1.2. Форми господарювання в аграрному секторі економіки

Аграрні відносини в сучасних розвинутих країнах характеризуються пануванням великого землеволодіння. Панівною формою аграрних відносин у США та в Західній Європі є фермерські господарства, що базуються на приватній власності та оренді землі.

У XX ст. кількість ферм у розвинутих країнах значно зменшилась, а їх розміри збільшились. Унаслідок запровадження технічного прогресу в аграрній сфері виробництва суттєво зменшилася кількість робітників, але підвищилася продуктивність їх праці та ефективність виробництва. Значного поширення набрала оренда землі, тобто надання її власниками земель у тимчасове користування за відповідну плату.

Унаслідок поглиблення суспільного поділу праці на основі розвитку технічного прогресу посилились виробничі зв'язки між промисловістю і сільськогосподарським виробництвом, розвивається проникнення монополістичного капіталу в сільське господарство, посилюються інтеграційні процеси. Розвиваються такі організаційно-господарські форми підприємств як агропромислові об'єднання, агрофірми, комбінати та інші. Через них здійснюється інтеграція сільськогосподарського виробництва, промисловості та галузей обслуговування, формується агропромисловий комплекс (АПК), який включає виробництво, заготівлю, переробку, зберігання і збут кінцевої продукції, що виробляється із сільськогосподарської сировини.

Агропромислові об'єднання включають колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, промислові фірми та обслуговувальні підприємства, які здійснюють ремонт техніки та надають інші послуги сільськогосподарським підприємствам.

Агропромислові комплекси виникають на основі агропромислової інтеграції. До складу АПК входять:

1) виробництво засобів виробництва для сільськогосподарських підприємств;

2) власне сільськогосподарське виробництво;

3) заготівля, переробка, зберігання та транспортування сільськогосподарської продукції.

Агропромисловий комплекс - це певна сукупність галузей народного господарства, які здійснюють виробництво, переробку, зберігання і доведення до споживача сільськогосподарської продукції та постачають сільському господарству засоби виробництва.

Важлива роль у складі АПК належить підприємствам виробничої та соціальної інфраструктури - транспортним організаціям, елеваторно-складським підприємствам, підприємствам зв'язку, матеріально-технічного обслуговування, кредитним установам, консультаційним пунктам, страховим компаніям та культурно-побутовим організаціям.

В аграрному секторі зарубіжних країн досить поширені кооперативи, зокрема у сфері матеріально-технічного постачання, в кредитній сфері, у переробці та у сфері збуту.

В Україні формування ринкових відносин в аграрній сфері виробництва розпочалося в 90-х роках XX ст. Воно тісно пов'язане з власністю на землю. У нас законодавчо закріплені приватна, колективна і державна власність на землю. Суб'єктами права власності на землю є:

а) громадяни України;

б) територіальні громади;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади.

Наявність різних форм власності зумовила виникнення різних форм господарювання та конкуренції.

У сільськогосподарському виробництві України сформувались і діють два сектори - державний і приватний (рис. 2).

Рис. 2. Структура аграрного сектору економіки України

Державний сектор охоплює господарства державної власності. Держава бере на себе створення науково-дослідних господарств, сортувальних станцій, сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, господарств із вирощування хмелю, ефіроолійних культур, племінних господарств, кінних заводів тощо. До державного сектору належать також підсобні господарства державних промислових Підприємств та сільськогосподарські підприємства Міністерства оборони.

Приватний сектор економіки охоплює колективні сільськогосподарські підприємства, селянські фермерські господарства, підсобні господарства, селянські спілки, кооперативи тощо.

Колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) - це добровільні об'єднання громадян, які здійснюють виробництво сільськогосподарської продукції. Вони діють на засадах самоокупності та самоврядування. Ця форма господарювання базується на колективній власності на ресурси і вироблену продукцію. Селяни, які передали свій земельний пай колективному господарству, отримують за це орендну плату. Якщо власник паю виходить із підприємства, він має право одержати свій наділ і свою частку майна, створеного працею членів колективу.

На кожному підприємстві є пайовий фонд майна членів підприємства, до якого входять вартість основних і оборотних виробничих фондів, створених колективом.

КСП самостійно визначає обсяг і структуру сільськогосподарського виробництва, розпоряджається виробленою продукцією та доходами. Воно може кооперуватися з промисловими підприємствами з переробки сільськогосподарської продукції та з підприємствами з іншими видами діяльності.

