20. Представники гуманістичної наукової думки на українських землях у хv – хvі ст.

доба Відродження дала Європі багато видатних особистостей у різних царинах науки, культури і релігії. Це так би мовити, зірки першої величини, які осявають увесь світ. Водночас десятки інших зірок меншої величини освітлювали національні небосхили і внесли значний вклад у розвиток своїх національних Відроджень, свого ренесансного гуманізму.

Зачинателями гуманістичної культури в України і найвизначнішими гуманістами другої половини ХV ст. – поч. ХVІІ ст. стали такі поети, письменники, філософи, теологи і вчені: Григорій Саноцький (1406-1477), Юрій Дрогобич (бл. 1450-1494), Павло Кросненський (бл. 1470-1517), Лукаш із Нового Міста (пом. бл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), Йосип Верещинський (1532-1598), Севастян Кленович (бл. 1545-1602), Шимон Шимонович (1558-1629), Симон Пекалід (бл. 1567-після 1601), Іван Домбровський (кінець ХV-поч. ХVІІ ст.) та ін. До українських гуманістів відносимо передусім тих, хто сам усвідомлював себе українцем ("рутенцем"), наголошував на цьому. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не мають суттєвого значення. Разом з тим багато з українських гуманістів того періоду водночас належать до кола діячів інших культур, насамперед, польської.

Вітчизняній історико-філософській думці імена багатьох українських гуманістів донедавна були майже невідомі. Тому у монографії стисло окреслюється суть учень цих мислителів, подаються їхні філософські і конфесійні портрети. Серед них першим був Григорій Саноцький – українсько-польський церковний і політичний діяч, архиєпископ Львівський. Він – засновник першого гуманістичного гуртка в Україні, куди входив і відомий італійський гуманіст Калімах Буонакорсі, який тривалий час жив у помешканні Григорія. Саноцький першим з вітчизняних мислителів рішуче й відверто критикував схоластичну філософію, яку називав "сонним маренням наяву". Своєю боротьбою зі схоластикою він починає новий ренесансно-гуманістичний етап у філософії України та Польщі.

Найвідомішим у свій час українським гуманістом був Станіслав Оріховський – визначний оратор, публіцист, теолог, філософ, історик, полеміст. В царині філософії найбільше цікавився проблемами, пов'язаними з етикою і політикою, а в теології – міжконфесійними стосунками. Будучи католиком, він симпатизував протестантам, але був щирим прихильником православ'я. Захищаючи останнє, вів запеклу полеміку з католицькими теологами. У творах Оріховського знаходимо нові гуманістичні погляди на історію, на місце і роль людини в історичному процесі.

20. Український професійний театр та його найвизначніші представники: м.Садовський, м. Старицький, і. Карпенко-Карий.

Театр корифеїв — перший[2] професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Із Театром корифеїв також пов'язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського.

Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ все-таки легалізував український театр.

У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.

Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр.

У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.

Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за інші київські театри.

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни (1914 рік), коли владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

20. Соціально-історичні та природно-географічні чинники формування української культури.

Розвиток української культури від самих її початків зумовлювався територією, природою, економічними умовами, міграційними рухами, історичними обставинами, тобто як географічним, так і історичним чинниками. Перший мав особливо велике значення в ранній період формування культури на території України; другий постійно накладав свій відбиток на культурний процес.

Україна займає серединне місце між Центральною Європою та Азією. Через її територію з давніх часів пролягали транзитні торговельні шляхи з Малої Азії у Північну Європу та з країн Сходу в Європу Західну. Отже, тут стикались часто далекі одна від одної культури.

На Україні майже всі водні та сухопутні шляхи, міграційні рухи населення були спрямовані до Чорного та Азовського морів, які є своєрідною основою української землі. Як вважає географ С. Рудницький, завдяки Чорному морю Україну можемо вважати до певної міри середземноморською країною.

