2. Функції кримінології та її завдання на сучасному етапі

Мета кримінології полягає у виробленні наукових і практич­них рекомендацій, положень та висновків щодо підвищення ефективності запобігання злочинності. Практичні цілі форму­люються, беручи до уваги професійну підготовленість кадрів, їхнє матеріально-технічне, фінансове забезпечення й реальний час щодо проведення відповідних заходів.

Мета та предмет кримінології визначають її завдання.

Основні завдання кримінології:

1. отримання достовірних даних про елементи, що є пред­метом кримінології;

2. вивчення об'єктивних і суб'єктивних факторів, які вплива­ють на рівень, структуру, динаміку, характер злочинності, її регіональні особливості;

3. соціально-кримінологічне дослідження деяких видів зло­чинності для визначення способів боротьби з ними;

4) вивчення особи злочинця, дослідження механізму вчинення конкретного злочину, класифікація видів злочинних проявів і типів особи злочинця;

5. розробка наукових рекомендацій щодо усунення чи ней­тралізації явищ, які спричиняють антисоціальну злочинну по­ведінку;

6. наукова розробка заходів, пов'язаних із виявленням осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, вивчення цих осіб і вжиття дієвих профілактичних заходів упливу на них;

7. вивчення особи потерпілого від злочинів, взаємозв'язку між жертвою та злочинцем;

8. визначення основних напрямків і заходів протидії зло­чинності, правове регулювання профілактичної діяльності.

Функції кримінології

Виходячи із завдань, які стоять перед кримінологією, ви­діляють функції кримінології:

1. Описова: кримінологія виявляє та фіксує певні факти соціальної дійсності, пов'язані зі злочинністю, відображає їхні властивості й ознаки, дає їхній науковий опис.

2. Пояснювальна: розкриваючи на основі емпіричних даних і теоретичних положень суть досліджуваних обєктів, кримінологія дає їм наукове пояснення.

3. Прогностична: вивчаючи тенденції розвитку криміно­логічно значущих процесів і явищ, кримінологія прогнозує їхній майбутній стан.

4. Регулятивна (практично-перетворювальна). Регулятивна функція кримінології полягає в розробці та реалізації рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення практики боротьби зі злочинністю на підставі конкретного емпіричного матеріалу, отриманого при здійсненні кримінологічного дослідження.

Отже, доходимо висновку: кримінологія вивчає злочинність і злочин, намагається пояснити причини їх виникнення, розроблює методику прогнозування злочинності та індивідуальної поведінки.

3. Виникнення та розвиток кримінології як самостійної науки.

У розвитку кримінології можна відокремити три етапи: класичний, позитивістський, плюралістичний (сучасний).

Перший (класичний) період продовжувався з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст., другий (позитивістський - біологічні (антропологічні), психологічні, соціологічні теорії) - з останньої третини XIX ст. по 20-ті pp. XX ст.; третій (плюралістичний, сучасний) - з 30-40 pp. XX ст. до нашого часу.

Класичний період характеризувався тим, що кримінологічні ідеї формувались у межах класичної школи кримінального права, яскравими представниками якої були італієць Ч. Беккаріа та англійці І. Бентам, Дж. Говард. Ці вчені заклали підвалини майбутніх наукових пошуків кримінологів. Головні постулати їх праць є такими: людина сама контролює свою долю згідно зі своєю вільною волею; від учинення злочинів її можна утримати за допомогою загрози покарання; аби ця загроза була реальною, потрібно, щоб покарання наставало невідворотно і було співмірним тяжкості вчиненого злочину.

Ч. Беккаріа у 26 років (1764 р.) опублікував монографію «Про злочини і покарання», де серед інших розглядалися питання запобігання злочинності. Саме він виголосив принцип: «Краще запобігти злочину, ніж потім карати за нього».

Представники класичної школи пов'язували діяльність, що запобігає вчиненню злочинів, із свободою, просвітництвом, досконалим вихованням.

Методологічною основою кримінологічних теорій позитивістського періоду є філософія позитивізму (від. лат. positivus - позитивний). Засновником позитивізму був французький вчений О. Конт.

При поясненні реальності використовувалися не абстрактні висловлювання, а виключно позитивні факти, здобуті методом досвіду і спостережень. Позитивізм як методологічна основа кримінології проявився в емпіричному аналізі взаємозв'язку між окремими криміногенними факторами і злочинною поведінкою.

Засновником біологічного (антропологічного) напрямку (і першим ученим-кримінологом) вважають італійського тюремного лікаря Ч. Ломброзо, який у 1876 р. опублікував книжку «Злочинна людина». На великому емпіричному матеріалі (досліджено понад 26 тисяч злочинців) ним було сформовано так звану теорію природженого злочинця, який може бути розпізнаний за певними анатомічними і фізичними ознаками, що свідчать про дегенерацію і атавізм: аномалії черепа, асиметрія обличчя, знижена чутливість до болю, подовжені або недорозвинені мочки вух тощо.

Пізніше Ч. Ломброзо частково змінив свою теорію, зосередивши увагу на інших факторах, що обумовлюють злочинність: кліматичних, етнічних, культурологічних, виховних, спадкових, родинних. Головною заслугою вченого вважають те, що він започаткував системні дослідження особистості злочинця.

Наукові дослідження у цій сфері були продовжені і модифіковані учнями вченого - Е. Феррі та Р. Гарофало. Е. Феррі, ставши університетським професором у 25 років, є автором «Кримінальної соціології» і вважається засновником багатофакторного підходу. Він також звертав увагу на важливість соціальних заходів впливу на злочинність. Р. Гарофало у 1885 р. видав доволі об'ємну працю, що мала назву «Кримінологія». Її підзаголовок розкривав сутність роботи: «Природа злочинності і теорія покарань». У своїх працях учений приділяв увагу психологічним і соціальним факторам, що обумовлюють злочини. Гарофало бачив причини злочинів, перш за все, не у фізичних рисах людини, а у їх психологічному еквіваленті - «аномаліях моралі» конкретної особи.

Англієць Ч. Горінг визнавав, що злочинні риси притаманні всім індивідам, а різниця між злочинцями і незлочинцями полягає у ступені виявлення цих рис.

Засади соціологічного напрямку у кримінології позитивізму заклали французькі вчені Г. Тард, Е. Дюркгейм, Ф. фон Ліст. Г. Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми і правила поведінки. Е. Дюркгейм - один із засновників французької соціологічної школи - розробив теорію аномії (безнормативності), підтримував ту ідею, що злочинність є нормальним явищем у суспільстві, поки вона не переходить певний «поріг насиченості». Згідно з поглядами Е. Дюркгейма і його послідовників, суспільство нормально функціонує при «соціальній згуртованості», яка урегульована нормами права й моралі. Відсутність між людьми соціальної згуртованості призводить до стану аномії і соціальної дезорганізації, яка породжує злочинність.

У рамках позитивістського напрямку наприкінці XIX - на початку XX ст. сформувався психологічний підхід до пояснення злочинної поведінки. Його започаткували Р. Гарофало, Г. Тард і продовжили Ж. Пінатель, Г. Годдард, К. Хорні.