Управління колективними підприємствами здійснюється на засадах самоврядування. Вищим органом самоврядування є загальні збори його членів або збори уповноважених.

Селянське (фермерське) господарство - це форма організації виробництва громадян, яка разом із колективними та державними сільськогосподарськими підприємствами має забезпечити споживачів продовольством, а промисловість сільськогосподарською сировиною.

Селянське фермерське господарство - це переважно сімейно-трудове об'єднання мешканців села, життя і побут яких пов'язані з рільництвом, городництвом, садівництвом та іншою особистою діяльністю, спрямованою на виробництво продовольства, сировини та одержання доходів з метою поліпшення добробуту членів господарства.

У законі "Про фермерське господарство" воно визначається як форма підприємництва громадян України, що виявили бажання виробляти сільськогосподарську продукцію, переробляти її та реалізувати [ 2 ]. Основу селянського (фермерського) господарства переважно становить окрема сім'я, до складу якої можуть входити подружжя, батьки, діти (що досягли 16-річного віку) та інші родичі, які об'єднуються для роботи в цьому господарстві.

Економічні відносини цього господарства з іншими економічними суб'єктами та державою будуються на ринкових засадах, тобто на грошових розрахунках та економічних угодах.

Держава гарантує додержання майнових та інших прав, законів та захист інтересів селянського (фермерського) господарства, створює умови для пільгового кредитування, оподаткування, страхування та матеріально-технічного забезпечення господарства у період його становлення.

Сільськогосподарські кооперативи - це добровільні об'єднання індивідуальних виробників на основі кооперативної власності на засоби виробництва з метою раціонального використання матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів для поліпшення умов життя членів кооперативу. Кооперативи можуть бути виробничими, споживчими, кредитними та іншими.

Акціонерне товариство - це підприємство, капітал якого формується за рахунок продажу акцій та інших цінних паперів. Покупці акцій стають пайовиками акціонерного товариства та отримують дохід у формі дивідендів.

Підсобне господарство - це допоміжне сільськогосподарське виробництво, за яке беруться переважно жителі села. Воно ґрунтується на приватній власності громадян та праці членів їх сімей і є додатковим джерелом доходів та має споживчий характер.

Внаслідок реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) на базі 10,8 тис. колективного сільськогосподарського підприємства станом на початок 2000 р. В Україні було створено 14,7 тис. нових підприємницьких структур, серед яких 41,6% становили господарські товариства з обмеженою відповідальністю, 4,2% - акціонерні товариства, 22,6% - сільськогосподарські виробничі кооперативи, 19,7% - приватні (приватно-орендні) підприємства, 2,5% - селянські (фермерські) господарства і 3,4% - інші форми господарювання. Якщо не брати до уваги створених селянських (фермерських) господарств, на базі 100 реорганізованих КСП виникло в середньому 120 нових структур. Середній розмір новостворених структур (без урахування селянських (фермерських) господарств) становить 1500-1800 га сільськогосподарських угідь, без земель загального використання. Таким чином, внаслідок здійснення риночних реформ форми господарювання у сільському виробництві, характерні для адміністративно-командної економіки, були змінені на форми, притаманні ринкової економіки.

Серед нових форм господарювання значну роль починають відігравати агропромислові комбінати та об'єднання, агрофірми, агроконсорціуми, акціонерні товариства, різні форми кооперації, виробничі та науково-виробничі системи тощо.

1.3. Земельна рента. Абсолютна й диференціальна земельна рента

Складовою частиною аграрних відносин виступають рентні відносини, основу яких становить рента - дохід з капіталу, землі або майна.

Відмітимо, що у промисловості дохід виступає у формі прибутку, в торгівлі - у формі торгового прибутку, а в банківській справі - у формі процента.

Земельна рента - це плата за користування землею. Підставою для отримання такого доходу є право власності на землю. Отже, земельна рента - це економічна форма реалізації власності на землю.

Існування рентних відносин та ренти в сільському господарстві пов'язане з особливостями землі як фактора виробництва. Земля є необхідною передумовою процесу праці. Вона виступає головним засобом і предметом праці для окремих видів підприємницької діяльності і, насамперед, у сільському і лісовому господарстві. Створивши за мільйони років це безцінне багатство, природа віддала його у розпорядження людини.

