2.3. Людина в умовах відчуження: трагедія абсурдності існування в тоталітарному світі героїв роману в. Винниченка „Слово за тобою, Сталіне!”

Проблема відчуження і абсурдності існування особливо актуальна в період, коли відбуваються докорінні соціокультурні трансформації, наслідком чого є перегляд і переосмислення традиційних парадигм і понять, які визначають характер життєдіяльності людини в соціумі. Проблема відчуження вивчається в контексті протиріч між людиною і соціокультурним простором

В. Винниченко у романі „Слово за тобою, Сталіне!” використовував концепт відчуження, що як і в інших українських письменників-екзистенціалістів пов’язаний, насамперед, із тодішньою політичною ситуацією в державі, а саме з тоталітаризмом.

Як зазначає Т. Стадницька: „Відчуження у цьому випадку стає реальністю, що переживається індивідуально. Письменник свій власний досвід узагальнює, перекладає на мову універсальних символів” [10, с. 21]. Дослідниця простежує таку особливість у творчості письменників-емігрантів, що у них вона отримала форму „безгрунтярства”.

Натомість Н. Михайловська зауважує, що „національні проблеми ускладнились на тлі загальнолюдських процесів урбанізації, індустріалізації, посилення абсурдності буття людини доби соціальних і науково-технічних революцій” [34, с. 144].

Відтак, герої роману В. Винниченка під впливом тоталітарного ладу переживають екзистенційну форму відчуження, тобто відчуження від себе як особистості, як от у Степана Петровича Іваненка під час подорожі на Україну: „Глупо! Безмежно глупо! – Що саме? – тихо обізвалась Олена Вікторівна. – Усе. А головне, моя прекрасна, найкраща в світі особа” [12, с. 82]. Тут відчуження, головним чином, розуміється як деперсоналізація людини в сучасному знеособленому суспільстві, що є класичним екзистенцій ним трактуванням такого роду феномену.

Екзистенціальний підхід до проблеми відчуження був розроблений М. Хайдеггером, Ж.-П. Сартром, А. Камю, Е. Муньє, та іншими філософами-екзистенціалістами і персоналістами. Значний акцент в контексті цього підходу було зроблено на емоційно-особистісному аспекті феномена відчуження: тобто в характеристиці взаємовідношень індивіда й суспільства відображені почуття безсилля, абсурдності, безглуздя дійсності та й самого існування, самотність і взаємна відчуженість між людьми, відчуття втрати автентичності особистості.

Саме емоційно-особистісний аспект проблеми відчуження покладено в підвалини екзистенції багатьох героїв роману В. Винниченка, один з таких героїв – брат Степана, Сергій Петорович, у діалогу з племінницею описує стан людини після переживання межових ситуацій: „Наша Нервова система хворенька, слабенька, вона від мук здіймає такий лютий крик, що заглушує всі чесні постанови. Від самої згадки про ті муки вона сповнює все єство людини таким жахом, що губиться всяка воля до опору. Для таких людей нема визволення, хіба що в самогубстві” [12, с. 126], – у такому стані досить чітко простежується опис відчужженя і як наслідок, розуміння абсурдності існування. Таким чином, ми можемо говорити про те, що автор передавав світовідчуття людини не тільки за допомогою характеристик героя, а й конкретними визначеннями певних психологічних станів, що вводив у діалоги в романі.

В багатьох джерелах відчуження визначається як ситуація протистояння людини і створених нею обставин, результатом чого стає пригноблення людини. Нам представляється, що визначення відчуження як суперечності чи протистояння не описує ті форми відчуження, коли людина і створені нею обставини зливаються в єдину гомогенну реальність. Тут наявна суперечність між суб'єктом і об'єктом відсутня. Добре відомі поняття, запропоновані деякими західними філософами такі, як „людина-машина”, „людина-функція”, „людина-маса”, „одномірна людина” тощо виражають той факт, що відбувається неприпустиме злиття, ототожнення людини й техніки, людини і її функції у суспільстві, людини і безликої маси [27, с. 103].

У романі „Слово за тобою,Сталіне!” В. Винниченко яскраво зображує таке „розчинення” людини на прикладі українських сімей: „М’яса ми в очі ніколи не бачили, молоко для дітей раз на тиждень на чотирьох один літр купуємо. Діти голі та босі бігають навіть зимою. Живемо напівголодні, сонця ніколи не бачимо, порпаємось у бруді, дихаємо смітником та нужником. Так отак не день а роки, а без кінця до самої смерті нашої. І діти наші так само будуть жити” [12, с. 64]. В подібних життєвих ситуаціях суб'єкт ніби поглинається об'єктом, розчиняється в навколишньому бутті і вже не вступає в протиріччя з об'єктивним світом. У такому випадку відбувається не відчуження між суб'єктом і об'єктом, а відчуження суб'єкта від своєї сутнісної основи.

