Розділ 2. Особливості екзистенціїї людини в умовах тоталітарної системи у романі в. Винниченка „слово за тобою, сталіне!”

2.1. Репрезентація екзистенції людини тоталітарного суспільства у „межових ситуаціях” в романі в. Винниченка „Слово за тобою, Сталіне!”

Міжреволюційне десятиліття у творчості В. Винниченка позначене загальнофілософськими тенденціями доби: розчарування інтелігенції в революційних гаслах, тотальне відчуження людини, криза свідомості, поширення нігілістичних орієнтацій. В. Винниченко у творах революційної тематики намагається осмислити її через призму проблем людської моралі і через призму людського сприйняття зобразити складні колізії епохи.

Персонажі роману В. Винниченка „Слово за тобою, Сталіне!”, перебуваючи в умовах тоталітарної системи, потрапляють ситуації, які ставлять їх перед складним життєвим вибором, в умови „балансування” на межі між життям та смертю. Такі ситуації у житті людини в психології прийнято називати „межовими”.

Процес усвідомлення людиною свого існування як сутності своєї екзистенції найбільш повно проявляється в межових ситуаціях, образно кажучи, існування стає сутністю, коли людина „приперта до стіни”. Майже всі літературні сюжети письменника – це кризовий стан героїв і спроба робити вибір за умов викинутості за межі нормального і буденного. Н. Михайловська зазначає: „проблема вибору людини у межових ситуаціях, в епіцентрі зацікавлень Винниченка” [33, с. 12].

Це особливо яскраво проявляється в ситуації, коли герої – соціалісти за світоглядом, потрапляють у конфліктну ситуацію. Ідея служіння громадським інтересам перебуває в трагічній суперечності з сутністю людини. Реалії буття не тільки роблять втілення ідеалу у життя неможливим – відбувається розчарування людини в омріяних ідеалах, і, як наслідок, втрата сенсу життя. Особливістю інтерпретації екзистенційних мотивів В. Винниченка є внутрішня незгода, „дизгармонія” між вимогами внутрішнього „Я” та реальністю зовнішнього світу.

Прикметно, що ідея ситуації почала розроблятись здебільшого у філософії, насамперед в екзистенціалізмі. Через ідею ситуації було розкрито єднання людини і світу – проекції людських пристрастей. Це дало змогу віднайти низку нових форм ситуації.

Термін „межова ситуація” ввів у вжиток один із теоретиків екзистенціалізму К. Ясперс у праці „Розум і екзистенція”. Вагомість межових ситуацій у літературі екзистенціалізму полягає у формулюванні, „людини абсурду”. „Межові ситуації” – це та сфера, яка так чи інакше пронизує усю пізнавальну діяльність мислителя.

Згідно з К. Ясперсом, межові ситуації – це ситуації на межі життя і смерті, коли зникають тенета, що утримують людину у рамках буденності. Відбувається „прозріння екзистенції”, яка оголює, звільняє людину і від тенет буденності, і від її особистих інтересів. Натомість виникає потреба пізнати істинність, спражність свого індивідуального існування. Людина має шанс стати творцем своєї долі. Отож К. Ясперс зазначає: „Існування є буття в ситуаціях” [51, с. 187].

Натомість, Ж.-П. Сартр запропонував називати подібні ситуації пороговими. Так, автор розрізняв екзистенціальну літературу за принципом її залученості, „заангажованості”. Завдання митця – проілюструвати несправедливість світу, героя – задекларувати свою свободу та суспільну значущість. Тому для письменника вагомою була позиція відмови від літератури попередніх епох, де герої, зазвичай, були породженням соціальних умов і психологічних особливостей. „Буття на екстремумі” не повинно оцінюватися однобічно, з позиції психології героя. Воно, на думку Сартра, має на меті дати людині шанс проявити себе інакше, як того від неї очікують, але й відчути усю відповідальність за свій вибір.

