1. Україна - християнська держава.
Церква відділена від держави. Конституція гарантує свободу віросповідань. Україна – християнська держава, десь 97 відсотків її громадян сповідає християнство тих чи інших конфесій.i
І наш Президент на вірність Україні присягає на Пересопницькому Євангелії, а не на Корані чи Торі.
Та демократична суть держави вимагає гармонії у відносинах між державою і релігією. В цьому і становлення самої держави, і рівня демократії, і суть суспільних відносин. Згадаймо, як імперські, тоталітарні держави проголошують панівні релігії, деякі визначають це навіть у своєму державному устрої та в назві самої держави. Пригадаймо роль православ’я в колишній Російській імперії. Попри все релігія і сьогодні має велике значення у формуванні національної, державної свідомості громадян.
Нагадаємо початок 1980-х років у Польщі. Ніхто не буде заперечувати ролі «Солідарності» у відродженні демократії в цій державі, та мало хто пам’ятає, яку роль відіграв у становленні цього руху костьол Святої Бригіти в Гданську.
Сучасні релігійні проблеми нашої держави, розмаїття конфесій (навіть у самому православ’ї) мають свої витоки ще в минулому. Історія України невіддільна від релігійних проблем. Ще з часів Речі Посполитої ділили сфери впливу православ’я, що йде від Святого Володимира, хрестителя Київської Русі, та римо-католицька і греко-католицька (уніатська) церкви. Сьогодні в Україні поширюються конфесії протестантського напрямку. Все це ускладнює згуртування громадян на усвідомлене будівництво національної держави.
Від мудрості народу та його правителів залежить мир, спокій і злагода в суспільстві. До чого призводить екстремізм та фанатичний радикалізм у вирішенні конфесійних релігійних проблем, можемо бачити з прикладів Ольстеру, Балканських держав та ряду країн мусульманського світу.
Вирішення цих проблем бачиться в розвиткові демократичних засад суспільства. Наприклад Сполучені Штати Америки – держава християнська. Але в цій державі поруч із ще здавна розвинутими найбільшими протестантськими конфесіями сповідають свою віру римо-католики і православні. Іудеї, магометани і будисти моляться в своїх храмах. Суть демократичного суспільства в тому і полягає, що до якої би віри чи конфесії не належала б переважна більшість громадян, всі інші віруючі мають право на свободу віросповідання.
Будівництво демократичної держави має передбачати толерантне ставлення до інших віросповідань. Тільки в мирі і злагоді збудуємо багату, міцну, демократичну Україну.
2.Механізм забезпечення конституційних норм у сфері релігійної політики.
Механізм забезпечення конституційних норм у сфері релігійної політики викладений у Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації в Україні» від 23 квітня 1991 р. 1Правовий зміст свободи совісті містить у собі такі конституційні норми: — рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії; — використання громадянами своїх прав і свобод не повинно перешкоджати інтересам суспільства і держави, реалізації прав інших громадян; — здійснення прав і свобод невід'ємне від виконання громадянином своїх обов'язків. Свобода совісті як конституційний принцип і норма державного права захищається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом. Суттєві аспекти свободи совісті розкриваються в ряді законів, зокрема в законах про працю, народну освіту, військову службу. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації в Україні» є суттєвим явищем у правовому регулюванні суспільних відносин, пов'язаних з релігією та релігійними формуваннями, визначає обов'язки, права релігійних об'єднань та громадян, розкриває сутність державного контролю за додержанням законодавства про релігію та церкву. У «Загальних положеннях» (І розділ) викладено правові норми конституційного характеру. Закон гарантує право на свободу совісті; ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Усі релігії рівні перед законом. У II розділі закону дається визначення релігійних громад, релігійних управлінь і центрів, монастирів і релігійних братств, духовних навчальних закладів, розглядається порядок реєстрації статутів цих формувань. Релігійна організація визначається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту, користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту. Діяльність релігійних об'єднань може бути припинена у зв'язку з їх реорганізацією або ліквідацією. У разі порушення цими формуваннями законів України їхня діяльність може бути припинена за рішенням суду. У III розділі «Майновий стан релігійних організацій» зазначається, що релігійні об'єднання мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, які надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Фінансові та майнові пожертвування, як і інші доходи релігійних формувань, не оподатковуються. Релігійні об'єднання мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади, які отримують права юридичної особи. IV розділ «Права релігійних організацій та громадян, пов'язані зі свободою віросповідання» регламентує ряд аспектів при проведенні богослужінь, обрядів, церемоній та процесій у церквах, на кладовищах, у місцях окремих поховань тощо. Сучасне релігійне життя в країні потребує уточнити ряд статей Закону. Зокрема йдеться про процедуру реєстрації, вирішення майнових проблем. Нині підготовлено до розгляду у Верховній Раді України нову редакцію Закону «Про свободу совісті та релігійні організації в Україні» 2.
