2. Екзистенціалізм як світоглядний принцип української літератури поч. XX ст. В умовах тоталітарного режиму

Специфічним культурним феноменом ХХ ст. називають модернізм. „Модернізм (від ,,modern” – новий) – термін сумарний, який позначає велику кількість не схожих між собою, різноманітних і суперечливих художніх напрямів у світовій культурі ХХ ст. Модернізм – це культура, яка заздалегідь протиставляє себе будь-якому різновиду традиційної культури (і передусім культурі реалістичній)” [32, с. 128]. Заперечення попередніх традицій стало поштовхом і для появи нових філософських течій, однією з яких став екзистенціалізм.

Екзистенціалізм, за словником під ред. В. Андрущенко (лат. Existential – існування) – „суб’єктивістьське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та інш.) виводяться з існування (екзистенції) людини” [46, с. 310].

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. – в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва і крихкості, нетривалості власного існування.

Період кінця XIX-го – початку XX-го століть став переломним в історії мистецтва. Що по-перше пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністичних ідей, посилення культу тотального руйнування старого.

По-друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури.

По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного „Я”, втрата індивідуальності.

„Екзистенціалізм як філософська концепція міцно увійшов в європейський літературний процес ХХ ст. Творчість багатьох письменників минулого століття позначена впливом екзистенційної філософії. Саме 30-50-ті рр. вважаються апогеєм розвитку цього напряму, але й у ХІХ ст, а особливо у 20- х рр. ХХ ст., – у літературі „втраченого покоління” гостро виявляють себе ідеї екзистенційного спрямування” [35, с. 20 ].

Українська література через жорсткі ідеологічні заборони та обмеження , які існували у період сталінізму, була далекою від європейської культури, через що й культурні і літературні напрями і явища з’являлися в Україні із суттєвим запізненням. Треба віддати належне так званим, культурним фундаментаторам, що могли відчути нові віяння, і передавали їх у своїй творчості, незважаючи на спротив влади та офіційних канонів суспільства.

Філософська думка України після 1917 р. пережила суворі історичні випробування. „І все-таки на Україні формується потужний, суперечливий, революційно-романтичний плин, що об'єднав вчених, поетів, письменників, філософів, суспільно-політичних діячів (М. Грушевський, П. Тичина, О. Вишня, М. Куліш, І. Микитенко, В. Винниченко, М. Хвильовий та ін.)” [34, с. 103]. Соціальні, політичні й економічні перетворення вимагали змін у філософській культурі.

Певної мірою функції філософіїї взла на себе нова українська література. У якій, як ніколи гостро, постала проблема людини – людини з атрибутами її новочасного філософського й художнього розуміння, якого в належному обсязі ще не знало українське XIX ст. Йшлося про складну людську проблематику, саму можливість образу особистості як суб'єкта глибоких переживань, що користується „новими” нормами моралі, зберегти духовну красу, не втративши людської подоби.

Традиційним є комплекс філософських проблем, які розглядали екзистенціалісти, а саме: абсурд, свобода, вибір, відповідальність, відчай, відчуження, смерть, страх, складність міжлюдських взаємин та ставлення людини до світу, самотність тощо, виявляється цілком суголосним роздумам українського митця В. Винниченка і є об'єктом уваги в його ранніх творах. І хоча світогляд Винниченка в цей час був досить „заангажований” політичною, економічною та соціальною ситуацією, ранні оповідання письменника – „це зародження екзистенційного мислення, екзистенційного філософування в традиційному, трагедійному варіанті” [4, с. 52].

Екзистенціалізм як літературне явище в творчості українських митців почали розглядати лише в останні два десятиліття, зокрема, такі дослідники як Ю. Бойко, І. Василишин, М. Гірняк, О. Галета, А. Михайлова, В. Мельник, Н. Монахова, С. Павличко, Л. Тарнашинська, М. Тарнавський, В. Шевчук, Ю. Шерех та ін.

Літературознавці вирізняють у творах українських письменників такі риси екзистенціалізму, як усвідомлення абсурдності світу, самоусвідомлення, визначення свого призначення, прагнення до внутрішньої свободи, розчарування у навколишньому світі, причому відзначають їх наявність ще у Г. Сковороди, який вважається зачинателем цього явища в українській літературі [33, с. 10].

Письменники, свідомо відходячи від традицій народницького побутовизму та описовості [5, с. 16], вдавалися до застосування новітніх методів та прийомів моделювання дійсності. Так В. Стефаник у своїх новелах використав експресіоністську образність та екзистенціальну проблематику; М. Коцюбинський вдавався до екзистенціального аналізу, розглянув факти щоденного життя в світлі переживання індивідом повноти людського існування в єдності з природою „Цвіт яблуні” (1903). Екзистенціальні ідеї та настрої у творчості цих митців стали підґрунтям для подальшого розвитку модерністського напряму в українській літературі, одним з етапів якого і став екзистенціалізм.

