1 Загальний розділ

1.1 Призначення та використання комп’ютерних мереж

В даному дипломному проекті ми повинні розробити методику пошуку та усунення несправностей транспондера. Комп’ютерні мережі призначені для передачі даних від однієї станції до іншої. В мережі можуть бути використані ріні топології, а також різні канали зв’язку як дротові так і бездротові. Основні стандарти дротових мереж наведені в (таблиці 1.1).

Таблиця 1.1- Основні стандарти дротових мереж

Номер стандарту	Назва стандарту	Характеристики стандарту	Швидкість передачі (мб/с)
802.3	10 Base 5	Лінійна топологія. Товстий коаксіальний кабель.	10
802.3	10 Base 2	Лінійна топологія. Тонкий коаксіальний кабель.	10
802.3	10 Baset	Зіркоподібна або деревоподібна топологія. Вита пара.	10
802.3N	100 Baset	Зіркоподібна або деревоподібна топологія. Вита пара.	100
802.3Z	GigabitEthernet	Зіркоподібна топологія. Оптоволокно для магістралі.	1000

В (Таблиці 1.1) описані коротко основні стандарти дротових мереж, та їх швидкість передачі, передавальне середовище, тобто тип кабелю який використовує кожен стандарт, а також топології.

Топологія – визначає структуру зв’язку між елементами комп’ютерної мережі. Існують такі види топології:

- лінійна (шинна) ;

- зіркоподібна;

- кільцева;

- деревоподібна;

- змішана.

Від топології мережі багато в чому залежать такі її характеристики, як надійність, продуктивність і т. ін. Найпростішим способом організації мережі є безпосереднє з’єднання всіх вузлів, які мають взаємодіяти, за допомогою ліній зв’язку від пристрою до пристрою.Таку мережу називають повнозв’язаною. Але цей спосіб прийнятний тільки для небагатьох вузлів, оскільки має такі недоліки, як висока вартість і велика кількість каналів зв’язку.

Таку мережу називають повнозв’язаною. Але цей спосіб прийнятний тільки для небагатьох вузлів, оскільки має такі недоліки, як висока вартість і велика кількість каналів зв’язку. Тому основними видами топологій сучасних мереж є «зірка»,кільцева,шинна,деревоподібна. У мережі з топологією у вигляді зірки (рис.1.1) центральний вузол (концентратор) має зв’язки з робочими станціями, не зв’язаними між собою безпосередньо. Вся інформація між периферійними робочими місцями проходить через центральний вузол. Пропускна здатність і продуктивність мережі визначаються потужністю центрального вузла, який є найбільш вразливим місцем мережі з погляду її надійності (з порушенням роботи центрального вузла припиняється функціонування всієї мережі). Кабельне з’єднання досить просте, але для його прокладання потрібні значні витрати, особливо коли центральний вузол географічно розміщений не в центрі топології.

У випадку кільцевої топології (див. рис. 1.1) кожен вузол мережі має зв’язок з двома і тільки з двома іншими вузлами — перша робоча станція зв’язана з другою, друга з третьою і т. д., остання робоча станція зв’язана з першою. Повідомлення передаються по колу — на основі аналізу адресної і керуючої інформації, розміщеної на початку повідомлення, станція приймає рішення щодо його подальшого передавання на сусідній вузол. Кільцеві мережі різняться за способом керування. Тривалість передавання інформації збільшується пропорційно кількості станцій мережі. Основними недоліками кільцевої топології є складність і висока вартість прокладки кабелю у випадку географічної віддаленості вузлів та їх розміщення не за колом, а також уразливість — вихід з ладу хоча б однієї станції паралізує всю мережу. Якщо мережа не замкнена у коло, в ній є тільки два прикінцеві вузли і довільна кількість проміжних, а між будь-якими двома вузлами є лише один шлях, то таку мережу називають лінійною. Шинна топологія (рис. 1.2) передбачає наявність комунікаційної лінії, доступної для всіх робочих станцій, які до неї підімкнено. Будь-яка станція мережі може вступати в контакт з будь-якою іншою станцією. Основними перевагами такої топології є простота розширення мережі (робочі станції можуть бути підімкнені або відімкнені від мережі в будь-який час без порушення її роботи), простота методів управління,

відсутність необхідності в централізованому управлінні, мінімальні витрати кабелю, надійність (функціонування мережі не залежить від стану окремої робочої станції).Для підвищення надійності роботи мережі разом зосновним кабелем прокладають запасний, на який станції перемикаються в разі несправності основного.