Так, наприклад, героїня роману В.Винниченка „Слово за тобою, Сталіне!” Катерина, дружина Степана Петровича, вже раз опинившись на межі, відчувши на собі тиск з боку влади, якій не в змозі протидіяти, розуміє, що не витримає такого вдруге. Катерина робить свій вибір, заявляє про це чесно і відверто, розуміючи ступінь відповідальності: „Тепер я вже не витерплю ні того биття, що тоді, ні стромляння моєї голови в діру клозетної ями, нічого. Я наговорю не тільки на тебе чи Сергія чи Євгена, чи яких партійних товаришів, а й на Леоніда, на Марусю, на себе саму. Аби швидше вбили” [12, с. 62]. Такий вибір спричиняє своєрідну відмову від батьківської любові до своїх дітей, кохання та відданості чоловікові. Натомість у такого роду заявах проявляється егоїзм героїні, страх за своє життя. Катерина цілком свідомо здійснює вибір між своїм життям і існуванням своїх рідних. Ситуація абсурду полягає в тому, що врятувавши життя ціною доль рідних людей, вона, по-суті, буде приречена на існування, що позбавлене сенсу.

В цьому контексті слушною вважаємо думку М. Вайдхорна про те, що „межові ситуації використовуються для виділення героїчних виборів, що з ними зіштовхуються звичайні індивіди, котрі живуть у напрямі невирішеного майбутнього. Герої сартрових творів часто зіштовхуються з ситуаціями життя і смерті, котрі роблять болісно очевидним тягар свободи і відповідальності, яка лежить на усіх нас” [31, с. 7].

На думку Ж. П. Сартра, людина – то проект, який постійно перебуває у стані розробки і вдосконалення. Прозріння екзистенції відбувається під час „порогових ситуацій”. Життя ними сповнене щохвилини, адже кожної миті ми зіштовхуємось із ситуаціями, де від нас очікують зробити вибір. Саме у ситуаціях особистість робить кроки у бік добра чи зла, творить „ситуаційні” цінності. Відповідно до епістемології Е. Гуссерля, реальність залежна від людської свідомості [31, с. 5]. Якщо це справді так, тоді добро і зло не можуть існувати за межами людського розуму, а існують в думках самого індивіда.

Донька Степана Петровича і Катерини, Маруся, через свою щиру любов до батьків і не менш щиру віру і повагу до влади, опинившись в ситуації вибору між першим і другим, не в змозі розрізнити добро і зло. Вона вимушено погоджується бути сексоткою, життєрадісна, тендітна дівчина, яка щіро вірить у комуністичні ідеали, тепер мало чим відрізняється від сірих пустих постатей, балансуючи на межі Маруся вимушена зробити вибір на користь добра чи зла. Тут вона, на відміну від матері поводить себе досить героїчно: „Та я серце своє закушу зубами, голову розіб’ю об стіну, а не дам ніяким мукам витягти з себе ні на кого доноса” [12, с. 204].

Такий вибір дається нелегко, та лякає не його прийняття, а наслідки, які будуть спричинені ним. До того ж Маруся робить його під впливом свого дядька, який переконує її у користі брехні: „Брехати всім і усьому, як ти сказав. І своїм, і татові, і мамі, і тобі значить?”, [12, с. 192] каже Маруся, почуваючи себе самотньою, відчуваючи страх, і крах ідеалів.

Психологи називають різні причини виникнення межової ситуації, проте дослідники виокремлюють найважливіші з них, як-от: випадок, провина, смерть. Так, Дж. Вайлд, аналізуючи ці концепти, підкреслює, що „вони являють собою межі у тому сенсі, що ми нічого не можемо вчинити аби змінити їх чи подолати. Є справжні (authentic) і несправжні (unathentic) шляхи зіткнення з ними” [51, с. 14–15];

Зокрема Степан і Марко, персонажі аналізованого роману, опиняються у різних ситуаціях, які можна тлумачити як межові. Тяжко хворий Марко просив брата Степана зустрітися з ним, бо відчував, що скоро може померти. А перед смертю хоче передати „секрет великої державної ваги”. Побачення переросло в сутичку: вручивши Степанові листа, Марко вп’явся своїми трьома уцілілими зубами в щоку брата, притиснувши з усієї сили його голову. „В той момент в палаті вибухнув крик двох голосів, один крик гострого болю, а другий – дикої люті” [12, с. 85]. Наглядач б’є Марка держалом нагана по голові Марка. І голові і він вмирає. Як бачимо, Марко опиняється в межовій ситуації смерті, а Степан, зустрівшись із ним, в ситуації випадку. Згодом виникає і третя межова ситуація, у якій опиняється Степан – ситуація провини, першим подразником якої буде постійне згадування померлого брата: „Падав ріденький сивий сніг, сивий як голова Марка” [12, с. 106], і асоційований з ним біль: „На щоці ріжучим болем кричали рани, а в ухах, у всій істоті, лютим вереском кричав голос Марка” [12, с. 112].

