2.2. Феномени страху та смерті в екзистенції персонажів письменника

Особливу роль у романі В. Винниченка відіграють концепти страху та смерті, що реалізується в екзистенційно-філософському контексті страху смерті – як кінцевості індивідуального „буття-у-світі”.

Проблему співвідношення втрати сенсу буття і зростаючого жаху смерті розробляли різні філософи. Зокрема, М. Гайдеггер помістив феномен смерті в царину онтології, стверджуючи, що людське буття характеризується не свідомістю, а усвідомленням смерті, „буттям-до-смерті”. „Смерть, – пише він, – це завжди моя смерть” [50, с. 27]. А. Камю розглядає смерть не як вихідний пункт діяльності людини, а як негацію будь-якого смислу буття. Згідно з Ж. П. Сартром, вона позбавляє людину її особистості, власності і справжності. У творах сучасного дослідника Ж. Бодріяра історія людської цивілізації постає як історія витіснення смерті, виключення цього феномена з процесу продукування соціального. Деякі представники психоаналізу (З. Фрейд, Г. Маркузе) неусвідомлений потяг до смерті вважають глибинною основою людської поведінки [50, с. 82].

Смерть, як певна радикальна зміна, стрибок на інший модус існування, пов’язана із тривогою щодо екзистенційних підвалин людського існування. Людина живе і створює свій життєвий світ, якому вона задає свої межі, непорушні кордони. Але смерть своїм фактом вириває людину від звичного, усталеного існування в світі буденності та штучної раціональності.

З точки зору виявлення екзистенції особливо важливі, за К. Ясперсом, межові ситуації, найбільш яскравим випадком межової ситуації є смерть, перед обличчям якої конечність власної екзистенції представ перед людиною з певною „безпосередністю”. В цій „межовій ситуації” людина має зробити моральний вибір, примиритися із втратами і перерости себе. Смерть показує людині оманливість „діяльнісного” підходу до життя, ставить під сумнів звичну систему цілепокладання. Також дослідник говорить про те, що страх смерті є проявом глибинних екзистенційно-вкоріненних характеристик людини – тривоги і жаху, що виражають зустріч буття і небуття.

Тут слід пригадати те, що „людська екзистенція у профанізованому, або „атомарному” (термін К. Поппера) суспільстві пройнята відчаєм та страхом смерті. Страх – це внутрішній стан, що обумовлений загрозою реального або передбачуваного лиха [43, с. 105].

З точки зору психології страх є емоційним процесом. В теорії диференційних емоцій К. Ізарда страх віднесений до базових емоцій, тобто є природженим емоційним процесом, з генетично заданим фізіологічним компонентом, певним мімічним проявом і конкретним суб'єктивним переживанням [57, с. 28].

У романі В. Винниченка „Слово за тобою, Сталіне!” феномен страху виникає у творі паралельно із образами героїв. Страх пронизує всі сфери існування персонажів: „Белугін не переставав водити олівцем над папером. У Степана Петровича мимоволі злегка завмирало серце: що міг значити цей значок: в’язниця, заслання, концтабір?” [112, с. 77]. Боротьба людини в умовах тоталітарної системи зі страхом породжує у неї фантазії, які допомагають їй справлятися з тягарем хвилювання.

К. Юнг називав це „архетипами”, що передаються генетично і містяться в людській підсвідомості. Архетип, незалежно від людської свідомості, впливає на психологічне життя особистості, нав’язує їй певні суспільні дії та настрої. „Зустріч” архетипу зі свідомістю, як правило, викликає панічний страх, стикаючи індивіда з давніми релігійно-культурними символами, за якими стоїть вже пережитий страх [57, с. 31].

Так, наприклад, Катерина Іваненко, перед походом Степана Петровича до Белугіна, відчуває панічний страх: „Що разу, як ти туди йдеш не маю спокою. От знаю, що нічого злого не буде, вже п’ятнадцять років минуло як туди ходиш, а я все не можу забути Харкова, все мені раптом згадується той день, як ти отак само пішов, як зник, а потім узяли мене, як мене мучили” [12, с. 60].

У більшості героїв роману, страх еволюціонував у різного типу фобії. Фобіями називають психічні розлади, при яких деякі ситуації або об'єкти, які не є небезпечними, викликають тривогу і страх.