На відміну від інших речових факторів виробництва, земля має необмежений строк використання і не відтворюється за бажанням. За своїм походженням вона природний фактор, а не продукт людської праці. Земельні ділянки не можна вільно переводити з однієї галузі виробництва в іншу або з одного підприємства на інше.

Особливості землі як головного засобу виробництва у сільському господарстві породжують переплетіння економічного процесу відтворення з природними, біологічними процесами. Останнє зумовлює неспівпадання часу виробництва з робочим періодом і, в свою чергу, причиною сезонності сільськогосподарського виробництва. На відміну від створених людиною засобів виробництва, втягувана у господарський обіг земля не має вартості.

Основною властивістю землі як засобу виробництва, яка створює її споживну вартість, є родючість. Це якісна характеристика основного засобу і предмета праці в аграрному виробництві. Розрізняють природну і економічну, створену людиною, родючість грунтів. У процесі раціонального використання родючість землі не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає.

Значне поширення різноманітних видів підприємницької діяльності в нашому суспільстві на основі ефективних форм землеволодіння і землекористування передбачає створення нового земельного кадастру -науково обґрунтованої і практично підтвердженої системи відомостей про якість і кількість земельних угідь в Україні. Різноманітні методи оцінки (бонітування) грунтів та інших угідь широко розповсюджені в країнах з ринковою економікою. Земельний кадастр використовується для диференціації земельних податків і оцінки землі. Критерієм оцінки різних ділянок землі є дохід, отримуваний з них.

Характерною рисою землі як головного засобу і предмета праці в аграрному виробництві є обмеженість придатних для використання ділянок землі, а також відмінності у їх природній і економічній родючості та розташуванні щодо ринків збуту сільськогосподарської продукції. Внаслідок цих обставин тут існують більш сприятливі і гірші умови для створення споживних вартостей, а продуктивна сила аграрної праці виявляється різною: там, де умови для підприємницької діяльності сприятливі, вона буде вищою, а за гірших - вона зменшуватиметься. Це призводить до утворення земельної ренти.

Економічна наука з перших кроків свого існування надавала значної уваги цій проблемі. Значний внесок у розвиток теорії земельної ренти здійснили В. Петті, Ф. Кене, Ж. Тюрго, Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей, К. Маркс, В. І. Ленін, М. Туган-Барановський та інші вчені-економісти.

У процесі використання землі як засобу виробництва існує розмежування землі як об'єкта підприємницької діяльності і об'єкта власності. Поряд з великими землевласниками важливою фігурою аграрних відносин стає підприємець-орендар, якому власник земельної ділянки передає за угодою у безпосереднє користування цей унікальний засіб і предмет праці. Підприємець-фермер буде намагатись отримувати із земельної ділянки дохід, не менший від середньої норми прибутку. Але всю додаткову вартість у формі прибутку, створену при використанні землі, він присвоїти не може. Певну її частку підприємець-фермер має віддати власникові землі, який дозволив йому вести на ній підприємницьку діяльність.

Частина додаткової вартості, створювана у процесі підприємницької діяльності на землі, яка передається її власнику за право користуватись землею, називається земельною рентою. Вона регулярно привласнюється власником землі. Отже, земельна рента є доходом, не пов'язаним з підприємницькою діяльністю. Але вона є складовою частиною відносин підприємця-фермера, інших суб'єктів підприємницької діяльності з власниками землі.

За відсутності власної землі підприємці змушені брати її в оренду. Оренда землі - це форма землекористування, за якої її власник передає земельну ділянку на певний строк і на обумовлених умовах іншій особі (орендареві) для ведення підприємницької діяльності за певну винагороду.

У країнах Європи питома вага орендованих земель неоднакова. Так, у Бельгії 68% сільськогосподарських земель перебуває у користуванні орендарів, у Франції – 53%, Нідерландах - 37%, Англії - 28%, Греції - 21%, Італії – 28%, Данії – 18%, Ірландії - 8%. Держава по-різному регулює орендні відносини. У Німеччині, Англії, Греції, Люксембурзі панує принцип свободи угод. У Франції, Бельгії, Нідерландах, Італії, Іспанії і Португалії держава втручається в ці відносини найбільш відчутно. В Данії та Ірландії пріоритет надається стимулюванню фермера-власника за певного обмеження оренди.