Окремо розглядають клас чарункових мереж, які містять принаймні два вузли, між якими є два чи більше шляхів. Поряд із названими топологіями мереж застосовуються і комбіновані. Одним із прикладів є деревоподібна топологія (рис. 1.3), яку можна розглядати як розвиток шинної топології — за допомогою спеціальних пристроїв об’єднуються кілька шин — або топології типу «зірка» — один чи кілька термінальних вузлів можуть бути концентраторами іншої мережі.

Глобальні мережі будуються за довільними топологіями і найчастіше функціонують за специфічними протоколами. Набори технічних засобів і правила їх з’єднання для організації мережі певної топології описано у відповідних стандартах. Таким чином регламентується припустима мережна архітектура — кабельна система мережі, кодування сигналів, швидкість передавання, формат мережних кадрів, топологія і метод доступу до каналу. Іншими словами, мережна архітектура визначає реалізацію фізичного і канального рівнів моделі OSI. Найпоширенішими архітектурами мереж є Ethernet та її модифікації, Token Ring (маркерне кільце), ARCnet, FDDI (інтерфейс передавання даних за оптоволоконними лініями) та її модифікації, A T M (технологія асинхронного передавання даних), ISDN ( цифрова мережа з інтеграцією сервісу ).

Донедавна бездротовий зв'язок у локальних мережах практично не застосовувався. Однак з кінця 90-х років 20 століття спостерігається бум бездротових локальних мереж (WLAN - Wireless LAN). Це зв'язано в першу чергу з успіхами технології й з тими зручностями, які здатні надати бездротові мережі. За прогнозами 80% всіх мобільних комп'ютерів будуть оснащені убудованими засобами доступу до таких мереж.

В 1997 році був прийнятий стандарт для бездротових мереж IEEE 802.11.

Зараз цей стандарт активно розвивається й містить у собі вже кілька розділів, у тому числі три локальні мережі (802.11a, 802.11b й 802.11g). Стандарт містить наступні специфікації стандарту:

а) стандарт 802.11а для збільшення пропускної здатності каналу тут використовується діапазон частот 5,5 ГГц. Для передачі в 802.11а використовується метод великої кількості несучих, тобто коли діапазон часто розбивається на підканали з різними несучими частотами (OrthogonalFrequencyDivisionMultiplexing), по яким потік передається паралельно, розбитим на частини. Використання методу квадратурної

фазової модуляції дозволяє досягти пропускної здатності каналу до 54 Мбіт/с;

б) стандарт IEEE 802.11b був прийнятий в 1999 р. і завдяки орієнтації на освоєний діапазон 2,4 ГГц завоював найбільшу популярність у виробників устаткування. У якості базової радіотехнології в ньому використовується метод DSSS (Direct Sequence Spread Spectrum), що відрізняється високою стійкістю даних. Оскільки встаткування 802.11b, що працює на максимальній швидкості 11 Мбіт/с, має менший радіус дії, чим на більш низьких швидкостях, то стандартом 802.11b передбачене автоматичне зниження швидкості при погіршенні якості сигналу. Пропускна здатність (теоретична 11 Мбіт/с, реальна - від 1 до 6 Мбіт/с) відповідає вимогам більшості додатків. Відстань - до 300 метрів, але звичайно - до 160 метрів;

в) стандарт 802.11с, він регламентує роботу безпровідних мостів. Дана специфікація використовується виробниками бездротових пристроїв при розробці точок доступу;

г) стандарт IEEE 802.11d. установлює універсальні вимоги до фізичного рівня (процедури формування каналів, псевдовипадкові послідовності частот і т.д.). Стандарт 802.11d поки перебуває в стадії розробки;

д) стандарт IEEE 802.11e дозволить створювати мультисервісні

бездротові мережі для корпорацій й індивідуальних споживачів. При збереженні повної сумісності з діючими стандартами 802.11а й b вона розширить їхню функціональність за рахунок обслуговування потокових мультимедіа-даних і гарантованої якості послуг. Поки затверджений попередній варіант специфікацій 802.11е;

е) стандарт IEEE 802.11f описує протокол обміну службовою інформацією між точками доступу (Inter-Access Point Protocol, IAPP), що необхідно для побудови розподілених бездротових мереж передачі даних. Перебуває в стадії розробки;

є) стардарт IEEE 802.11h передбачає можливість доповнення діючими алгоритмами ефективного вибору частот для офісних і вуличних бездротових мереж, а також засобами керування використанням спектра, контролю випромінюваної потужності й генерації відповідних звітів. Перебуває в стадії розробки.