Ще одним виявом межової ситуації провини для головного героя стають підозри з боку влади, але тут він поводить себе досить стримано, намагаючись уникнути будь-яких підозр: „те око, яке за ним звідкись, зо стінки, чи з портрета Сталіна, слідкувало, не могло побачити в ньому не те що тривоги, але найменшого неспокою. Хто так сам до себе посміхається, той не має нічого схованого в душі” [12, с. 150]. Така поведінка вказує на те, що дії персонажа у межовій ситуації провини, спрямовані на фальшиві докази своєї щирості і відкритості, як останніх аргументів на порятунок.

У зв’язку з цим, важливою, на нашу думку є теза К. Ясперса про те, що „стани такі, як той факт, що я завжди у ситуаціях, що я не можу жити без конфліктів і страждань, що я неминуче зазнаю провини, що я повинен померти ось, що я називаю граничними ситуаціями. Вони не змінюються. Вони не можуть бути змінені нами, лише привнести ясність – без нашої здатності пояснити чи простежити їх з чогось ще. Вони самі по собі є частиною існування” [31, с. 10].

Так Марко розуміє, що опиняється в ситуації, де смерть є неминучою, а Степан попри свої переконання потрапляє у межову ситуацію не через власні вчинки, якими він в змозі керувати, а через ситуативність, тобто випадок. У критичній ситуації людина усвідомлює свою неминучу смертність, починає мислити своє існування як „буття до смерті” (За М. Хайдегером), постає перед необхідністю вибору свого ставлення до смерті. Людина тепер добре бачить, що всі земні цінності: багатство, влада, слава, кар’єра, тілесні радощі, заради яких вона витратила так багато часу й енергії, – нічого не варті.

Сенс ситуативності полягає у тому, що вона апріорно задає певні цілі, які треба досягти, й цінності, що втрачаються чи набуваються у процесі. Вона є заданою константою. Людина може прийняти цей факт або ні, та це нічого не змінить. Водночас ситуативність є залежною від рішення людини. Якщо людина свідома цього, то вона по-справжньому реагує на проблему і шукає шляхів її вирішення: „Вона не опиняється у ситуаціях, але спрямовує себе у них. Вона знає, що приймаючи свою дійсність, на додаток, вона віддає себе ситуативності” [50, с. 9].

Мабуть, це є одним із пояснень дивної поведінки героїв роману В. Винниченка. Те, що на перший погляд схоже на імпульс, необдуманість, насправді слугує низкою проведених операцій з перебудови устрою власного життя. Межові ситуації викривають антагонізм людини і системи: „Нас узято на мушку. Досить тепер кому-небудь з нас схибнути, щось не так сказати, не так зрозуміти розпорядження влади, як його і всіх нас буде заарештовано” [12, с. 204]. Такі слова Степан Петрович говорить на сімейному зібранні, даючи зрозуміти всю складність „межової ситуації”.

Межові ситуації провокують розвиток почуття відчуженості, алієнації, оскільки вони є демаркаційною лінією між істинним та несправжнім існуванням людини. Контекст відчуження формують саме ситуації можливої смерті людини. Прикладом цього є високі почуття Степана Петровича до попутниці у поїзді Олени, яку він навіть ототожнює з „грецькою богинею”, вона викликає у його нутрі цілий вихор емоцій, але потрапивши у межову ситуацію смерті змінюється його почуття до минулого, і відбувається переоцінка цінностей в дійсності: „Степан Петрович хотів посміхнутись, але тільки скривився, потім заплющів очі і нічого не сказав, – яке йому було діло до якихось там „грецьких богинь”. Це – таке далеке, давне, забуте й таке втомне-втомне. Лежати, не дивитись, не слухати, не думати, не згадувати” [12, с. 281]. Як бачимо, у героя на свідомому рівні відбулася переоцінка цінностей: „Я ще весь розбитий, а тому, мабуть, не зовсім уважний до всього. Те, що ще днів десять тому мені здавалось захоплюючим, тепер не зворушує” [12, с. 282], тепер Степан Петрович далекий від почуттів, що переповнювали його до Олени „грецької богині”, він пустий, загублений, позбавлений прагнень.

