4.Правильність і виразність культури мовлення.

Правильність - одна з визначальних ознак культури мовлення. Правильність, тобто відповідність прийнятим орфоепічним, орфографічним, граматичним, лексичним нормам. Еталоном правильності слугують норми, правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання, орфографічні правила у писемному мовленні тощо. Завдяки цьому реалізується інформаційно-інформативна функція мовлення, здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість людини. Формування правильності забезпечують тренінги (вправи), робота зі словниками, спеціальною лінгвістичною літературою, написання текстів, слухання й аналіз правильного мовлення. Про деяких людей кажуть, що вони мають чуття мови. "Чуття мови" означає наявність природних, вроджених здібностей до мови, вміння відчувати правильність чи неправильність слова, вислову, граматичної форми. Це чуття можна виховати в собі тільки одним шляхом - вдосконалюючи власне мовлення.

Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мовлення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови. Великою мірою -це вміння застосовувати виражальні засоби звукового мовлення: - логічний наголос, видозміни голосу, паузи, емоційну тональність, що передає настрій, оцінку, викликає потрібне сприйняття. Виразність мовлення - це "душа" мовлення, засіб самовираження, забезпечується оригінальністю у висловлюванні думок з метою ефективного впливу на партнера по комунікації. Цій меті слугують засоби художньої виразності (порівняння, епітети, метафори); фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція); приказки, прислів'я, цитати, афоризми, крилаті слова і вирази; нелітературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя); синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період.

5. Мовна норма. Види мовних норм.

За Коваликом: мовна норма – це реальний, історично-зумовлений, стабільний мовний факт, що відповідає системі мови і становить єдину можливість або найкращий для відповідного випадку варіант відібраний суспільством на певному етапі його розвитку зі співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування. Словник (Ганич, Олійник) – це закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти в галузі слововживання вимови, які найкраще і най повні з числа наявних у мові виконують свою функцію. Розрізняють такі структурно-мовні типи норм: - орфоепічні норми (вимова) – регулюють вибір акустичних варіантів розташування і переміщення наголосу; - акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос) – регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголосу; - лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності; регулюють вибір слова відповідно до змісту і мети висловлювання; - словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова); - морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами); - синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень); - стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування); орфографічні норми (написання слів); - пунктуаційні норми (вживання розділових знаків); - правописні – регулюють правильність написання слів ірозстановку розділових знаків. Норма зафіксована в словниках. довідниках. Правописі, її пропонують у часописах, підручниках. Довідниках. Варіанти норми: хронологічні або діахронні варіанти та синхронні.