2.3. Роль держави у ринковій перебудові вітчизняного сільського господарювання

З кінця 1991 р. в Україні розпочався відхід від командно-адміністративних методів державного регулювання сільськогосподарського виробництва і водночас були здійснені перші кроки до формування ринкових відносин у народному господарстві, в тому числі й у цій важливій його галузі. Проте ринкові реформи в аграрному секторі здійснювалися переважно непослідовно, некомплексно, без узгодженості з темпами втрати управління економікою через адміністративні важелі. Все це негативно відбивалося на економіці аграрних підприємств. Заходи, що вживалися державою, нерідко були спрямовані не стільки на перспективу, скільки на ліквідацію або пом’якшення негативних явищ, що виникали через розбалансованість економіки.

Найбільших втрат сільськогосподарські товаровиробники почали зазнавати через неконтрольовану лібералізацію цін на матеріально-технічні ресурси (пальне, мастила, техніку, запасні частини, мінеральні добрива, отрутохімікати тощо). Оскільки ціни на сільськогосподарську продукцію підвищувалися значно нижчими темпами, ніж на ресурси, що поставлялися селу, то це призвело до істотного зростання кредиторської заборгованості аграрних підприємств, багато з них опинилися на межі фінансового краху. Адже лібералізація цін на ресурси при збереженні монополії їх виробників призводить до встановлення не ринкових, а монопольних цін, що супроводжується значним погіршенням економічного стану споживачів і новими витками інфляції.

В результаті глибокого диспаритету цін втрати сільського господарства за період 1991-1998 рр. оцінюються вітчизняними економістами в сумі 95,5 млрд грн. Отже, ситуація склалася таким чином, що сільське господарство довгі роки, і особливо останнє десятиріччя (1991-2000 рр.), було головним донором інших галузей народного господарства, що призвело до виснаження його ресурсного і фінансового потенціалу. Стало очевидним, що без радикального державного втручання в процес формування доходів аграрних підприємств неможливо буде досягти в найближчій перспективі істотних зрушень у нарощуванні обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, а отже, розв’язати проблему задоволення потреб населення у продовольстві.

За вказаний період державне регулювання сільськогосподарського виробництва здійснювалося головним чином у напрямі лібералізації цінової політики і надання все більшої самостійності аграрним підприємствам у здійсненні господарської діяльності і лише рідко робилися спроби економічної підтримки доходів аграрних підприємств. Проте вони не мали системного характеру і не відзначалися глибиною впливу на стан їх економіки. Так, у 1991 р. держава частково компенсувала збитки аграрних підприємств від реалізації продукції, в 1992 р. через гіперінфляцію здійснювалася доплата на тваринницьку продукцію за кожну тонну її реалізації державі, в 1994 р. підприємствам АПК передбачалося надавати пільговий кредит. Усі ці роки були збережені, хоч у надто звуженому обсязі, традиційні важелі державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників: селекція і насінництво, племінна і ветеринарна справа, охорона земель і довкілля, підго підготовка і перепідготовка кадрів тощо. Проте в цілому масштаби економічної підтримки сільськогосподарського вироб­ництва були надзвичайно малі і не йшли в ніяке порівняння з тими колосальними втратами, що понесло сільське господарство за роки економічної кризи.

Сучасний більш дійовий механізм регулювання і підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників став формуватися в 1998 р. Зокрема, істотне значення для зниження податкового тиску на сільськогосподарських товаровиробників мало введення з 1.01.1999 р. фіксованого сільськогосподарського податку. З прийняттям Закону України «Про державне регулювання вироб­ництва і реалізації цукру» (від 17.06.1999 р.) були визначені правові економічні та організаційні засади державної політики щодо виробництва, експорту, імпорту і роздрібної торгівлі цукром.