ж) стандарт IEEE 802.11g є новим стандартом, що регламентує метод побудови WLAN, що функціонують у неліцензуємому частотному діапазоні 2,4 ГГц. Завдяки застосуванню технології ортогонального частотного мультиплексування (OFDM) максимальна швидкість передачі даних у бездротових мережах IEEE 802.11g становить 54 Мбіт/с. Устаткування, що підтримує стандарт IEEE 802.11g, наприклад точки доступу бездротових мереж, забезпечує одночасне підключення до мережі бездротових пристроїв стандартів IEEE 802.11g й IEEE 802.11b. Стандарт 802.11g являє собою розвиток 802.11b. Теоретично 802.11g має достоїнства двох своїх попередників. У числі переваг 802.11g треба відзначити низьку споживану потужність, більші відстані (до 300 м) і високу проникаючу здатність сигналу;

з) стандарт 802.11і мета створення даного стандарту підняття рівня безпеки в бездротових мережах, в ньому реалізований набір захисних функцій при передачі інформації по бездротові мережі, в особливості

технологія AES (AdvancedEncryptionStandard)- алгоритм шифрування, який підтримує ключі довжиною: 128, 196, 256 біт. Передбачається сумісність всіх використаних в даний час пристроїв в частині, Intel Centrino з 802.11і мережами;

и) стандарт 802.11j призначений для Японії і розширює стандарт 802.11а, допоміжним каналом 4.9 ГГц;

і) стандарт 802.11n це є дужу перспективний стандарт, який знаходиться на стадії розробки, він дозволить підвищити пропускну здатність мережі до 100 Мбіт/с;

ї) стандарт 802.11r представляє створення універсальної і сумісної системи роумінгу, для можливості переходу користувача із зони дії одної мережі в зону дії другої мережі.

Розробкою й підтримкою стандарту IEEE 802.11 займається комітет Wi-Fi Alliance. Термін Wi-Fi (wireless fidelity) використовується як загальне ім'я для стандартів 802.11a й 802.11b, а також всіх наступних, що відносяться до бездротових локальних мереж (WLAN).

Устаткування бездротових мереж містить у собі точки бездротового доступу (Access Point) і бездротові адаптери для кожного абонента.

Точки доступу виконують роль концентраторів, що забезпечують зв'язок між абонентами й між собою, а також функцію мостів, що здійснюють зв'язок з кабельною локальною мережею й з Інтернет. Декілька близько розташованих точок доступу утворяють зону доступу Wi-Fi, у межах якої всі абоненти, обладнані бездротовими адаптерами, одержують доступ до мережі. Такі зони доступу (Hotspot) створюються в місцях масового скупчення людей: в аеропортах, студентських городках, бібліотеках, магазинах, бізнесах-центрах і т.д.[1]

Кожну точку доступу може обслуговувати декілька абонентів, але чим більше абонентів, тим менша ефективна швидкість передачі для

кожного з них. Метод доступу до мережі - CSMA/CA (Carrier Sense Multiple Access/Collision Avoidance). Мережа будується по стільниковому принципі. У мережі передбачений механізм роумінгу, тобто підтримується автоматичне підключення до точки доступу й перемикання між крапками доступу при переміщенні абонентів, хоча строгих правил роумінгу стандарт не встановлює. Оскільки радіоканал не забезпечує високого ступеню захисту від прослуховування, у мережі Wi-Fi використовується спеціальний убудований механізм захисту інформації. Він включає засоби й процедури аутентифікації для протидії несанкціонованому доступу до мережі й шифрування для запобігання перехоплення інформації.

1.2 Види комп’ютерних мереж

Вита пара - вид кабелю зв'язку, являє собою одну або декілька пар ізольованих провідників, скручених між собою (з невеликою кількістю витків на одиницю довжини), покритих пластиковою оболонкою. Звивання провідників проводиться з метою підвищення ступеня зв'язку між собою провідників однієї пари і подальшого зменшення електромагнітних перешкод від зовнішніх джерел, а також взаємних наведень при передачі диференціальних сигналів. Для зниження зв'язку окремих пар кабелю (періодичного зближення провідників різних пар) в кабелях UTP категорії 5 і вище проводу пари звиваються з різним кроком. Вита пара - один з компонентів сучасних структурованих кабельних систем. Використовується

в телекомунікаціях і в комп'ютерних мережах в якості фізичного середовища передачі сигналу в багатьох технологіях, таких як Etherneеt. В даний час, завдяки своїй дешевизні і легкості в монтажі, є найпоширенішим рішенням для побудови кабельних локальних мереж.

