3. Рецепція творчості в. Винниченка у контексті екзистенційної проблематики

Проза В. Винниченка 30–40-х рр. ХХ ст. – яскраве мистецьке явище української культури. Романи цього періоду „Вічний імператив”, „Лепрозорій”, „Нова Заповідь”, „Слово за тобою, Сталіне!” позначені концептуально-жанровими шуканнями, появою нових аспектів соціально-філософської проблематики й типу героя, новим трактуванням та художнім моделюванням дійсності. Ідеї життя, здоров’я, свободи, миру, щастя, які утверджує письменник, визначають гуманістичну спрямованість названих творів. Прагнення В. Винниченка відвернути людство від самознищення і загибелі цивілізації, від втрати окремою особистістю внутрішньої суті та духовних цінностей співзвучні з філософсько-етичними проблемами нашого часу [10, с. 4].

Художня література кінця ХІХ – початку ХХ ст. постає сміливою постановкою вічно злиденних морально-філософських проблем. В. Винниченко свідомо йшов на творчий полілог із багатьма письменниками (попередниками й сучасниками), чиї імена й книги були на вустах у читацької публіки й критики. Творча практика В. Винниченка у 1907–1916 р. досить багата як на типологічні, так і на контактні зв’язки зі світовою літературою.

На думку О. Петрів „Пошуки морального та соціально-філософського характеру, висунуті періодом 1930–40-х рр. ХХ ст., зумовлювали інтерес митця до проблем перебудови суспільства, його моралі та ідеології, проблеми самовдосконалення людини. Стривожений загрозами світу, небезпекою трагічного кінця цивілізації він створив соціально-філософську концепцію, яку виклав у праці „Конкордизм „система будування щастя” (1938–1948 рр.). З якої видно, що формування його соціальної філософії тісно пов’язане з поглядами попередників” [15, с. 82].

Конструюючи моделі „нової моралі”, В. Винниченко менше всього прагнув наслідувати чи стилізувати. Проте запозичення, ремінісценції й алюзії (не кажучи вже про імпульси, що йшли збоку, нерідко пробуджуючи бажання полеміки або творення власних „версій”) у нього зустрічаються не так і рідко.

Фанатична ідея персонажа в п’єсах В. Винниченка відома як „чесність з собою”. Це спроба поєднати життя за розумом, за ідеєю – та життя за логікою тіла. Але „життя за ідеєю” героїв В. Винниченка призводить до бюрократизації людської особистості. Тому й „чесність з собою”, як органічна теорія моралі, хоча й заперечує ідею соціальної обумовленості життя, теж є тільки розумовою, фанатичною ідеєю. Автор веде героя – жертву власної ідеї „чесності з собою”, крізь цілу низку катастроф особистого плану, де він найуразливіший.

О. Бежнар зазначає що, розчарувавшись у „радянському соціалізмі”, В. Винниченко доходив думки, що „соціалістичний рай” не можливий, а провідники цієї ідеї причетні до розгортання ядерної війни, до створення класової ворожнечі та соціальної нерівності. Тому він запропонував свою концепцію конкордизму як спосіб виходу з глобально загрозливого становища людства [6, с. 19 ].

Як і багато інтелігентів початку століття, В. Винниченко активно включався у дискусії про „нову мораль”, яка має прийти на зміну старій, „буржуазній”. У суперечках його героїв неважко помітити початки тих масштабних полемік, які кипітимуть пізніше, вже за часів „соціалістичного будівництва”. Скажімо – про шлюб, кохання, загалом стосунки чоловіка й жінки та їх ставлення до дітей. Крім того, творчість В. Винниченка періоду „ганебного десятиліття” важко уявити поза його „діалогом” з ідеями Ф. Ніцше Парафрази з Ніцше є в романі „Хочу”. Очевидно, В. Винниченкові виявився близьким пафос заперечення філістерської моралі і переоцінки, цінностей, що його він знайшов у німецького філософа, а також ідея духовного аристократизму, схиляння Ніцше перед сильною, вільною від умовностей, особистістю.

Винниченка-художника якраз і цікавили психологічні таємниці людини; своїх героїв він часто ставив у ситуацію морального експерименту, аналізуючи підсвідомі першопричини їхньої поведінки, гру інстинктів, химерні поєднання соціальних і біологічних чинників. З цього погляду новаторське звучання мала в українській літературі драматургія В. Винниченка – зосереджена на малодослідженому попередниками типажі, оригінальна своїми психологічними колізіями й етичними парадоксами.

М. Варданян у своїй праці „Соціально-філософска проблематика романів В. Винниченка” зазначає що його ідеї конкордизму, колектократії, питання про „новий ідеал щастя”, „ідеальне суспільство”, „нову соціальну людину”, „нову мораль” знайшли своє художнє вираження в романах „Вічний імператив”, „Лепрозорій”, „Нова заповідь”, „Слово за тобою, Сталіне!”, які витримані в спільному стильовому і тематичному ключі та об’єднані дослідниками у так званий „муженський цикл”. Соціально-філософська проблематика цих романів стосується таких соціальних та ідеологічних комплексів, як соціалістична й капіталістична ідеологія, релігія, природа соціальної нерівності, війна і мир, влада і народ, національне поневолення і співдружність між народами, щастя, рівновага, колектив та індивід; сенс людського існування, людське життя як найвища цінність, здоров’я і свобода як цінності. Така проблематика широко представлена в політичних доктринах того часу, підживлюваних загрозою ядерного апокаліпсису [10, с. 20].

Письменник наголошує, що людина повинна знайти в собі сили для протидії жорстоким обставинам, тільки вона відповідає за свої вчинки і тільки вільна внутрішньо особистість здатна знайти вихід із соціально-морального конфлікту.

Л. Онишкевич вперше звернула увагу на наявність екзистенційних мотивів в творчій спадщині В. Винниченка, зауваживши що В. Винниченко „випередив західноєвропейську літературу на три десятки років тим, що перший ввiв екзистенцiалiзм у захiдну драму”, і „зумiв передбачити, передчути i вiдмiтити ситуацiю вагань i вiльного вибору, якi ставали щораз то гострiшими проблемами для людини ХХ столiття” [4,  с. 61].

Справді, у творах В. Винниченка досить розвинене трагічне начало, що зумовлено тим, що герої постійно опиняються перед проблемою вибору. Як зазначає Н. Гусак, „проблеми свободи, вибору, гармонії, які порушував у своїх творах письменник, не лише продовжують традиції гуманістично-екзистенціальної філософії, але і збагачують їх, наповнившись соціальним змістом” [19, с. 66].

Індивідуальний стиль митця виявляється в ідейній змістовності, філософській спрямованості, значній ролі ідеалу в художній концепції людини і дійсності, визначеності позиції автора, публіцистичності. На його стилі позначились риси реалізму (зображував кризовий стан суспільних зрушень, застерігав людство від нових помилок, використовував філософську, політичну публіцистику), модернізму (засвоював надбання імпресіонізму, експресіонізму, символізму, створював власний міф про „узгодженість всесвіту” на засадах конкордизму, колектократії).

Філософсько-світоглядні пошуки В. Винниченка цілком органічно вписуються в загальноєвропейський процес формування так званого некласичного (тобто філософсько-художнього, філософсько-публіцистичного) стилю мислення, неакадемічного філософського дискурсу ХІХ – ХХ ст., в якому дискурс формується як явище екзистенціальної філософії із притаманною йому актуальною проблематикою людського існування, і який поступово утверджувався у світовій філософській культурі Нового часу [24, с. 70].