Власник землі привласнює земельну ренту у вигляді орендної плати. Вона є платою за дозвіл вести підприємницьку діяльність на землі. Розмір орендної плати не може кількісно співпадати з земельною рентою в тому разі, коли до її складу, крім останньої, входять і такі елементи, як процент на раніше вкладений у землю капітал, амортизація тощо. Співпадає земельна рента з орендною платою тоді, коли в оренду здається ділянка землі, в яку не вкладалися кошти. Складовою частиною аналізу підприємницької діяльності у сільському господарстві є дослідження механізму утворення земельної ренти.

Підприємці, які орендують землю, щоб здійснювати на ній сільськогосподарське виробництво, розраховують, як і кожен підприємець, отримати від вкладених коштів середній прибуток. Якби цього не було, вони вкладали б свої кошти у промислове виробництво або іншу сферу підприємницької діяльності. Отже, підприємці у сільському господарстві погодяться платити ренту власникові землі у тому разі, коли рента складатиме надлишок порівняно з середньою нормою прибутку. Цей надлишок має бути не тимчасовим, а постійним. Можливості його виникнення пов'язані з різною родючістю землі.

У сільському господарстві земля має різну родючість, а кількість кращих і середніх за якістю земель обмежена. їх також не можна збільшити. Ті, хто користується кращими і середніми за родючістю ділянками землі при витратах однакової кількості праці і коштів отримують різну кількість продукції. Виникають особливі монопольні умови, які діють більш сприятливо для окремих власників порівняно з іншими, адже природні і створені людиною у минулому властивості землі неоднакові. Тому за однакових затрат праці і капіталу на рівновеликих ділянках буде отримано різну кількість продукції. Землі високої родючості дадуть більше сільськогосподарської продукції, ніж середньо- та малородючі землі. Це створює для одних підприємств більш сприятливі умови, для інших - менш спрятливі. Вони зумовлені не різною якістю праці, засобів виробництва, чи підприємницькими здібностями, а природними властивостями різних земельних ділянок.

Монопольно користуючись кращими і середніми за родючістю ділянками землі, орендарі-підприємці і отримують додатковий дохід. Отже, причиною утворення земельної ренти на різних за родючістю землях є монополія на неї як об'єкт підприємницької діяльності.

У промисловості ціна виробництва складається з витрат виробництва і середнього прибутку та визначається середніми умовами, за яких створюється основна частина продукції, та попитом і пропозицією. На відміну від цього, у сільському господарстві, якби ціна виробництва визначалась середніми умовами, то гірші за родючістю ділянки землі не втягувалися б у підприємницьку діяльність. Але потреби суспільства у сільськогосподарській продукції не задовольняються її виробництвом тільки на більш родючих і краще розташованих грунтах. Тому у сферу підприємницької діяльності втягуються і гірші землі. Останнє посилюється зростаючим дефіцитом земельних ділянок вигідного розташування, що стимулює використання і менш вигідних (з позицій конкуренції) земель. Обробіток цих ділянок можливий за умови, якщо вкладення коштів до гірших земель забезпечить підприємцям-орендарям отримання середнього прибутку. Це можливо лише тоді, коли суспільна ціна сільськогосподарської продукції визначатиметься умовами її створення на гірших за родючістю і розташуванням ділянок землі. Водночас індивідуальна ціна виробництва сільськогосподарської продукції на середніх і кращих за родючістю і розташуванням ділянок землі має бути нижчою від загальної ціни виробництва. Це відбуватиметься тому, що виробленої продукції, за рівновеликих витрат капіталу та інших однакових умов, на середніх і кращих землях буде більше, ніж на гірших.

Різниця між суспільною ціною виробництва, яка визначається витратами виробництва на гірших ділянках землі, та індивідуальною ціною виробництва на кращих і середніх ділянках землі, є диференціальною земельною рентою.

Джерелом земельної ренти є праця, що докладається до кращих і середніх за родючістю ділянок землі. На них в однакові проміжки часу працею створюється вартість більша, ніж на гірших ділянках землі. Більш висока родючість фунтів є тільки умовою створення цього виду ренти і до її джерела не стосується. Можливості виникнення та існування диференціальної земельної ренти пов'язані з різною якістю земельних ділянок, з різною їх родючістю.

Земля як головний засіб виробництва у сільському господарстві кількісно обмежена. Обмеженою є площа ділянок землі з високою родючістю. Внаслідок цього пропозиція землі є абсолютно нееластичною і попит на неї є більшим від пропозиції ділянок землі з високою родючістю. Урівноваження попиту і пропозиції землі для підприємницької діяльності в аграрному виробництві відбувається за рахунок земель середньої і низької родючості.