Кабель підключається до мережевих пристроїв за допомогою роз'єму RJ45. Залежно від наявності захисту - електрично заземленої мідної обплетення або алюмінієвої фольги навколо скручених пар, визначають різновиди даної технології:

- неекранована вита пара (англ. UTP - Unshielded twisted pair) - без захисного екрану;

- фольгована вита пара (англ. FTP - Foiled twisted pair)- присутній один загальний зовнішній екран у вигляді фольги;

- екранована вита пара (англ. STP - Shielded twisted pair) - присутній захист у вигляді екрану для кожної пари і загальний зовнішній екран у вигляді сітки;

Екранування забезпечує кращий захист від електромагнітних наведень як зовнішніх, так і внутрішніх.

В залежності від структури провідників - кабель застосовується одно і багатожильний. У першому випадку кожен дріт складається з однієї мідної жили, а в другому з декількох.  Його застосовують для прокладки в коробах, стінах. Пов'язано це з тим, що мідні жили досить товсті і при частих згинах швидко ламаються. Однак для «врізання» в роз'єми панелей розеток такі жили підходять найкраще.

У свою чергу багатожильний кабель погано переносить «врізання» в роз'єми панелей розеток , але чудово поводиться при вигинах і скручуванні. Крім того, багатожильний провід володіє великим загасанням сигналу.Тому багатожильний кабель використовують в основному для виготовлення патчкордів, що з'єднують периферію з розетками.

Провідники в парах виготовлені з монолітного мідного дроту товщиною 0,4-0,6 мм. Крім метричної, застосовується американська система AWG, в якій ці величини складають 26AWG або 22AWG відповідно. У стандартних 4-х парних кабелях в основному використовуються провідники діаметром 0,51 мм (24 AWG). Товщина ізоляції провідника - близько 0,2 мм, матеріал зазвичай полівінілхлорид, для більш якісних зразків 5 категорії – поліпропілен, поліетилен. Особливо високоякісні кабелі мають ізоляцію зі спіненого поліетилену, який забезпечує низькі діелектричні втрати, або тефлону, що забезпечує широкий робочий діапазон температур також усередині кабелю зустрічається так звана «розривна нитка» (зазвичай капрон), яка використовується для полегшення оброблення зовнішньої оболонки - при витягуванні вона робить на оболонці поздовжній розріз, який відкриває доступ до кабельного сердечника, гарантовано не ушкоджуючи ізоляцію провідників. Також розривна нитка, зважаючи на свою високу міцність на розрив, виконує захисну функцію.

Зовнішня оболонка 4-парних кабелів має товщину 0,5-0,9 мм в залежності від категорії кабелю і зазвичай виготовляється з полівінілхлориду з додаванням крейди, яка підвищує крихкість. Це необхідно для точного облому по місцю надрізу лезом відрізного інструменту. Крім цього, для виготовлення оболонки використовуються полімери, які не підтримують горіння і не виділяють при нагріванні галогени. Кабелі, не підтримують горіння і не виділяють дим, дозволяється прокладати і використовувати в закритих областях, де можуть проходити повітряні потоки системи кондиціонування і вентиляції.

У загальному випадку, кольори не позначають особливих властивостей, але їх застосування дозволяє легко відрізняти комунікації з різним функціональним призначенням, як при монтажі, так і обслуговуванні. Найпоширеніший колір оболонки кабелів - сірий. У зовнішніх кабелів зовнішня оболонка чорного кольору. Помаранчева забарвлення, як правило, вказує на негорючий матеріал оболонки.

Окремо потрібно відзначити маркування. Крім даних про виробника і тип кабелю, вона обов'язково включає в себе метрові або футові мітки. Форма зовнішньої оболонки кабелю вита пара може бути різною. Частіше за інших застосовується кругла форма. Для прокладки під килимовим покриттям може використовуватися плоский кабель. . Кабелі для зовнішньої прокладки обов'язково мають вологостійку оболонку з поліетилену, яка наноситься другим шаром поверх звичайної,полівінилхлоридної. Крім цього, можливе заповнення пустот в кабелі водовідштовхувальним гелем і бронювання за допомогою гофрованої стрічки або сталевого дроту.