Кабінет Міністрів України щорічно визначає мінімальні ціни на цукровий буряк і цукор, рівень яких забезпечує рентабельну роботу підприємств за цим видом діяльності. З метою недопущення перевиробництва цукру в країні і тим самим формування демпінгових цін на цукор держава регулює (обмежує) обсяги його виробництва, що поставляється на внутрішній ринок України (квота «А»), та обсяги виробництва цукру, призначеного для поставок за межі України з метою виконання зобов’язань держави за міжнародними договорами (квота «В»). Граничні розміри цих квот визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України і розподіляються між цукровими заводами на конкурсних засадах. Обсяги вирощування цукрових буряків для виробництва цукру за квотами «А» і «В» також визначаються щорічно вказаним органом і розподіляються між сільськогосподарськими товаровиробниками обласними і районними органами виконавчої влади на конкурсних засадах.

Важливе значення для підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників має Указ Президента України «Про заходи щодо підтримки цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників» (11.06.1998 р.). Згідно з цим Указом передбачено спрямування сум податку на додану вартість, що раніше сплачувалася до бюджету переробними підприємствами за реалізоване молоко і молочну продукцію, м’ясо та м’ясопродукти, на виплату дотацій сільськогосподарським товаровиробникам. Виплата вказаних дотацій стала вкрай необхідною, оскільки через низькі ціни на молоко і живу масу худоби, вкрай низьку продуктивність тварин виробництво цих видів продукції хронічно стало збитковим для аграрних підприємств. Це спонукало їх до постійного зменшення обсягу виробництва м’яса і молока (щоб мінімізувати збитки) впродовж усього перехідного періоду. В зв’яз­ку з цим виникла реальна загроза згортання галузей скотарства і свинарства до межі самозабезпечення сільського населення.

Для зміцнення економіки аграрних підприємств важливе значення має Указ Президента України «Про підтримку сільськогосподарських товаровиробників» (грудень 1998 р.), згідно з яким сільськогосподарські товаровиробники - платники податку звільняються до 1.01.2004 р. від сплати до бюджету суми податку на додану вартість щодо операцій за продаж товарів (послуг, робіт) власного виробництва, включаючи продукцію (крім підакциз­них товарів), виготовлену на давальницьких умовах з власної сільськогосподарської сировини, за виключенням операцій з продажу переробним підприємствам молока та живої маси тварин.

За роки економічної кризи з усіх галузей рослинницького спрямування найбільшої руйнації зазнали виноградарство, садівництво і хмелярство. З метою відновлення цих галузей було прий­нято Закон України «Про збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства» (травень 1999 р.). Відповідно до цього Закону встановлено одновідсотковий збір від суми виручки, що включається в суму торговельного обороту, одержану на кожному етапі реалізації в оптово-роздрібній торговельній мережі та в мережі громадського харчування алкогольних напоїв і пива. Плат­никами даного збору є суб’єкти роздрібної торгівлі, якщо алко- гольна продукція і пиво надходять їм безпосередньо від товаровиробника. В разі надходження цих товарів з оптової торговель­ної мережі до роздрібної платниками збору є суб’єкти оптової торгівлі.

Кошти від даного збору (70 % збору направляється на розвиток виноградарства, 20 % - на розвиток садівництва і 10 % - на розвиток хмелярства) мають чітке цільове використання, тобто окреслено коло витрат на розвиток цих галузей, що можуть бути профінансовані за рахунок указаних коштів. Така форма економічної підтримки набуває окремих ознак субвенції.

Підвищенню дієвості державного регулювання й економічної підтримки доходів сільськогосподарського виробництва значно сприяли прийняті державою заходи щодо регулювання ринку зер­на, започатковані Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна» (червень 2000 р.). Зернова проблема - це надзвичайно важлива не тільки економічна, а й політична проблема, розв’язання якої забезпечує соціальну стабільність суспільства і гарантує продовольчу безпеку держави.

Головна мета державного регулювання ринку зерна - оптимізація сезонних коливань обсягу його продажу і цін реалізації та забезпечення завдяки цьому економічної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, продукуючих товарне зерно. З метою недопущення різких коливань у цінах та в обсягах продажу і впроваджено механізм заставних цін та фінансових інтервенційних закупок зерна.