Землі України можна поділити на кілька природних зон – Полісся, Лісостеп, Степ та Карпати. Карпати і Полісся з їх малопродуктивними грунтами були не дуже придатні для землеробства, зате флора і фауна цих земель служили чудовою базою для мисливства та різних лісових промислів. Їх населення, відірване від людних шляхів, захищене від іноетнічних та інокультурних впливів, слабо сприймало будь-які новації в життєвому укладі, стійко тримаючись давніх звичаїв, вироблених багатьма поколіннями. Тому і досі в цій місцевості знаходимо багато залишків колишнього. Карпати і Полісся в силу географічних обставин не відігравали визначальної ролі у динаміці культурного поступу нашого народу, але мали важливе значення для оберігання надбань української культури, забезпечення її неперервності в часи небезпек.

Іншими були природні умови Півдня – краю безмежних степів, вкритих буйними травами і прорізаних річковими долинами та байраками. Добрі грунти і достаток сонця робили землю надійною основою активного господарського життя. Однак бачили в ній свою оселю не лише хлібороби, а й орди кочовиків-скотарів, тож стала вона домівкою тільки для наймужніших, найвідчайдушніших. Слов’янські племена лише частково, і то ненадовго, опанували степи, а широке їх господарське освоєння почалось аж у XVIII ст. Степ теж не міг відігравати визначальної ролі у розвитку української культури; навпаки, звідси постійно виходила загроза нашому культурному життю.

Центром творення української культури стала лісостепова зона, яка займала частково Галичину, Волинь та Середнє Подніпров’я. Чорноземи, достаток вологи, помірний клімат давали можливість розвивати хліборобство, закладати осередки культурного життя. Життя на прикордонні зі Степом напружене і тривожне, однак близькість рятівника лісу робить колонізацію цих земель тривкою, а сам культуротворчий процес безперервним.

На культурний розвиток України впливали міграції населення. Під тиском кочівників місцеві жителі раз у раз відступали зі Степу та Лісостепу у рятівні лісові райони; коли ж загроза миналася, знову йшли в небезпечні, але багаті дарами природи краї, і знову тут відроджувалось господарське і культурне життя. Ці міграції перемішували населення України, формували єдину мову та культуру з" великої кількості племінних діалектів та культур. Цілковита одноманітність, ясна річ, не досягалась, але надзвичайна подібність народної культури у різних областях України, не властива для інших держав з такою великою площею та чисельністю населення, – характерна ознака української культури. Лише жителі окремих районів Карпат та Полісся (бойки, лемки, гуцули, поліщуки) і досі зберігають своєрідні риси у своїй культурі – живі рештки різнобарвної маси культур українських племен.

Спершу Русь була порівняно невеликим об’єднанням кількох племен Середнього Подніпров’я з центром у Києві, пізніше вона обійняла майже всі землі теперішньої України. Кожне плем’я зберігало своє самоврядування і залежало від Києва лише у військовому плані, постачаючи київському князеві воїв та данину на військо. Іноземні джерела знають це об’єднання під іменем Куявії (Київської землі). Врешті правитель сусідньої Славії (землі ільменських слов’ян) Олег у 882 р. в результаті походу на Київ об’єднав під своєю владою значну територію, на якій жили племена східних слов’ян: Київська Русь у часи найвищого розквіту сягала Кавказу та Чорного моря на півдні, Карпат та Вісли – на заході. Балтійського моря на півночі, а на сході доходила до Волги і Каспію. Можна вважати її ранньою імперією, яка об’єднала східнослов’янські та неслов’янські племена, що жили на цих землях. Утворення держави сприяло культурній консолідації населення Київської Русі.

Спільне походження та географічно-історичні умови теж визначили приблизно однаковий рівень економічного, соціально-політичного та культурного розвитку слов’янських племен, однак різниця у природних умовах, панування натурального господарства, різна сила іноетнічних впливів, більша чи менша тривалість етнічної самостійності виробили чимало прикметних рис у їх культурному обличчі, які державна єдність до кінця подолати не могла. Географічні, економічні та політичні обставини диктували культурну першість українських земель у Давньоруській державі. Тому в цілому слід погодитись із твердженням М. Грушевського, що «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської...»