Існує кілька категорій кабелю вита пара, які нумеруються від CAT1 до CAT7.

- CAT1 (смуга частот 0,1 МГц) - телефонний кабель, всього одна пара. Використовується тільки для передачі голосу або даних за допомогою модему.

- CAT2 (смуга частот 1 МГц) - старий тип кабелю, 2 пари провідників, підтримував передачу даних на швидкостях до 4 Мбіт / с, використовувався в мережах Token Ring і Arcnet. Зараз іноді зустрічається в телефонних мережах.

- CAT3 (смуга частот 16 МГц) - 4-парний кабель, використовується при побудові телефонних і локальних мереж 10BASE-T і Token Ring, підтримує швидкість передачі даних до 10 Мбіт / с або 100 Мбіт / с за технологією 100BASE-T4 на відстані не далі 100 метрів. На відміну від попередніх двох, відповідає вимогам стандарту IEEE 802.3.

- CAT4 (смуга частот 20 МГц) - кабель складається з 4 скручених пар, використовувався в мережах Token Ring, 10BASE-T, 100Base-T4, швидкість передачі даних не перевищує 16 Мбіт / с по одній парі, зараз не використовується.

- CAT5 (смуга частот 100 МГц) - 4-парний кабель, використовувався при побудові локальних мереж 100Base-TX і для прокладки телефонних ліній, підтримує швидкість передачі даних до 100 Мбіт / с при використанні 2 пар.

- CAT5e (смуга частот 125 МГц) - 4-парний кабель, вдосконалена категорія 5. Швидкість передачі даних до 100 Мбіт / с при використанні 2 пар і до 1000 Мбіт / с при використанні 4 пар. Кабель категорії 5e є найпоширенішим і використовується для побудови комп'ютерних мереж. Іноді зустрічається двохпаринй кабель категорії 5e. Кабель забезпечує швидкість передачі даних до 100 Мбіт / с. Переваги даного кабелю в більш низькій собівартості і меншій товщині.

- CAT6 (смуга частот 250 МГц) - застосовується в мережах Fast Ethernet і Gigabit Ethernet, складається з 4 пар провідників і здатний передавати дані на швидкості до 1000 Мбіт / с і до 10 гігабіт на відстань до 50 м. Доданий в стандарт в червні 2002 року.

- CAT6a (смуга частот 500 МГц) - застосовується в мережах Ethernet, складається з 4 пар провідників і здатний передавати дані на швидкості до 10 Гбіт / с і планується використовувати його для додатків, що працюють на швидкості до 40 Гбіт / с. Доданий в стандарт в лютому 2008 року.

- CAT7 (смуга частот 600-700 МГц) - специфікація на даний тип кабелю затверджена тільки міжнародним стандартом ISO 11801, швидкість передачі даних до 10 Гбіт / с. Кабель цієї категорії має загальний екран та екрани навколо кожної пари.

- CAT7a (смуга частот 1000 МГц) - розроблена для передачі даних на швидкостях до 40 Гбіт / с.

Рисунок 1.4 - Загальний вигляд кабелю неекранована вита пара

Кожна окремо взята вита пара, що входить до складу кабелю, призначеного для передачі даних, повинна мати хвильовий опір 100 ± 15 Ом, в іншому випадку форма електричного сигналу буде спотворена і передача даних стане неможливою. Причиною проблем з передачею даних може бути не тільки неякісний кабель, але також наявність «скруток» в кабелі і використання розеток нижчої категорії, ніж кабель.[2]

Волоконно-оптичний кабель - один з основних елементів волоконно-оптичної системи передачі, причому найбільш матеріалоемнісний і дорогий. Щоб розробити і виготовити кабель, необхідно вирішити цілий комплекс проблем електротехніки, фізики, матеріалознавства і технології, вивчити сумісність матеріалів елементів кабелю, випробувати кабель на надійність і, нарешті, організувати його виробництво.Важливими є правильна прокладка або підвіска і організація технічної експлуатації цих кабелів.