Виправдано, щоб товарні і фінансові інтервенції здійснювалися за необхідності не лише по зерну, а й по таких видах продукції, як насіння соняшнику, олія соняшникова, цукор (тільки із цукрового буряка), горох, соя, масло тваринне, м’ясо - яловичина і свинина. Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо вирішення соціальних проблем на селі та подальшого розвитку аграрного сектора економіки» (лютий 2002 р.) передбачено створення інтервенційного фонду зерна і цукру для стабілізації внутрішнього ринку під час сезонних і кон’юнктурних коливань обсягу продажу та цін з урахуванням світової практики. Уже в 2002 р. перед­бачалося вжити заходи щодо невідкладного придбання до державного матеріального резерву в стабілізаційних цілях не менше 300 тис. т цукру і 500 тис. т зерна.

У 2000 р. держава стала здійснювати підтримку доходів аграр­них підприємств через компенсацію за рахунок державного бюд­жету частини кредитних ставок за кредити комерційних банків, одержаних сільськогосподарськими товаровиробниками. В згаданому році, зокрема, держава компенсувала комерційні кредитні ставки в розмірі 50 % облікової ставки, встановленої Національним банком України , а в 2001 р. — 70 %. Державним бюджетом України на 2001 р. було передбачено направити на часткову компенсацію ставки за кредитами комерційних банків у сумі 150 млн. грн. У 2002 р. на вказані цілі також передбачено виділити 150 млн. грн. Завдяки такій державній підтримці кредитного забезпечення сільського господарства значно зріс потік кредитних ресурсів від комерційних банків до сільськогосподарських товаровиробників, що позитивно вплинуло на результати їх господарської діяльності.

Як бачимо, державне регулювання та економічна підтримка доходів вітчизняного сільськогосподарського виробництва стали відзначатися певною системністю і комплекс­ністю, оскільки в процесі їх здійснення задіяні найважливіші економічні важелі: ціновий, податковий і кредитний механізми. Зрозуміло, що вести мову про повну досконалість діючих форм і методів державного регулювання і підтримки доходів галузі було б передчасним. Не є достатніми і масштаби такої підтримки.

Узагальнення досвіду державного регулювання та підтримки сільськогосподарського виробництва, аналіз його результатів дають підстави для висновку, що їх ефективність може бути досягнута, коли, по-перше, ресурси, пільги, дотації, субвенції тощо виділятимуться під наперед обґрунтовані державні програми розвитку сільського господарства і підтримки сільських товаровиробників; по-друге, коли забезпечується безумовне дотримання аграрними підприємствами обов’язкових вимог, що передбачаються даними програмами; по-третє, коли наперед точно визначається частка держави і частка господарств у витратах при реалізації відповідних програм.

Розділ 3. Перспективи і шляхи розвитку аграрного сектору економіки на ринковій основі

3.1. Стимулювання та підтримка розвитку фермерського виробництва

Перехід до ринкової системи господарювання обумовлює необхідність кожного господарчого суб'єкта постійно шукати шляхи підвищення ефективності своєї діяльності, прогнозувати та планувати стратегію розвитку підприємства відповідно з потребами ринкової економіки, тобто функціонування підприємства повинно відбуватися на підставі розробленої економічної політики. Загальна суть цієї політики полягає в формуванні стратегічних цілей та задач, оцінці існуючих і перспективних напрямків господарчої діяльності, аналізі зовнішнього оточення і його впливу на функціонування підприємства, визначення альтернатив виробничо-господарської діяльності, виборі стратегії.

Основні напрямки стратегічного розвитку діяльності підприємств обумовлюються метою, яку ставить перед собою господарчий суб'єкт. Для забезпечення можливості залишатися на ринку підприємства повинні обрати стратегію диверсифікації, проведення якої полягає у випуску якісно нових товарів, пошуку нових споживачів, перспективних каналів збуту та торгівлі, активних методів просування товарів.

