Розділ 1. Культурно-історичні передумови становлення екзистенціалізму у філософії та літературі у контексті проблематики тоталітаризму

1. Тоталітаризм як соціально-історичний феномен суспільства XX ст.

Дослідження феномену тоталітаризму розпочалося майже одночасно з його виникненням і відбувалося у кілька етапів, починаючи з 20-х років. У 30-40-хх роках ХХ століття в працях Е. Фромма та Ф. Хаєка розпочато науковий аналіз соціально-психологічних аспектів тоталітаризму, виявлення структурної та функціональної тотожності тоталітарних режимів фашистської Італії, нацистської Німеччини, сталінського СРСР, тим самим було закладено теоретичні основи для його вивчення. Це передовсім праці А. Реймона „Демократія і тоталітаризм”, М. Юрія „Основи політології” та низка наукових статей В. Батана та А. Трубайчука.

Термін „тоталітаризм” походить від пізньолатинських слів „totalitas” – повнота, цілісність – і „totalis” – весь, цілий, повний. У своєму етимологічному, неполітичному значенні цей термін здавна використовується багатьма вченими.

В політичному лексиконі його вперше ввів для характеристики свого руху Б. Муссоліні в 1925 році. У 30 – ті роки одним із перших серед учених поняття „тоталітаризм” широко використовував німецький філософ і політолог К. Шмідт.

Дуже часто тоталітаризм визначають як політичний режим, що здійснює всезагальний контроль над населенням і спирається на систематичне застосування насильства або його загрозу. Таке визначення відображає найважливіші риси тоталітаризму. Однак воно недостатнє, тому що поняття „політичний режим” досить вузьке за своїм об’ємом для того, щоб охопити всю багатогранність проявів тоталітаризму [2, с. 214].

Як слушно зазначив В. Гадяцький, „тоталітаризм – це політичний спосіб виробництва і всього суспільного життя, що характеризується всезагальним контролем з боку влади над суспільством і особистістю, підкоренням усієї суспільної системи колективній меті і офіційній ідеології” [14, с. 144]. Це не тільки політичний режим, але й певний тип політичної і суспільної системи.

Основними ознаками, рисами тоталітарної політичної системи, згідно із Р. Ароном є загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований терор і переслідування інакомислячих та ін., загальна ідеологія. Ідеологічні постулати, виступаючи своєрідною „біблією” тоталітарного режиму, можуть, однак, бути підкорені кон'юнктурним тлумаченням. Загальновідомим є те, що тоталітаризм – це деспотичний режим XX ст.

Першою тоталітарною державою комуністичного типу був СРСР. Під гаслами диктатури пролетаріату тут була встановлена диктатура партії більшовиків, яка після перевороту перейменувала себе з „соціал-демократичної” в „комуністичну”, ввела режим так званого „воєнного комунізму” і оголосила війну. Війна велась під гаслами звільнення трудящих мас від гнобителів та їх інтернаціонального єднання з метою побудови комуністичного (соціалістичного) ладу. Наслідком перемоги було відновлення імперії і встановлення репресивної диктатури комуністів.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Так, К. Поппер у праці „Відкрите суспільство та його вороги” тоталітарними вважає теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, а також політичні погляди, які висловив у моделі ідеальної держави Платон, що підкреслював необхідність для держави очищати себе від неугодних осіб смертною карою або вигнанням. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Г. Геґеля, Ж.-Ж. Руссо.

Перші „класичні” теоретичні дослідження з проблем тоталітаризму – праці Ф. Хайєка „Шлях до рабства” (1944 р.) і Х. Арендт „Витоки тоталітаризму” (1951 р.), а також сумісна праця К. Фредріха і З. Бжезинського „Тоталітарна диктатура й автократія” (1956 р.) [48, с. 6].