Використання світла для передачі інформації має давню історію. Світловими сигналами користувалися ще тоді, коли й не існувало поняття «електричний зв'язок». У той період в якості джерел оптичного випромінювання використовували Сонце або багаття. Промені світла, модельовані димом, лопатами семафора або іншими пристосуваннями, передавалися в межах прямої видимості. Перші приклади використання такого зв'язку відносяться до часу загибелі Трої (1269 р. до н.е.). Але і сьогодні військово-морський флот використовує прапорці, світлофори для передачі інформації. Більш ніж 200-річний етап проходив у поступовому удосконаленні світлових ліній передачі сигналів на великі відстані. Так, у Франції близько 1794 Клод Шаппа побудував від Парижа до Лілля систему оптичного телеграфу з ланцюга семафорних веж з рухомими сигнальними рейками. Інформацію можна було передати по ній на відстань 230 км протягом 15 хв.

У Росії в 1795 р. І.П. Кулібін розробив свій Семафорний телеграф, що використав більш ніж в 40 разів менше число знаків. Телеграф Кулібіна

працював і вночі. У США оптичний телеграф з'єднував Бостон з островом березня Вайнярд, розташованим недалеко від цього міста. Всі ці системи застаріли лише з винаходом електричного телеграфу.

Американець Олександр Грехем Белл в 1880 р. винайшов фотофоно, в якому мовні сигнали могли передаватися за допомогою світла. Однак ця ідея не знайшла практичного застосування, оскільки погодні умови і видимість дуже негативно впливали на якість передачі. Англійський фізик Джон Тиндаль запропонував вирішення цієї проблеми в 1870 р., незадовго до винаходу Белла. Він продемонстрував, що світло може передаватися в потоці води. У його експерименті використовувався принцип повного внутрішнього відображення, який також застосовується в сучасних волоконних світловодах. Після експериментів Белла в області модуляції світла і Тиндаля в області керованої передачі світла американець Норманн Р. Френч лише в 1934 р. отримав патент на оптичну телефонну систему, в якій мовні сигнали можуть передаватися через мережу оптичних кабелів, що виготовляються зі стрижнів чистого скла або аналогічного матеріалу з низьким коефіцієнтом загасання на робочій довжині хвилі.

Сучасна ера оптичного зв'язку почалася з винаходом у 1958 р. У порівнянні з оптичним випромінюванням звичайних джерел лазерне випромінювання вололдіє високою монохроматичністю і когерентністю і має дуже велику інтенсивність. Можливість виготовлення лазерів з напівпровідникових матеріалів отримала визнання в 1962 р. У цей же час були розроблені елементи приймача у вигляді напівпровідникових фотодіодів. Тоді залишалася невирішеною ще одна проблема - розробка відповідного середовища передавання.

На початку ХХ століття були проведені теоретичні та експериментальні дослідження діелектричних хвилеводів, в тому числі гнучких скляних стрижнів. Спочатку розглядалися спроби напрямку світла по порожньому світлопроводу за допомогою складної системи лінз або дзеркал.

Перші в світі колективні дослідження можливості створення широкосмугових ліній передачі на основі волоконних світловодів в СРСР розпочаті в 1957 р., часткові результати яких опубліковані в 1961 р. У 1958 р. радянські фахівці В.В. Варган і Т.І.Вейнберг довели, що поглинання світла склом зумовлюється домішками фарбувальних металів, експериментально показано, що поглинання світла ідеально чистого скла дуже низьке і лежить за межами чутливості вимірювальних приладів.

У 1966 р. до цих же результатів прийшли й англійські вчені. Вони опублікували статті про те, що оптичні волокна можуть використовуватися як засоби передачі при досягненні прозорості, що забезпечує загасання менш 20дБ/км. Крім того, вони дійшли висновку, що високий рівень загасання, властивий першим волокнам, пов'язаний з присутніми в склі домішками. Ними було також вказано шлях створення придатних для телекомунікації волокон, пов'язаний зі зменшенням рівня домішок у склі. У 1970 р. фірма Корнінг Гласі Уоркс (пізніше перейменована в Корнінг Інкорпорейтед) справила оптичні волокна із ступінчастим профілем показника заломлення і досягла коефіцієнта загасання менше 20 дБ / км на довжині хвилі 633 нм.Світловоди з градієнтним профілем показника заломлення в 1972 р. мали загасання 4 дБ / км. В даний час в одномодових світловодах досягнутий коефіцієнт загасання 0,2 дБ / км при довжині хвилі 1550 нм. При цьому значно удосконалена елементна база оптичних передавачів і приймачів, збільшена як потужність, так і чутливість, а також термін служби.[2]