2.3 Виробнича функція Дж. Е. Міда

Нобелівський лауреат, британський вчений Джеймс Едуард Мід (1907-1995) у праці "Неокласична теорія економічного зростання" (1961) скоригував виробничу функцію Кобба - Дугласа на темп науково-технічного прогресу і тим самим вивів власну модель економічного зростання:

де у - середньорічний темп зростання національного доходу, %; К - середньорічний темп зростання капіталу, %; β - середньорічний темп зростання праці, %; α- частки капіталу і праці у національному доході; р - темп технічного прогресу (якісні зміни у виробництві), %.

Вважаючи L і p постійними, сталість у буде досягнута у тому випадку, якщо темп річного зростання капіталу К буде також стійким і разом з тим дорівнюватиме темпам зростання національного доходу у. Якщо темпи збільшення капіталу перевищуватимуть темпи зростання національного доходу, тоді за умов незмінної норми заощаджень s' в дію вступатиме механізм автоматичного скорочення темпів накопичення, позаяк приріст заощаджень відставатиме від швидкості нагромадження капіталу, недофінансовуючи та гальмуючи їх. Протилежна ситуація спостерігатиметься у випадку переважання у над К. Якщо ж L перевищить К, то через зниження граничної продуктивності праці відбудеться заміщення її капіталом, і нове співвідношення між виробничими факторами забезпечить їх повну зайнятість. За словами самого Дж.Е. Міда, ця модель стійкого зростання розрахована для абстрактних економічних умов, коли діє закон граничної продуктивності, а виробничі фактори можуть поєднуватись у будь-яких пропорціях.

2.4 Виробнича функція е. Денісона

Американський вчений Едвард Денісон (1915-1992) у праці "Дослідження відмінностей у темпах економічного зростання" (1980) зазначає, що в основі відмінностей між країнами у площині результативності виробництва і продуктивності ресурсів є витрати на наукові досліди та їх ефективність. А проведені ним дослідження стосовно факторів зростання національного доходу на прикладі країн Північно-Західної Європи (Бельгії, Данії, Франції, ФРН, Нідерландів, Норвегії, Великої Британії, Італії) та США за період 1950- 1962 рр. свідчать, що у п'ятірці найвпливовіших факторів економічного зростання прогрес знань посідав перше місце у чотирьох країнах, друге - у трьох, і трете - в одній країні. Виробничу функцію Б. Денісона можна подати так:

де ∆Y - приріст національного доходу; ∆L ∆К ∆N додаткові прирости національного доходу від додаткової одиниці витрат на залучення та освоєння праці, капіталу і землі. Ці співвідношення приростів становлять не що інше, як граничні продукти кожного з перелічених факторів виробництва - МРL, МРК, МРN; ∆L, ∆К, ∆N - загальний приріст витрат на залучення та освоєння праці, капіталу й землі; МРL∙∆L , МРК∙∆К, МРN ∙∆N - частка кожного з виробничих факторів у прирості національного доходу.

Здійснивши факторний аналіз реального національного доходу США та країн Північно-Західної Європи за 1924-1962 рр., вчений виявив, що частка праці в економічному зростанні збільшилася із 74,7 % до 77,6-82,0 %, капіталу і землі - скоротилась відповідно із 19,8 % до 15-18,4 % й із 5,5 % до 3,0-4,0 %1. Е. Денісон підкреслює, що позитивні зрушення в бік фактора праці зумовлені успіхами в галузі технічних та управлінських знань (охоплюючи знання, що належать до організації виробництва, підвищення освітнього і фахового рівнів працівників, кадрової політики), варіантами розподілу ресурсів між галузями та умовами розширення ринків, за яких створюється можливість скорочення, шляхом поглиблення спеціалізації. Відтак учений зробив висновок, що найважливішим чинником реального зростання продукти є підвищення продуктивності праці за рахунок інвестицій в освіту, фахову та кваліфікаційну підготовку, науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки тощо.