З цього приводу М. Бердяєв зазначав: „Відчуження, екстеріоризація, викидання ззовні духовної природи людини означає рабство людини. Економічне рабство людини, безперечно, означає відчуження людської природи й перетворення людини на річ” [7, с. 89].

Натомість за Г. Гегелем, відчуження – це явище буржуазної діяльності, у процесі якої духовні якості людини за певних умов перетворюються на товар. Найбільш значущою такою умовою є перетворення приватної власності із засобу в мету [21, с. 137].

У романі така концепція висвітлена у листі Марка, що Степан Петрович отримав від нього. У листі Марко викриває своїх братів, засуджуючи їх за життя у якому матеріальні цінності стали метою: „Ти роз’їздиш не для контролю фінансів, а для провокації і виловлювання противників сталінізму.За це ти маєш урядове розкішне помешкання, прекрасну дачу, автомобіль і гроші” [12, с. 64]. Однак, тут можемо побачити і другу іпостась мети життя подібних до Степана Петровича агентів, такі герої перетворили одну з ідей сталінізму, а саме, викриття противників цього режиму, у мету і спосіб власного життя. Відтак людина почуває себе зовсім самотньою, віддаленою, про що і стверджує Гегель у своїй концепції відчуження, яка полягає у тому, що світ, природа, речі, інші люди і сама людина перетворюються у чужий людині світ.

Таким чином і дочка Степана Петровича Маруся, після залучення її до сексотів відчуває цей стан: „Отже, в такому разі всі сексоти в СРСР?! Всі доносять на всіх, усі за всіма шпигують, продають, тримають у такому жаху, як оце в неї? Боятися навіть матері, батька, брата? Але ж тоді у всіх повинна бути страшна самотність на світі! Тоді всі, всі що тут і там, за цією аудиторією, всі мільйони самотні-самотні?” [12, с. 251].

Багато дослідників вказує на те, що концепт „відчуження” в українських екзистенціалістів пов’язаний, зокрема, з політичною ситуацією у тодішній державі: „Відчуження у цьому випадку стає реальністю, що переживається індивідуально” [56, с. 28]. Це відбувається через утиски влади, які націлювали на те, щоб знешкодити людину, зробивши її самотньою, відірваною від життєвих переживань і стурбованою лише своїм життям, продовжити яке можливо лише існуючи як частка у тоталітарному механізмі: „Брат Сергій працює немов би за інженера хіміка при державному хімічному інституті, але головний його обов’язок шпигувати серед учених і видавати їх МДБ. За те він має невеличкий особняк, великі гроші, прекрасне годування” [12, с. 93].

Е. Фром наводить наступне визначення терміну „відчуження”: „це тип життєвого досвіду, коли людина стає чужою сама собі. Вона ніби „відсторонюється”, відмежовується від себе. Вона припиняє бути центром особистого світу, хозяїном своїх вчинків; навпаки – ці вчинки та їх наслідки підпорядковують її собі, їм вона підкорюється і часом навіть перетворює їх у своєрідний культ” [28, с. 105].

Екзистенціалісти приймають той факт, що у міжособистісних відносинах є вірогідність проявлення автентичності індивіда. Тому інтеракції „додають необхідної умови того, що свободу не можна збагнути, істинно не враховуючи визнання свободи інших, а це поглиблює й ускладнює проблему екзистенціального відчуження” [35, с. 19].

З огляду на це, у романі „Слово за тобою, сталіне!” простежується тісний зв'язок між категорією свободи, як утопічнї цінності в житті тоталітарного суспільства і станом екзистенційного відчуження. Між тим категорія свободи у романі є більш узагальненою, а саме, висвітлюється у проблемах України, як пригніченої держави. Таке ставлення до всього українського В. Винниченко викриває у творі на прикладі реальних історичних подій, або життєвих ситуацій: „А голод 1933 року? Мільонів вісім у нас в Україні померло від нього. Матері дітей своїх їли. Трупи по вулицях валялись. Селяни з сіл бігли в міста й просили милостині шматочком хліба, того самого хліба, який вони сами робили та який сталінці в них забирали” [12, с. 203]. Подібні теми постійно звучать у творі, підкреслюючи абсурдність навколишнього світу. Таким чином, проблема свободи у творі - це безпосередньо проблема України і української нації: „– Я знаю, тату, ми – українці, і ти хочеш – Так, Марусю, ми – українці. Але не в тому річ. Ми насамперед комуністи й борці за соціалізм. А проте, коли хочеш, в цьому є суть того випадку, який спричинився до цього зібрання. Річ у тому, що ми всі, я з вашою матір’ю та братами моїми, виїхали з України до Москви з ласки Радянського уряду. Коли б не ця ласка, то ми були б тепер або на тому світі, або в якому-небудь концтаборі, а ви десь у притулку для безпритульних дітей або теж на тому світі” [12, с. 261]. Отже неможливість національної самоїндефікації стає для героїв роману утопією свободи. Почуття страху, мотив смерті та стан відчуження проявляється як в індивідуальному світі кожного персонажу твору, так і в масовій свідомості представників української нації.