3. Особливості міжконфесійних відносин в Україні Історія християнства свідчить, що з самого початку свого зародження всередині цього напряму віровизначення людства майже ніколи не було єдності. Уже в 4 ст. окреслилися межі розколу західного і східного християнства, остаточне завершення якого відбулося у 1054 році. Це стало початком розвитку двох самостійних гілок християнства — православ´я і католицизму. Безсумнівно, хрещення Володимиром у 988 р. жителів Київської Русі посилило східну православну гілку християнства, одночасно з цим поглибився міжконфесійний поділ усередині християнства. Правда, християнство як релігійна течія на українських землях почала впроваджуватися з 1 ст. нової ери, коли св. апостол Андрій Первозванний — один із 12 апостолів Ісуса Христа поставив хрест на тому місці, де сьогодні стоїть церква Св. Андрія у Києві. Однак незаперечним сьогодні залишається і той факт, що саме за князювання Володимира було похрещено Русь і введено православ´я. Відомо і те, що з самого початку вища церковна влада перебувала у Києві, певний час — у Переяславі і до 1686 р. була прямо підпорядкована Константинопольському патріархатові, потім, по суті силою, Київську метрополію було інтегровано в систему Російської православної церкви під владу Московського патріархату, а отже, було позбавлено автокефалії. Зауважимо, що визнання канонічності Московської патріархії не було безпроблемним. Формально неканонічна Московська патріархія функціонувала з 1442 року, а канонічність одержала лише у 1589 році. Саме в цей час Вселенська Константинопольська Патріархія переживала матеріальну скруту, а одержання допомоги від Московської патріархії прямо пов´язувалося з визнанням її канонічності. Історичні джерела свідчать, що і після одержання канонічності Московською патріархією Київська патріархія зберігала свою автокефалію аж до 1686 року, незважаючи на значне послаблення її впливу після "возз´єднання" України і Росії у 1654 році. Зауважимо, що в ліквідації Київської автокефалії було використано і засоби, далекі від християнської моралі. Зокрема, відомо, що Царгородський патріарх Діонісій, коли прибув до Москви по чергову матеріальну допомогу, під загрозою смерті змушений був висвятити Московського патріарха і дав згоду на ліквідацію Київської патріархії. Як винагороду за свій вчинок він одержав 120 соболиних шкурок і 200 червінців. Сьогодні є підтвердження того, що Діонісій пішов на цей крок не без відома тогочасних державних правителів, зокрема, великого візира Константинопольського, якому на той час були невигідні будь-які політичні ускладнення в стосунках p царською владою Москви. За таких умов Діонісій і продав Київську патріархію всупереч усім церковним канонам, але не всупереч законам "великої" політики. Ця подія яскраво ілюструє "добровільне" входження Київської патріархії до складу Московської. На це важливо звернути увагу тому, що й сьогодні промосковські політики і релігійні діячі посилаються на "добровільність" відмови Київської патріархії від автокефалії. Загалом у своєму розвитку українська автокефалія пройшла 4 етапи: - 10—17 ст. — зародження основ українського православ´я й оформлення самостійної Київської метрополії; - з другої половини 80-х років 17 ст. до жовтневого перевороту 1917 р. позбавлення автокефалії Київського патріархату, інерційне існування залишків українського автокефального православ´я; - з 1917 до 1991 р. — період тотального нищення української автокефалії з використанням хитро переплетеної більшовицької політики "маскування під толерантність" (Р. Конквест); - з часу проголошення державної незалежності України (1991 р.) почався етап відродження української православної автокефалії. Міжконфесійні суперечки, що точаться вже в умовах незалежності, наочно засвідчують деструктивність "возз´єднання" України і Росії, трагізм багатовікової залежності української церкви від Московського патріархату, діяльність якого була і залишається нині тісно сплетеною з державною політикою спочатку московських царів, а потім — і більшовицьких вождів, під керівництвом яких знищувалася українська церква, її автокефалія. Відомо, що в радянські часи проти Української Православної церкви використовувалися найруйнівніші засоби боротьби: від організації "Спілки войовничих безбожників" (1925 p.), масового спалення предметів релігійного культу; ікон, книжок, як це мало місце під час Різдвяних свят 1930 p., і тотального руйнування храмів у 30-х роках до ліквідації Українських Автокефальної Православної (1930) і Греко-католицької (1946 р.) церков та масових репресій проти священнослужителів. Тільки на самому початку таких репресій у 1920 році в таборах було знищено 32 єпископи й десятки тисяч віруючих Української Православної церкви. Очолювала процес руйнації церков керівна і спрямовуюча сила тогочасного суспільства — КПРС, яка немало зробила, аби витравити із свідомості людей релігійну ідеологію і на її місце поставити більшовицьку. Це була не просто боротьба церковної і комуністичної ідеологій, це була велика політика. І хоч остаточної перемоги над релігійною ідеологією комуністична ідеологія в радянські часи не одержала, все ж вона і тепер, в умовах державної незалежності України справляє негативний вплив як на релігійну ситуацію в Україні, так і на поглиблення міжконфесійних суперечностей, основу яких складають не канонічні, а політичні питання. Антиукраїнська політика колишніх московських правителів призвела до поглиблення міжконфесійного поділу, загострила міжцерковні суперечності, які іноді переростають у конфлікти.
|