видiв мистецтва вважається музика. Але Патрiк Зюскiнд у своєму романi вивiв на сцену вид мистецтва абстрактнiший за музику: мистецтво створення запахiв.

Символiчне мистецтво, обране письменником саме для того, щоб пiдкреслити головний принцип "чистого мистецтва", яке при цьому нiби тяжiє до реалiзму. Але - як? Герой його твору, щоб відтворити найкращі пахощi найпривабливіших людей, вбиває власників цих запахiв. Вiн - генiй, але його генiальнiсть жахлива, як наслiдки дiяльностi будь-якого фанатика, що здобув безмежну владу над iншими. Та й саме це мистецтво навiть "у нормi" вже передбачає перетворення живого - квiтiв - на мертву штучну вичавку пахощiв. Надто детально змальовує письменник цей непривабливий технологічний процес, вiдверто називаючи те, що роблять з квiтами "вбивством".

Жан-Батист Гренуй, головний герой роману - втілення відразу кiлькох принципiв, проти яких виступає автор i вся течiя постмодернiзму.

Скільки разiв були оспiванi в лiтературi люди, що жили "однiєю, але полум'яною пристрастю", самозреченi подвижники, що були готовi й власне життя, i життя будь-кого принести в жертву певнiй iдеї. Ідеї прекрасного, наприклад. Ідеї, що може ввести в оману й інших: люди, що бажали роздерти на шматки вбивцю, раптом буквально закохуються у Гренуя, зустрівшись з його шедевром - парфумами, що відтворювали запах вбитих красунь.

Так, Гренуй творить диво. I тим, хто не знає, яку ціну було заплачено за створення його шедевра та справжню мету цієї людини - владу над iншими, його "твiр мистецтва" може здатися прекрасним. Та чи варте мистецтво такої цiни? Та чи часто замислюємося ми, до яких особистих цiлей прагнуть деякi беззаперечнi генiї?

Мистецтво думки - теж мистецтво. Щоб зробити атомну бомбу, повернути течiю рiк, створити полiтичну iдеологiю i втiлити її в життя разом з концтаборами теж треба бути генiєм. Але будь-яка iдея - художня, наукова, полiтична, що несе в собi необхiднiсть насильства надто схожа на парфуми Гренуя.

Його шедевром можна захоплюватися, як будь-якими шедеврами такого типу. Можна обожнювати його разом iз автором-вбивцею. Схожими шедеврами ряснiє ХХ століття. Таланти знаходять поклонникiв. Але хiба легше вiд того жертвам відстороненої iдеї? Та й сам химерний митець, виявляється, не дiстав очiкуваного задоволення вiд того, що створив: "Те, чого вiн завжди пристрасно бажав, а саме щоб його любили iншi люди, у момент успiху стало йому нестерпним, бо сам вiн не любив їх, вiн їх ненавидiв". I зрештою його з'їдають у прямому (а насправді - символічному) значенні, саме тому, що вiн своїм генiєм викликав таку любов. Усе його високе мистецтво було суцільною оманою, iлюзiєю, як сам його образ в очах обдурених людей - цей генiй насправді не мав анi власного запаху, анi чогось людського в своїй природi. Не випадково П. Зюскiнд неодноразово порiвнював його з клiщем, тобто з паразитом. Анi собi, анi iншим нiчого реально хорошого не може принести подiбне мистецтво - така думка виникає, якщо уважно читати роман.

Звiсно, роман "Парфумери" має й iншi теми, бо нащо писати книгу про те, що можна передати кiлькома словами? Але ця тема: символiчне розвiнчання мистецьких принципiв експансивного модернізму - є провiдною.

Може, варто замислитись над ними, щоб не дати ввести себе в оману новим генiям-злодiям?