Екзистенційне світовідчуття духовно близьке до менталітету українців, тому його проникнення в український культурний простір було природним, бо вже у творчості Г. Сковороди, письменників початку ХІХ ст. простежувалися тенденції, що знайшли своє втілення у модерному мисленні письменників нової генерації. Із рецепцією праць Ф. Ніцше літературні твори ,,втрачали цілісність, лінійність, набуваючи рис мозаїчності, стали фрагментарними, уривчастими, часом напруженими та різкими, нервовими або медитативними; змінився стиль письма, дедалі частіше використовувалися прийоми потоку свідомості, внутрішніх монологів; у діалогах з’явилися риси розкріпаченої мови, яка й була покликана визначати буття людини у світі” [33, с. 14].

Н. Бернадська, зазначає що у 20–х роках ХХ ст. саме формальним експериментаторством та інтенсивними жанровими пошуками позначена практично вся українська романістика згаданого періоду. Саме в цей період, на думку дослідниці, український роман входить у європейський контекст [8, с. 161].

Більшість дослідників схиляються до думки, що у середині 20-х років ХХ ст. популярним стає модерністський експериментальний роман , схильний до жанрової „відкритості”, „здатності до будь-яких модифікацій”, котрий має низку означень, які доповнюють одне одного (філософський, екзистенціальний, інтелектуальний, урбаністичний, любовний) [11, с. 97]. І саме творцям української інтелектуальної прози (В. Підмогильному, В. Домонтовичу, Є. Плужнику), на думку дослідниці І. Куриленко, притаманний екзистенціальний тип світовідчуття. У творчому доробку вказаних авторів чітко простежуються основні модуси екзистенціальної естетики,зокрема, ясперівська теорія „межових ситуацій”, бердяївська концепція самотності, сартрівська діалектика „Я” та „Іншого”, тлумачення абсурдності людського існування А. Камю тощо. Що є феноменальним явищем в історії української літератури, адже пік популярності екзистенціалізму в Європі розпочався на десятиліття пізніше.

Дискусійним залишається питання витоків та філософського підґрунтя творчості українських письменників 20-х рр. ХХ ст. З цього приводу С. Павличко зауважує, що „філософування на абстрактні теми наприкінці 20-х років виявилось єдиним способом говорити правду ” [37, с. 249].

На думку В. Шевчука „ідеї екзистенціалізму витали тоді в повітрі, а з’яві їхній передували певні морально-суспільні обставини” [35, с. 16]. Дослідник називає твори „Остап Шаптала” (1921), „Місто” (1928), „Невеличка драма” (1930), „Повість без назви” (1934) В. Підмогильного „класичними зразками екзистенціалізму” [33, с. 107]. Усі провідні ідеї екзистенціалістів – песимізм, самотність, відчуження, прагнення свободи, ірраціоналізм та абсурдність людського існування знайшли втілення у цих творах. Герої прагнуть збагнути сенс свого існування і на шляху до цього розуміння наштовхуються на перепони, що постають у вигляді абсурдної реальності.

Більш об’єктивно до проблеми підійшла С. Павличко. Не зовсім погоджуючись із твердженням Ю. Шереха, вона наводить статтю Р. Марксмена, суттєвим пунктом якої є критика екзистенціалізму за неспроможність розв’язати кардинальні філософські й духовні питання та штучність її можливих українських варіантів. Таким чином дослідниця прагнула привернути увагу до того факту, що екзистенціалізм став одним із пунктів конфлікту, в якому,з одного боку, виявлявся інтерес до цієї філософської доктрини й літературної практики, бажання інтегрувати її у свій дискурс, а з іншого – висувалася ідея про те, що екзистенціалізм – доктрина чужа, до українства безвідносна й у цілому сумнівна [37, с. 327–328].

Твори вищезгаданих авторів є задукоментованим підтвердженням реального зародження екзистенціалістської прози в Україні. Романи членів МУРу „Доктор Серафікус” (написаний 1928–1929; виданий 1947), „Без ґрунту” (1948) В. Домонтовича та „Еней та життя інших” (1948) Ю. Косача підтверджують активну зацікавленість письменників емігрантів філософією екзистенціалізму. Настрої екзистенціалізму не тільки простежуються на сторінках названих творів, але й знайшли своє втілення у теоретичних працях письменників: В. Домонтович „Екзистенціалізм і ми”, Ю. Косач „Театр екзистенціалізму”.

С. Павличко відмітила, що „екзистенціалізм, який передбачав і стверджував відповідальність письменника, екзистенціалізм, який чесно і трагічно аналізував людське існування, надзвичайно імпонував Петрову” [37, с. 329]. Автор роману „Доктор Серафікус” на перший план виносить трагізм та водночас абсурдність існування людини, що реалізовувалась через внутрішню та зовнішню самотність.

Таким чином, екзистенціалізм в українській літературі – це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. В екзистенціалізмі життя людини розглядається як одвічна драма, сюжет якої глибоко трагічний: народження – смерть. Основні герої-антагоністи – людина і світ. Всій цій лінії властива передусім орієнтація на людину, що стоїть перед одвічними проблемами життя, смерті, зла тощо. Особливий характер такого вільного, не наукового філософствування породив й особливі жанрові форми: есе, драму, роман.