4. Теорії кредиту

Економічна наука з питань суті і ролі кредиту в суспільстві визначає два основних напрями дослідження:

— натуралістичну теорію кредиту, яка вбачає в кредиті лише спосіб передачі матеріальних благ;

— капіталотворчу теорію кредиту, яка приписує останньому роль творця капіталу і первинного самозростаючого засобу економічного розвитку суспільства.

Засновниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо. Суть цієї теорії зводилась до наступного:

— об'єктом кредиту є тимчасово вільний капітал у натуральній формі;

— роль кредиту полягає у перерозподілі матеріальних благ у суспільстві;

— позиковий капітал розглядався як реальний капітал речової форми;

— банки розглядалися лише як посередники кредиту, які спочатку акумулюють тимчасово вільні кошти, а потім їх розміщують серед позичальників;

— пасивні операції банків вважалися первинними, а активні — вторинними.

Натуралістична теорія кредиту була прогресивною для свого часу. Її засновники вірно вважали, що надання капіталу в кредит відрізняється від грошей, оскільки не може здійснювати свій рух у відриві від руху реального капіталу і дає приріст лише постільки, поскільки вкладається позичальником у те чи інше підприємство. Водночас вона мала ряд недоліків. Зокрема, відкинувши невірне ототожнення позикового капіталу з грошима, її захисники дійшли до іншої крайності — ототожнення позикового капіталу з реальним капіталом. Крім того, поставивши кредит у залежність від виробництва та попри заперечення його чудодійної сили, вони не розуміли зворотного впливу на виробництво, тобто його активної ролі. Однобічність поглядів на кредит позначилася і на трактуванні суті позикового відсотка. Вчені не виявили залежності відсотка від зміни попиту на позиковий капітал і його пропозицію та його впливу на зміну кон'юнктури ринку.

Подальше зростання ролі кредиту і банків у розвитку суспільного виробництва, заміна готівкових грошей кредитними засобами обігу, використання кредиту і банків у державному регулюванні економіки та інші процеси обмежували розвиток натуралістичної теорії кредиту. Це зумовило заміну натуралістичної теорії капіталотворчою теорією кредиту.

Засновником капіталотворчої теорії кредиту був англійський економіст Джон Ло. Він помилково ототожнював кредит з грошима, багатством та капіталом і вважав кредит вирішальним фактором збільшення національного багатства. Причину наявності невикористовуваних виробничих можливостей у суспільстві (необроблені землі і вільні робочі руки) Ло вбачав лише у нестачі кількості грошей. На його думку, збільшення їх кількості можна досягти за допомогою кредиту і випуску кредитних грошей. Ло вважав, що установи емісійного банку достатньо для того, щоб запустити в дію усі продуктивні сили суспільства і збагатити країну.

Джон Ло зробив спробу здійснити свою теорію на практиці. Отримавши патент на заснування емісійного банку, він почав операції з випуску банкнот, які в подальшому використав для фінансування акціонерного товариства. Незабезпечені банкноти швидко знецінилися і банк збанкрутував. Це підірвало довіру до капіталотворчої теорії і зміцнило позиції натуралістичної теорії кредиту.

У другій половині XIX ст. капіталотворчу теорію відновив і продовжив англійський економіст Маклеод. Його основні положення зводилися до наступного:

— кредит є те саме, що й гроші, оскільки і гроші, і кредит мають купівельну силу, яка може бути використана для придбання товарів;

— гроші і кредит в однаковій мірі є багатством;

— оскільки кредит приносить прибуток, то він є продуктивним капіталом;

— банки є творцями кредиту (за визначенням Маклеода, банки є “фабрикою кредиту”).

Маклеод помилково ототожнював кредит з грошима, багатством та капіталом. Неправильним було також твердження, що банки є “фабрикою кредиту”. Адже розміри банківського кредиту визначаються об'єктивними умовами суспільного відтворення, а не свавіллям банку. Водночас він усвідомлював, що капіталотворення за допомогою кредиту не може бути безмежним. Він вбачав велику загрозу в здатності банків приумножувати капітал. Це спонукало його до постановки завдання віднайти розумні межі збільшення обсягів кредиту.

Захисниками капіталотворчої теорії кредиту у XX ст. були економісти А. Ган та Й. Шумпетер. Вони наполягали на розширенні кредитних операцій з метою розвитку виробництва і збільшення зайнятості, здатних запобігти економічним кризам, інфляції і забезпечити належний розвиток суспільства.

А. Ган вважав, що банки можуть створити такий обсяг “купівельної сили”, який необхідний для збільшення попиту, щоб запобігти кризі надвиробництва, згладити коливання економічного циклу.

Ряд положень капіталотворчої теорії кредиту використаний Дж. М. Кейнсом для розробки заходів здійснення державного регулювання економіки. Окремі положення цієї теорії знайшли застосування у теоретичних побудовах представників неокейнсіанства та кейнсіансько-некласичного синтезу.

У результаті подальшого розвитку теорій кредиту та їх застосування у практиці економічного регулювання виявилося зближення їх поглядів з окремих питань. Зокрема, що банки були і посередниками, і “фабриками” грошового капіталу, а їх активні операції були первинними щодо пасивних.

Водночас держава регулювала обсяги цих операцій. Взаємозв'язок позикового і реального капіталу знайшов своє відображення у їх самостійному русі, внаслідок чого вони цілком не можуть відокремитися один від одного і, отже, мають відносно самостійний характер. Ідеї натуралістичної і капіталотворчої теорій кредиту очікують свого вирішення сучасними вченими і практиками.