Повністю теорія тоталітаризму сформувалась в другій половині 50-60 рр., коли була опублікована фундаментальна праця американського вченого Х. Арендт „Джерела тоталітаризму”, яка трактує тоталітаризм як систему масового терору, що забезпечує в країні атмосферу загального страху. „Найтривожніше в успіхах тоталітаризму – це швидше вже дійсне безкорисливе самозречення його прибічників. Воно ще доступне розумінню, коли нацист або більшовик неколебім в своїх переконаннях, бачивши злочини проти людей, що не належать до руху або навіть ворожих йому. Але вражає і приголомшує те, що він, ймовірно, теж не здригнеться, коли це чудовисько почне пожирати власних дітей, і навіть якщо він сам стане жертвою переслідування, якщо його помилково звинуватять і проклянуть, або вичистять з партії і зашлють на примусово трудові роботи або в концентраційний табір” [2, с. 17].

Х. Арендт розглядає нацистський концтабір як модель тоталітарного царства насильства. Саме в концтаборі, зазначає автор, з людською особистістю роблять те, що знаходиться за межами здорового глузду. Тобто, в осмисленні феномену тоталітаризму акцент було перенесено з характеристики тоталітарної держави на характеристику особистості, яка активно вступає у відповідні стосунки з цією державою.

Натомість К. Фрідріх і З. Бжезінський у праці „Тоталітарна диктатура і автократія” (1956 р.) виділяють основні риси тоталітаризму, такі як: „єдина масова партія, яку очолює харизматичний лідер; офіційна ідеологія, яка повинна визнаватися всіма; монополія на засоби масової інформації; монополія на всі засоби збройної боротьби; система терористичного поліцейського контролю; централізована система контролю і управління економікою” [9, с. 81].

На наш погляд слушною є думка В. Корнгаузера, про те, що „будь-які суспільства, за винятком найпростіших, можна окреслити як такі, що мають три рівні соціальних зв'язків. Перший – це, переважно, особистісні, первинні, зокрема родинні. Другий рівень охоплює всі проміжні, тобто локальні, спільноти, добровільні об'єднання й угруповання за видами діяльності, що виконують функцію з'єднувальної ланки між індивідом і державою. Третій рівень утворюють зв'язки в цілому, зокрема державні” [14, с. 148]. Таке твердження перегукується з думкою вчених А. Хайєка і К. Ясперса, що вбачають першоджерела тоталітаризму у намаганні підпорядкувати всі суспільні процеси реалізації єдиній колективній меті, не залишаючи місця для індивідуальної автономії і свободи. „Внутрішні пориви особистості, зумовлені індивідуальною детермінантою, у зовнішній соціальній сфері та виявляються у демократичних волелюбних ідеях. Закладена в людині індивідуальна детермінанта „повстає”, коли зовнішнє соціальне (тоталітарне) середовище стає просто неприйнятним, нестерпним і нераціональним” [50, с. 105].

Проте, Н. Бердяєв вважає, що першоджерела тоталітаризму треба шукати у політизації утопії [7, с. 19]. Ідеальні образи досконалого, гармонійного ладу – утопії відіграють велику роль в історії. І вони більшою мірою здійсненні, але обов'язково у викривленій формі.

О. Карбачинський стверджує: „якщо ретельно подивитись на світоглядні витоки тоталітаризму, то побачимо, що він має спільне світоглядне коріння – антропоцентричний гуманізм. В усіх трьох ідеологічних системах присутнє обожнення людини. Відповідно, гуманістичні тоталітарні ідеології не лише спотворюють бачення людиною навколишнього світу, але й призводять до втрати нею самої себе, своєї ідентичності” [27, с. 83].

О. Бондар зазначає: „подібно до денаціоналізації тоталітаризм призводить до „викорінювання” людини зі сфер родини чи громади і, в решті решт, сприяє атомізації соціуму та перетворенню людини із соціальної істоти в егоїстичну тварину, для якої інші люди – лише предмет задоволення власних потреб” [9, с. 83].

Не менш важливою умовою тривалого існування тоталітарного ладу, на думку Д. Прокудіна, є здійснення репресивних практик та насильства з метою маніпулювання людською масою. Людське тіло „стає тим посередником, тією вразливою частиною особистості, через котру тоталітарна влада висуває свої вимоги до особистості та здійснює її деконструкцію” [14, с. 103].