Фобії можемо спостерігати практично в кожного з персонажів роману, так наприклад, Степан Петрович Іваненко, чекаючи прийому Белугіна у одній з кабінок, де: „сів на єдиний стілець, заклав ногу на ногу, закурив, і безжурно помахуючи ногою, поглядав на голі стіни крихітного приміщення, в якому крім портрета Сталіна й стільця не було нічого” [12, с. 173], – відчував фобію переслідування і постійного нагляду, про що свідчать подальші дії персонажа „він похитував ногою і гумористично посміхався. І таким чином те око, яке за ним звідкись, зо стінки чи з портрета Сталіна, слідкувало, не могло побачити в ньому не те що тривоги, але й найменшого неспокою. Хто так сам до себе посміхається, той не має нічого схованого в душі” [12, с. 174]. Поведінка персонажа, та змальований автором його психологічний стан, вказують на наявність яскраво вираженої фобії нагляду, через яку у Степана Петровича розвиваються хибні, фантастичні ідеї представлення себе, як людини без жодних страхів, а значить людини „безгріховної”перед владою.

Таким чином, фобії як психічні розлади, можуть призводити до частого і сильного переживання страху людиною.Страх може бути описаний різними термінами в залежності від вираженості: переляк, жах, манія переслідування, комплекс переслідування. Перебіг емоції страху в різних ситуаціях у різних екзистенційних персонажів може істотно відрізнятися, як за силою, так і за впливом на поведінку. Страх може проявлятися у вигляді порушеного або пригніченого емоційного стану. Дуже сильний страх (наприклад жах) часто супроводжується саме пригніченим станом.

Прикладом такого пригніченого жаху в романі В. Винниченка є „чудні лісові істоти”, це люди, що опинилися в концтаборі, де їх тримають під постійним пресингом, маніпулюючи їх страхами,до того ж й в нелюдських умовах існування, яке більш схоже на виживання людей, що через ці умови перетворилися на істот: „Істоти дивились на гостя, повернувши голови в його бік, і в зарослих тваринних обличчах їх Степанові ввижався той самий вираз, що й у лісових істот, вираз жаху. (Очевидно коли був приїзд якогось начальства, то це означало, що мали бути чергові кари винних)” [12, с. 85].

Страхи, що виникають в ситуаціях, небезпечних для життя і здоров'я, носять охоронну функцію, і тому корисні. На думку І. Фейгенберга, біль і страх взаємопов’язані: біль може викликати почуття страху, і навпаки, у стані страху відчуття болю може виникнути під впливом таких подразників, які зазвичай не викликають болю [49, с. 61]. Схожу точку зору має американський психолог О. Маурер, який доводив, що страх – це передчуття болю. Він розглядав страх як умовно-рефлекторне явище, зумовлене відношенням до больових реакцій [49, с. 84]. Відтак зустріч Степана Петровича з його братом Марком, а саме ситуація в якій „зуби Марка вп’ялися в нахилене лице брата” [12, с. 90] далі автор використовує своєрідну градацію: „голова вгризлася зубами в щоку Степана, і як звір, що запопав здобич, хижо моталась з боку на бік” [12, с. 90] – підтверджує больову домінанту феномену страху. Відомо також, що чуттєвість до больових подразників більша, коли люди відчувають страх, ніж у тих випадках, коли вони відчувають гнів, що у романі В. Винниченка зображено в межовій ситуації зіткнення Марка і Степана: „І в той же момент у палаті вибух крик двох голосів, один крик гострого болю, а другий – дикої люті” [12, с. 91]. Тут ми можемо говорити про те, що Марко знаходився у стані люті і гніву, відчуваючи подих смерті, натомість Степан Петрович – у стані страху перед смертю, але не через напад Марка, а через фобію нагляду, під впливом якої вважав, що у розмові з Марком „наглядач” побачить щось антипартійне.

Згідно з думкою З. Фройда, функція страху полягає в тому, що він виступає сигналом небезпеки для „Я”, яке може вжити заходів щодо ліквідації небезпеки. Він виділяв три види страху: об’єктивний, невротичний і моральний [52, с. 160]. Реальний страх – емоційна відповідь на погрозу об’єктивних небезпек зовнішнього світу, він допомагає забезпечити самозбереження. Невротичний страх – емоційна відповідь на небезпеку того, що неприпустимі імпульси з боку „Воно” стануть усвідомленими, це боязнь, що „Его” виявиться нездатним контролювати сексуальне чи агресивне бажання, у результаті істота може скоїти щось жахливе, що тягне за собою важкі негативні наслідки. І нарешті, моральний страх – такий стан, коли „Его” відчуває погрозу покарання з боку „Над-Я”, коли „Воно” прагне до активного вираження аморальних думoк чи дій і „Над-Я” відповідає на це почуття провиною, соромом і самозвинуваченням [52, с. 197].