Але сільськогосподарська продукція, вироблена на землях різної родючості, продається за цінами, які формуються на ринку в процесі її купівлі-продажу. Конкуренція споживачів за вироблену сільськогосподарську продукцію призводить до того, що ціни на неї встановлюються з позиції гірших умов виробництва, тобто з тих умов підприємницької діяльності, які склалися на землях низької родючості. Якби це було не так, то на таких землях було б не вигідно вести аграрне виробництво, бо підприємці не отримували б середнього (нормального) прибутку. Така ситуація викликала б зменшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, появу її дефіциту. Коли ж попит на таку продукцію перевищуватиме її пропозицію, то зростуть ціни і це створить можливості для залучення у сільськогосподарський обіг земель з низькою родючістю фунтів.

Щодо земельних ділянок з різним місцерозташуванням до ринків збуту, то дефіцит земельних ділянок вигідного розміщення стимулює ведення аграрного виробництва і на менш зручно розташованих землях, їх використання для ведення аграрного виробництва можливе за умови, коли вкладення капіталу на найбільш віддалених земельних ділянках забезпечить підлриємцям-орендаторам отриманням середнього прибутку. Останнє можливе лише тоді, коли ринкова ціна сільськогосподарської продукції буде визначатись умовами її виробництва на гірших за родючістю і розміщенням ділянках землі.

Через те, що витрати капіталу на виробництво одиниці сільськогосподарської продукції на землях високої і середньої родючості менші, ніж на землях з нижчою родючістю фунтів, то їх використання приносить при реалізації кожної одиниці такої продукції прибуток, більший від нормального. Різниця між отриманим і середнім прибутком становить земельну ренту.

Розміри земельної ренти будуть різними при використанні різних за родючістю і місцерозташуванням земельних ділянок. Вона більша на найбільш родючих земельних ділянках і менша на менш родючих фунтах. Крім того, вона більша на земельних ділянках, розташованих ближче до місць збуту сільськогосподарської продукції, і менша на віддалених землях.

Різниця між суспільною ціною виробництва, яка визначається витратами виробництва на гірших ділянках землі, та індивідуальною ціною виробництва на кращих і середніх ділянках землі, є диференціальною земельною рентою.

Джерелом диференціальної ренти є праця, яка прикладається до кращих і середніх за родючістю ділянок землі. На них в однакові проміжки часу працею створюється вартість більша, ніж на гірших за родючістю ділянках землі. Більш висока родючість грунтів є тільки умовою створення цього виду ренти і п джерела не стосується.

Для утворення диференціальної ренти необхідні такі умови:

1) відмінності у родючості окремих ділянок землі;

2) відмінності у їх розташуванні щодо місць збуту продукції;

3) відмінності продуктивності додаткових вкладень коштів у землю.

Відповідно до цих умов розрізняють диференціальну ренту І, пов'язану з першою і другою умовами, і диференціальну ренту II, пов'язану з третьою умовою.

Диференціальна рента виникає також внаслідок відмінностей у розташуванні ділянок землі щодо ринків збуту продукції. У тих підприємців-орендарів, ділянки яких розташовані ближче до місць збуту сільськогосподарської продукції, витрати на її доставку будуть менші і, навпаки, більш віддалені ділянки вимагають значних витрат виробництва. Підприємці, ділянки яких розташовані ближче до ринків збуту, реалізують свою продукцію за цінами витрат на доставку віддалених ділянок.

На ділянках, розташованих ближче до ринків збуту продукції, формується надлишок над середнім прибутком, який утворює диференціальну ренту і щодо розташування. Виникнення диференціальної ренти І пов'язане з природною родючістю землі. її привласнення можливе за екстенсивного ведення сільського господарства, коли збільшення обсягів виробництва продукції досягається за рахунок втягнення в обіг нових площ сільськогосподарських угідь.

Диференціальна рента II утворюється внаслідок додаткових вкладень підприємцем-орендарем коштів у одну і ту ж ділянку землі. Це сприяє збільшенню врожайності, підвищенню продуктивності праці.

На відміну від диференціальної ренти І, привласнення диференціальної ренти II пов'язане з інтенсифікацією землеробства. Інтенсифікація сільського господарства - це така система його ведення, яка передбачає збільшення обсягів виробництва продукції за незмінних або таких, що зменшуються, оброблюваних земельних угіддях на основі додаткових вкладень коштів.