Причинами тоталітаризму на екзистенційному рівні є і нерозвиненість особистості як гуманної, самопрограмуючої та рефлексуючої, вольової та цілісної, що освоїла людську культуру.

За В. Гадяцьким, тоталітарна особистість – це людина з нерозвинутим внутрішнім світом і саморефлексією, з відсутньою чи недостатньою самокритичністю, з невмінням адекватно та критично оцінювати навколишній світ і себе в цьому світі; однобока, одномірна, духовно-рахітична особистість, яка не розвинула гармонійно свої духовні та інтелектуальні начала. [14, с. 149].

Умови існування тоталітарного суспільства не дають змоги масовій людині всебічно розвинути свої здібності, реалізувати себе. Відсутність цієї самореалізації приводить до депресії, агресії, збочених звичок. Людина тоталітарна не здатна до самопрограмування, програму їй диктує хтось інший.

Серед екзистенційних причин тоталітаризму – страх, брак сили волі, втеча від свободи. У тоталітарної людини свідомість розірвана, фрагментарна, догматична, „цілісна” у невігластві. Нема інтенсивного розв'язання внутрішніх протиріч, пошуку, духовних метань [36, с. 71].

Окремо в ряду тоталітарних держав стояв СРСР. Сталінська модель суспільства – це так званий революційний тоталітаризм. Основним методом встановлення та підтримки існування режиму був постійний терор проти всіх груп та верств суспільства. Тоталітарний режим в СРСР фактично був режимом особистої влади Й. Сталіна.

Сталінському різновиду тотатіларизму приділяли увагу відомі радянологи Р. Конквест, А. Авторханов, а також емігранти з країн „соціалістичного табору”, зокрема, відзначимо праці О. Солженіцина та Г. Костюка.

Так В. Томахін у праці „Сталінізм як різновид тоталітаризму” здійснює аналіз феномену тоталітаризму, та розглядає теорію і практику сталінізму як його класичного радянського різновиду , виокремлюючи певні його особливості. Вчений доводить, що основи тоталітаризму були закладені В. Леніним, а остаточне становлення відбулось в сталінський період, коли розпочався процес остаточної трансформації всіх сфер суспільного життя країни на грунті тоталітарної ідеології та її мети.

Натомість Е. Фром, у праці „Анатомія людської десктрутивності” теоретично обгрунтовував феномен садизму. Він вважав, що І. Сталін став яскравим клінічним прикладом несексуального садизму, він прагнув володіти абсолютною й нічим не обмеженою владою над живими істотами, влада давала йому ілюзію асолютного панування, ілюзію того, що він може вирішити проблему існування людини. Як влучно зауважив Е. Фром: „садизм І. Сталіна – це щось на зразок релігії духовних калік” [54, с. 12].

У зв'язку з цим слушними вважаємо слова А. Швейцера про те, що „коли суспільство впливає на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, починається деградація культури” [56, с. 38]. Ця думка ілюструє сутність тоталітаризму, систему впливу на людину, і як наслідок – занепад культури. Формування особистості спочатку детермінується середовищем, в якому людина живе і розвивається.

З огляду на вищезазначене, характерними рисами тоталітарного режиму, як феномену XX ст. є створення и насадженя людині особливого виду тоталітарної масової свідомості, де основною ідеологією стало зрівняння типу державної владиі суспільства, при повному ігноруванні індивідуальних прав особистості і свідоме підпорядкування інтересам різних типів колективу. Представники тоталітарного правління намагались об’єднати суспільство навколо ,,вищої мети”, та представити народ як єдине колективне ціле, з регулюючим центром – ,,вождем”, який прирівнювався до напівбога. У тоталітарній державі думка індивіда не мала жодної цінності, таке ставлення супроводжувалось неприйнятністю до інакомислення, ізоляцією суспільства від зовнішнього світу, з метою ,,придушення” доступу до будь-якої інформації. Внаслідок цього відбувається деформація особистості, що знаходить своє відображення в філософіїї екзистенціалізму.