У творі відчуття морального страху передають персонажі начтабора та лікпома, опинившись свідками нападу Марка на важливого гостя-Степана Петровича, їх охоплює почуття провини за те, що відбулося, але ці почуття – лише наслідок страху: „Начтабору і лікпом обережно вели його під руки й на обличчах їх був виразний страх: що тепер буде їм, кого з них буде передягнено в арештанський бушлат і засаджено за грати, а кого може просто розстріляно?” [12, с. 79].

Натомість Ю. Щербатих запропонував свою класифікацію страхів. Він поділяє всі страхи на три групи:біологічні, соціальні, екзистенційні. До першої групи відносяться страхи, безпосередньо пов'язані із загрозою життю людині, друга представляє боязні і побоювання за зміну свого соціального статусу, третя група страхів пов'язана з самою сутністю людини, характерна для всіх людей.

Виходячи з цього принципу страх смерті можна віднести до третьої, тобто екзистенційної категорії страхів. Між тим є й проміжні форми страху, які не можна однозначно віднести до однієї з груп, як, наприклад, страх втрати близьких. Насправді, в кожному страхові в тій чи іншій мірі присутні всі три складові, але одна з них є домінуючою.

У репрезентованому в романі „Слово за тобою, Сталіне!” тоталітарному суспільстві, біологічні страхи майже відсутні, натомість домінують соціальні та екзистенційні форми. Причому, за умови втілення у життя соціальних страхів персонажу, екзистенційний страх виникає як наслідок.

З огляду на це, герой роману Степан Петрович Іваненко після доносу в листі Марка на нього, приймає рішення будь-яким способом врятувати себе і свою родину, а саме викрити „термітів”, до яких його зарахував брат Марко: „Коли ж не викрию, ви матимете підставу думати, що я – або сам терміт, що брат Марко правду писав у листі про мою поміч їм, або що я – нікчемний робітник-охоронець. І в цьому і втому випадку мене треба викинути геть. Куди саме – не має ваги: на той світ, чи в концтабір, це все дно” [12, с. 115]. Таким чином герой знаходячись під впливом соціального страху, потрапляє у стан екзистенційного.

З огляду на зазначене вище, варто пригадати теорію М. Хайдегера, який розрізняє два способи існування людини: справжній і несправжній. Людина виривається за межі несправжнього існування відчувши „екзестенційний страх”. Причина цього страху є невизначеною. „Те чого боїться страх, є саме „буття у світі” – підкреслює М.Хайдегер, страх – це основна налаштованість людського буття. Страх як в основі своїй страх смерті розкриває перед людиною нову перспективу – смерть [50, с. 207].

Натомість дослідник А. Гусейнов доводить, що індивід мислить двома способами – особистісно й общинно. В рамках общинного мислення факт індивідуальної смертності – це звичайний емпіричний факт, який не підноситься до рівня трагедії. Індивід почуває себе проекцією цілого, його індивідуальне буття не має самоцінного значення. Проблема смислу життя не постає перед ним як моральнісне завдання. Смерть не є страшним роком, вона відбувається згідно з ритуалом, за усталеною нормою.

Герої В. Винниченка – це люди, що живуть у тоталітарній державі, що, як правило, є прикладом общинної свідомості. У рамках общинної свідомості страх смерті знімається розчиненням індивіда в спільноті, зокрема думкою про те, що ганьба страшніша за смерть. Зокрема, після „непорозуміння” у радгоспі, де Степана Петровича прийняли за американського шпигуна, голова радгоспу: „зі страху перед карою за занадто ретельне проведення слідства над американським космополітом, повісився” [12, с. 280]. Така свідомість знімає страх смерті, усуваючи взагалі смерть як трагедію. Що підтверджує доповідь Дев’ятого перед Сталіним, у якій він засвідчує: „Хто може багато, з того багато і спитається. Ти можеш убити мене за мої слова, але я купив собі право сказати мою правду одверто ” [12, с. 371].

Страх смерті є складним онтологічно вкоріненим і історично обумовленим соціокультурним феноменом, який переживається людиною в „межовій ситуації” і відіграє велику роль у морально-духовному зростанні особистості людини, проблематизує питання смислу та цінності її існування. Водночас, у дегуманізованому „суспільстві споживання”, в якому заперечується трансцендентний вимір культури і домінують одновимірні і спрощені уявлення про смисл життя, страх смерті унеможливлює духовне самовдосконалення особистості, повну реалізацію її гуманістичного потенціалу.