Важливою теоретичною і практичною проблемою є питання про динаміку обох видів диференціальної ренти. Так, диференціальна рента І до середини XX ст. мала чітку тенденцію до зростання. Це зумовлювалося тим, що збільшення обсягів виробництва продукції сільського господарства досягалось шляхом розширення посівних площ. Надалі з підвищенням загального рівня агротехніки помітно скорочується нерівномірність родючості землі, що призводить до зменшення розмірів цього виду ренти. Розвиток усіх видів транспорту, урбанізація зменшують роль розташування ділянок, що теж скорочує обсяги цього виду ренти.

Закономірністю динаміки диференціальної ренти II також є її збільшення. Це пов'язане з розвитком продуктивних сил сільського господарства та його інтенсифікацією. В сучасних умовах, які характеризуються механізацією, хімізацією, іригацією та меліорацією виробництва, що призводить до збільшення ділянок землі, придатних для обробітку із застосуванням досягнень науки і техніки, в тенденції реалізується диференціальна рента, яка базується швидше на зростаючій продуктивності вкладень коштів і на вилученні з обробітку гірших земель.

Серед великої різноманітності земельних ділянок є такі, що мають унікальні або винятково сприятливі властивості для вирощування окремих культур. Це дає змогу господарствам, що розташовані у таких місцях, отримувати рідкісні продукти. Перевищення попиту населення на цю продукцію над її пропозицією створює умови для реалізації продукції за монопольно високими цінами, які перевищують вартість товару. Різниця між монопольного ціною та вартістю рідкісного продукту сільського господарства утворює надприбуток, який є монопольною рентою. Вона привласнюється землевласником. Джерело її існування - доходи тієї частини населення, яка купує на ринку ці дефіцитні землеробські продукти. Плата за користування такими ділянками землі має бути вищою за інші.

Аналізуючи механізм утворення диференціальної ренти, зрозуміло, що найгірша ділянка землі не приносить її власнику ренти. Але таку ділянку власник безкоштовно не віддасть в оренду. Отже, орендарі найбільш неродючої ділянки повинні мати надлишок над середнім прибутком, щоб заплатити за право користуватись землею. Власники землі, користуючись своєю монополією приватної власності на землю, вилучають орендну плату і за користування найгіршими ділянками землі. Виплачувати її без шкоди для середнього прибутку підприємці-орендарі зможуть тільки в тому разі, коли ціна сільськогосподарської продукції забезпечить їм надлишок над середнім прибутком. У цій орендній платі є дві частини: одна дорівнює проценту на капітал, уже вкладений в землю і невіддільний під неї (меліорація, іригація, будівлі і т. ін.); друга - існує завжди і відповідає передачі права користування землею, або, за словами Д. Рікардо, є вихідними і непорушними властивостями землі.

У сільському господарстві рівень розвитку продуктивних сил був нижчий, ніж у промисловості. Це пов'язане з тим, що в умовах конкуренції рівень розвитку техніки тут нижчий, ніж у промисловості. Тут створюється відносно більше додаткової вартості за більш високої, ніж у промисловості, норми прибутку.

Створена у сільському господарстві додаткова вартість не бере участі в утворенні середньої норми прибутку, єдиної для всієї економіки. Монополія приватної власності на землю була тією перепоною, яка перешкоджала вільному переходу коштів з промисловості у сільське господарство, утворенню єдиного середнього прибутку як для промисловості, так і для сільського господарства. Тому сільськогосподарські продукти реалізуються за цінами, які відповідають їх вартості, що визначається умовами виробництва на гірших ділянках землі, тобто вищих за суспільну ціну виробництва, за яку береться ціна виробництва у промисловості.

Надлишок вартості сільськогосподарської продукції над її суспільною ціною виробництва, що утворює додатковий прибуток, який привласнюється землевласниками, називається абсолютною рентою. Причиною існування абсолютної ренти є монополія на приватну власність на землю, яка закріплює більш високу норму прибутку у сільському господарстві понад середню норму прибутку. Абсолютну ренту приносять усі ділянки землі, які орендують підприємці-орендарі.