Межові ситуації відкривають шлях для проявлення абсурдної свідомості. Суміжні ситуації слугують свого роду прелюдією до конфлікту у художньому творі, а екзистенціал абсурду виконує роль подразника, алергену, провокує рефлексію, як наприклад категорії правди і неправди,що пронизують всю тканину твору „Слово за тобою, Сталіне!”. Сергій Петрович в одній із розмов зі своєю племінницею Марусею каже так: „Радянським людям унеможливлено бути чесними, сміливими, добрими, правдивими. Це злочинство, за яке ми повинні платити смертю” [12, с. 203]. Відтак абсурдність існування радянської людини перш за все виявляється у зміні ціннісних орієнтирів, бути чесним-це вже погано, щоб бути живим, треба: „Брехати всім у всьому, а надто тим, які нас мучать. Це-єдиний ,дитино,засіб нашого самозахисту” [12, с. 203].

А. Камю говорить про те, що двадцяте століття є століттям страху. Заперечуючи на словах „існування” стосовно „сутності”, Камю ототожнює саму „сутність” з „абсурдом нещасної свідомості”. „Абсурд” у філософії А. Камю спрямовано не тільки проти раціоналізму, але і фідеїзму. Він рішуче заперечує віру в Бога як безґрунтовний, утопічний самообман, несумісний з безглуздістю всього, що існує. Для віруючих сам „абсурд” став Богом.

Схожу ситуацію можемо простежити і в житті героїв роману, наприклад, у розмові Степана Петровича зі своєю жінкою: „Ти віриш, що Бога нема? – Вірю. – А що сталін є, віриш? – Ну щеб пак! – Так от, як для дядька Євгена і всіх інших релігійників не може бути ніякої критики Бога, так само у справжнього комуніста не може бути критики і сумніву нашого бога Сталіна” [12, с. 62].

Все реальне чуже для свідомості, випадкове, а отже, абсурдне. Абсурд і є реальність. Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює нашу свідомість у „нещасну свідомість”, ставить „основне питання філософії” перед вирішенням дилеми: навіть при впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби ми все-таки на щось надіялись, або покінчити з собою. Камю вибирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Той, хто зрозумів, що „цей світ не має значення, одержує свободу”. А свободу можна одержати лише тоді, коли повстанеш проти вселенського абсурду, бунтуючи проти нього. Бунт і свобода, на думку А. Камю, нероздільні [28, с. 52].

Ідею бунту проти абсурду у романі В. Винниченка втілюють два персонажі, на початку роману це Марко, брат Степана Петровича: „Чудодійна наша сила: вона росте в тій самій пропорції, в якій ви виявляєте над нами свою. Ваша- страх, наша-ненависть. Та ніяка навіть смерть не може знищити цю нашу силу” [12, с. 68]. В кінці це друг Степана Петровича Дев’ятий, що викладає на засіданні політбюро ідеї що до колектократії, і тоталітарних засобів впливу на людину: „Досягти миру на землі тими засобами, які досі пропонувалися, неможливо; всі ці засоби неминуче, раніше чи пізніше, приведуть до війни і, значить, до загибелі людства” [12, с. 369].

Бунт – це не революція, а повстання проти своєї долі, проти абсурду буття. Досвід людського існування, що неминуче завершується смертю, приводить мислячу людину до відкриття „абсурду” як кінцевої правди своєї долі на землі. Ця істина повинна не обеззброювати, а пробуджувати в душі мужню гідність до життя всупереч вселенському хаосу.

Говорячи про те, як виявляється феномен відчуження героїв роману „Слово за тобою, Сталіне!” на суб’єктивному рівні, можна навести наступні модальності: – безсилля (відчуття своєї неспроможності контролювати події); – безглуздя (відчуття незрозумілості, незбагненності суспільних і особистих справ); – культурне відчуження (відкидання цінностей, прийнятих у суспільстві або у певній соціальній групі); – нормативна дезорієнтація (необхідність вдаватися до соціально несхвалюваних засобів для досягнення своїх цілей); – самовідсторонення (участь у діях, які не задовольняють і сприймаються як зовнішня необхідність); – соціальна ізоляція (відчуття своєї знедоленості, неприйнятності оточуючими).

Руйнування, втрата істинних ідеалів життя, бездуховність, поширення атеїстичних поглядів, як доводить В. Винниченко, сприяє зростанню чисельності індивідів, охоплених почуттям екзистенційного вакууму, сприятливого для формування абсурдного світовідчуття.