Розрізняючи „справжнє” та „несправжнє” буття, M. Хайдеггер розглядає відчуження як форму існування людини у знеособленому світі повсякденності. Філософ стверджує, відчуженість це „спосіб буття в умовах суспільності, в світі повсякденних турбот; відчуження знеособлює людину, перетворює її на функціональну одиницю суспільства; відбувається розчинення людської екзистенції в відчужених суспільних нормах поведінки і образу мислення; використовуються суспільні засоби повідомлення, зв’язок (газети), кожний уподібнюється іншому” [51,  с. 71].

В такому повсякденному світі опиняється героїня роману Маруся, після залучення її до сексотів: „Моє сексотство всю мене перевернуло. І я тепер почуваю себе такою самотньою, самотньою” [12, с. 169] – відтак ілюзорний світ Марусі зруйнований, героїня опинилася у чужій їй, але справжній реальності.

Як зазначає М. Варданян, формування символічної національної мужності розв’язується через пошуки „батькового коду мужності українського характеру” [10, с. 19]. Недаремно ж, одна із героїнь роману, Маруся сказала: „Я вже навіть маму підозріваю. Тата ні, бо він – сміливий, чесний, сильний, він скоріше пішов би на муки, ніж бути сексотом” [12, с. 252]. Посилення ідентифікації дівчинки з матір'ю зміцнює її жіночий характер, як стверджує З. Фрейд, але дівчинка також може ідентифікувати себе не з матір'ю, а з батьком як втраченим сексуальним об'єктом, зміцнивши чоловічі (мужні) риси свого характеру. Н. Зборовська стверджує, що „батьківській національний код втілює духовну мужність і її критичне відношення до несвідомого та різноманітних перверсій, пов'язаних з неподоланою інстинктивною спадщиною. Батьківський імперський код втілює авторитарну маскулінність, в якій переважає інстинкт смерті над інстинктом життя, що зумовлює несвідоме культивування різноманітних перверсій” [25, с. 110].

Е. Фальов аналізуючи герменевтику М. Хайдегера вказує на те, що вибір, який кожна людина повинна зробити так, або інакше, – це вибір між „несправжнім” і „справжнім” існуванням. „Несправжнє” полягає у спробах втекти від самої себе, від свідомості свої конечності. Для „справжнього” існування, яке вільна обрати людина, треба відгукнутися на поклик своєї екзистенції (а не ховатися від нього), звернутися до себе, повністю усвідомити свою самотність в абсурдному світі, трагізм свого тимчасового, нестійкого, скінченого буття і при цьому зберегти стійкість перед обличчям долі, вірність собі, тій меті, якій можеш віддати своє життя: „Степан Петрович повернув на першу межу і попрямував нею між низеньким, зелено-срібним тинком хлібів, запахло давнім-давнім дитинством; ворухнулися у душі ніжні, трошки шершаві від роботи руки матері; в душі зчинився заколот. Гей, сексотам, кореспондентам і анкетерам „Правди” у жита ходити небезпечно!” [12, с. 268 ].

Межові ситуації відкривають шлях для проявлення абсурдної свідомості. Для екзистенціалізму притаманна двоплановість, двовимірність, сам екзистенціал „абсурду” є цьому підтвердженням: він є і досвідом, і концептом. Суміжні ситуації слугують свого роду прелюдією до конфлікту у художньому творі, а екзистенціал абсурду виконує роль подразника, алергену, провокує рефлексію.

Отже, проблема свободи, демонстрація усіх сторін екзистенції персонажів роману розкривається у межовій ситуації поневолення. У рамках роману „Слово за тобою, Сталіне!” це досягається зображенням індивіда, його духовного світу. Найяскравіші прояви, найчіткіші ознаки, що переконливо доводять ту чи іншу характеристику героя проявляються саме у граничних ситуаціях, коли героя позбавляють невидимого захисного поля і оголюють, виводять назовні його сутність. Саме змалювавши героїв в ситуації „на межі” В. Винниченко дає героям останню, можливість вибору. І в цій ситуації вибір значною мірою залежить від усвідомлення того, що завжди існує як небезпека недооцінки цієї „вічної” властивості, так і можливість уникнути внутрішнього катастрофічного розколу, зберегти свою сутність.