Існування диференціальної та монопольної ренти ні у кого не викликає заперечень. Існування ж абсолютної ренти заперечували К. Каутський, П. Маслов, Г. Плеханов, деякі сучасні економісти. Аргументація останніх зводиться до того, що у сільському господарстві економічно розвинених капіталістичних країн органічна будова капіталу нині вища, ніж у провідних галузях промисловості. Внаслідок цього скорочується чисельність тих, що працює у сільському господарстві, і тут не створюється надлишок додаткової вартості над середнім прибутком. Для отримання прибутку не нижчого, ніж в інших галузях економіки, держава виплачує фермерам субсидії. У минулому приватна власність на землю справді обмежувала переливання капіталу у сільське господарство. Нині підприємці із несільськогосподарських галузей можуть легко проникати зі своїм капіталом до аграрної сфери. Щодо рівня органічної будови капіталу в сільському господарстві, то в економічно розвинених країнах світу він вже піднявся до рівня промисловості. Ця умова для створення абсолютної ренти відпала. Але залишилась така причина, як існування абсолютної ренти - монополія приватної власності на землю. Тому слід брати до уваги існування і дію інших факторів утворення абсолютної ренти (використання дешевої робочої сили, більш швидкий обіг коштів, економія на постійному капіталі та ін). Монополія приватної власності на землю лише закріплює високу норму прибутку в сільському господарстві і примушує реалізувати сільськогосподарську продукцію за її вартістю, яка вища за ціну виробництва.

Отже, абсолютну ренту породжує не низька органічна будова аграрного капіталу, а монополія приватної власності на землю, яка не дає механізму конкуренції вирівняти прибуток у галузях з низькою органічною будовою капіталу шляхом його переливу. Для того, щоб це здійснити необхідно платити абсолютну ренту, яка є складовою частиною ціни сільськогосподарської продукції. Підвищення органічної будови капіталу в аграрному виробництві економічно розвинених країн зумовлює зменшення абсолютної ренти. Але зростання загального обсягу функціонуючого капіталу сприяє її збільшенню.

Причини, умови і джерела утворення ренти узагальнені в табл. 1.

Таблиця 1.

Причини, умови і джерела утворення ренти

Форми ренти	Джерело утворення	Причини утворення	Умови утворення	Форми вилучення
Диференці-альна рента І	Додатковий дохід, що утворюється на кращих землях та землях розташованих ближче до ринків збуту	Монополія на землю як на об'єкт господарства	Відмінності у природній родючості ґрунтів і різне розташування відносно ринків збуту	Орендна плата, рентні платежі, плата за землю, зональні ціни
Диференці-альна рента II	Додатковий дохід, що одержується за рахунок підвищення економічної родючості ґрунту	Монополія на землю як на об'єкт господарства	Різний рівень інтенсифікації виробництва (економічна родючість ґрунту)	Орендна плата, рентні платежі, плата за землю, зональні ціни
Абсолютна рента	Надлишок прибутку над середнім прибутком	Монополія приватної власності на землю	Відсутність вільного переливу капіталу	Орендна плата, податок на землю
Монопольна рента	Частина прибутку створеного в іншихгалузях, яку одержує землевласник через перерозподіл	Монополія на землю, розташовану увиняткових природних умовах	Монопольні ціни	Вища орендна плата, земельний податок

Обмеженість земельних угідь і попит на продукцію сільського господарства, який зростає, роблять неможливим зосередження виробництва сільськогосподарської продукції лише на кращих землях. Людство, щоб забезпечити свої потреби в продукції сільського господарства, змушене обробляти всі землі, придатні для сільськогосподарського виробництва. А вони, як відомо, не всі однакової якості. Є землі кращі за родючістю, є середні й малородючі. Отже, виробники сільськогосподарської продукції працюють у різних умовах. Крім того, землі розташовані на різних віддалях від шляхів сполучення та ринків збуту продукції. Ці умови породжують монополію на землю як на об'єкт господарювання і зумовлюють різні доходи.

Отже, у ринковій економіці існують об'єктивні передумови утворення таких форм земельної ренти, як диференціальна, монопольна та абсолютна. Фактори та умови виникнення додаткового прибутку (надприбутку) та перетворення його в земельну ренту пов'язані з особливостями відтворення в сільському господарстві, насамперед, з обмеженістю земель, придатних для ведення аграрного виробництва, та відмінностями у їх родючості і розташуванні щодо ринків збуту.

Розділ 2. Аграрна реформа та становлення ринкового механізму господарювання у сільськогосподарському виробництві України