Диверсифікація може фінансуватися за рахунок власних (прибуток та амортизаційні відрахування) та залучених коштів (кредити та позики, кредиторська заборгованість та інвестування).

Сутність моделі фінансового забезпечення диверсифікації сільськогосподарських підприємств полягає в значному зменшенні податкового тиску, що на макроекономічному рівні дозволяє підвищити стабільність функціонування аграрного виробництва, збільшити його грошові накопичення та підняти рівень самофінансування. Американський економіст Дж. Гелбрейт зазначав, що субсидування продовольчого господарства з метою недопущення різкої зміни цін на продовольчі товари є звичайною справою. Всі країни ЄС, США та Японія асигнують кошти продовольчому сектору. В країнах Європейської Співдружності під державним регулюванням знаходиться до 90 відсотків цін на сільськогосподарську продукцію. У 1991 р. частка державних субсидій у вигляді безпосередніх виплат, підтримки стійких цін та надання дешевих кредитів в доходах фермерів займала: в країнах загальноєвропейського ринку - 49 відсотків, в США - 30, Канаді - 45, Швеції - 59, Японії - 66, Норвегії - 77, Швейцарії - 80 відсотків.

Підтримка сільськогосподарських товаровиробників в розвинених країнах обумовлена тим, що сільське господарство розглядається як стратегічна галузь. У США ще в 1985 р. був прийнятий Закон "Про продовольчу безпеку", а субсидування сільського господарства має вже піввікову історію. Саме бюджетні асигнування на сільське господарство є найважливішим елементом державного регулювання економічного розвитку фермерських господарств. Тільки у 1980-х рр. сукупні бюджетні витрати на аграрну політику в США подвоїлися, а за останні 25 років вони збільшилися більш ніж у вісім разів, причому темпи їх зростання за цей період випереджали темпи інфляції. В останні роки вони складають до 25 відсотків вартості валової продукції сільського господарства. Завдяки поєднанню стабільної економіки та сприятливої політики, ретельному плануванню та незалежному використанню технологій в США, фермерські господарства досягли найбільшої ефективності в світі. Це засвідчує той факт, що тільки вісім відсотків своїх доходів американці витрачають на продукти харчування, ціни на які є найнижчими в світі. У США, де існують найкращі природні передумови для сільськогосподарського виробництва, широко практикується цільова фінансова підтримка фермерів, не говорячи вже про систему підтримки цін, стимулювання експорту, розвитку інфраструктури села тощо. Наведені дані свідчать про те, що в загальному обсязі одержувачів державних субсидій домінують виробники зерна (58,7 відсотків) та м'яса (20,4 відсотків). Також слід звернути увагу на те, що субсидії надаються і господарствам з багатогалузевою спеціалізацією, питома вага яких у загальній сумі допомоги складає 2,9 відсотків.

При диверсифікації виробництва можливе використання позикових коштів на основі кредитної угоди, які створює юридичні передумови для своєчасного повернення позик і сплати відсотків по них. Як правило, банки пропонують своїм клієнтам типові кредитні угоди, предметом яких є сума та терміни кредитування, відсоткові ставки за користування кредитом, форми матеріального забезпечення кредиту. Банку важливо мати гарантію повернення кредиту, а тому має місце кредитний ризик, тобто імовірність недотримання умов кредитної угоди, несвоєчасного погашення кредитів та сплати відсотків.

Об'єктивність формування та використання позикового капіталу зумовлена необхідністю забезпечення безперервності кругообігу капіталу. Основні проблеми кредитування в Україні в ринкових умовах такі:

• недостатньо опрацьований фінансово-кредитний механізм;

• відсутність ефективної державної підтримки сільського господарства;

• недоступність кредитних ресурсів через високі відсоткові ставки;

• збиткова виробнича діяльність, що не дозволяє повертати отримані кошти.

Галузева специфіка сільського господарства обумовлює деякі особливості використання кредиту:

частина продукції сільськогосподарських підприємств може використовуватися іншими галузями в якості вихідної сировини;

часовий проміжок між робочим часом і часом виробництва;

потреба сільськогосподарських підприємств в оборотних коштах у другому і третьому кварталі є значно вищою, ніж наприкінці року.

Сезонність і розриви в часі між виробничим процесом і одержанням прибутку, знецінення оборотних коштів господарства, залежність прибутковості сільськогосподарського виробництва від кліматичних умов обумовлюють важливість ролі кредиту як джерела формування оборотних засобів сільськогосподарського товаровиробника. В цілому, кредитний механізм є вагомим економічним важелем, здатним забезпечити безперервність виробничого процесу в АПК, для чого між кредитором і позичальником мають встановлюватися партнерські відносини.

Проте, умови отримання кредитних коштів ускладнюють відносини між банком та позичальником, про що свідчить наявність боргів по відсотках та пролонгованої заборгованості по кредитах.

При оцінці кредитоспроможності потенційних позичальників банк звертає увагу на різноманітність сфер діяльності підприємства. Різнопланова діяльність в достатній мірі може гарантувати стабільне отримання прибутку. При достатньому рівні диверсифікації можливі втрати по кредитованому проекту можуть перекриватися коштами з інших джерел.

Для вирішення проблем кредитування необхідне реформування кредитної системи, в т.ч. створення спеціалізованого аграрного банку. Також доцільно мати різні канали надходження фінансових ресурсів. Держава не повинна обмежуватися тільки непрямим (через комерційні банки) впливом на процес формування фінансових ресурсів сільськогосподарських підприємств. Немає сенсу відмовлятися від практики надання державних кредитів цільового призначення. Такі кредити можуть відкриватися з метою впровадження нетрадиційних видів виробництва селянськими (фермерськими) господарствами, в т.ч. і на диверсифікацію виробництва.

Також необхідно зазначити, що за суттю, змістом та завданнями аналіз господарської діяльності в диверсифікованих сільськогосподарських підприємствах не відрізняється від аналізу господарської діяльності в АПК та інших галузях економіки. Проте, цей аналіз має деякі методичні особливості, обумовлені специфікою сільського господарства та особливостями стратегії диверсифікації. Диверсифікація потребує розробки системи показників економічного потенціалу, фінансово-економічної діяльності та рівня диверсифікації.

Використання показників економічного потенціалу господарства необхідне для порівняння масштабів різних господарств, а також для виявлення передумов для диверсифікованого виробництва. Сюди відносяться показники розміру та структури основних фондів, кількість працюючих, обсяг продажів, валовий та чистий прибутки.

Показники фінансово-економічної діяльності дозволяють оцінити фінансовий стан господарств до і після диверсифікації, проаналізувати ефективність варіантів стратегічного розвитку. До таких показників можна віднести показники фінансового стану та ефективності. Основним показником рівня диверсифікації сільськогосподарського підприємства є структура видів діяльності, що визначається на підставі структури виручки від реалізації.

Розвиток сільськогосподарського виробництва в перехідних умовах пов'язаний з вирішенням складних економічних, соціальних і матеріально-технічних проблем. Диверсифікація сільськогосподарського виробництва неможлива без формування системи поширення інноваційних знань. Функції цієї системи можуть забезпечувати інформаційно-консультаційні центри, обласні центри наукового забезпечення АПК та відповідні служби при науково-дослідних інститутах, дослідних станціях, вищих навчальних закладах, асоціаціях фермерів, підприємствах.

Таким чином, можна зробити висновок, що фінансування розвитку диверсифікації сільськогосподарського виробництва може здійснюватись на основі іпотечного кредитування з частковою компенсацією відсоткової ставки НБУ, лізингу та фінансування через спеціально створені фонди і програми підтримки сільськогосподарських товаровиробників, що є ефективним в умовах приватної власності на землю.