Діалог культур

Проблема діалогу культур формулюється залежно від розуміння самого феномену культури. В. Біблер тлумачить культуру як мікросоціум людей, який маніфестує у домінантному "творі" своєї епохи (наприклад, трагедія в античному світі) логіку власної культури. Діалог є діалогом логік і спілкуванням культур незалежно від історичних меж їх існування (наприклад, культурне XX ст. й античність, сучасність і Відродження).

Діалог культур є не просто порівнянням чи взаємодією культур, вія сприяє породженню нових смислів. Адже нині культура висувається у центр людського, буття, розкриваючи свій трагедійний характер. Найповніше діалог реалізується у новітню добу, коли вперше наявна така велика кількість різних культур як рівноправних суб'єктів. Цьому відповідає мультикультуризм як інтелектуальна течія, що виникла наприкінці XX ст. і базується на егалітарному урівнюванні різних релігійних і культурних форм. Певною мірою на цьому ґрунтується і акультурація, що у широкому значенні розуміється як взаємодія культур різного типу, у вужчому — як процес переймання повністю чи частково культурою одного народу культури іншого, зазвичай розвиненішої. Поняття акультураціі вперше було використано в американській науці наприкінці XIX ст. у зв'язку з дослідженнями культурних змін у племенах північноамериканських індіанців.

Культура і демократія

Демократія як сукупність політичних інститутів і процедур, що забезпечують участь народу в управлінні державою, – це одночасно і проста і складна система. Вона є простою, тому що протягом століть людство накопичило величезний досвід утворення різноманіт-них інститутів і засобів вирішення суспільних проблем, прийняття і здійснення політичних рішень таким чином, щоб забезпечити урахування і задоволення інтересів більшості членів даного суспільства

Інститути демократії  і  демократичні  процедури діють лише там, де є відповідна політична культура.

Політичну культуру можна визначити як історично утворені, відносно стійкі політичні уявлення, оцінки та орієнтації, а також моделі і норми політичної поведінки.

Політична культура є часткою політичної і культурної систем суспільства. Вона виникає на перетині цих двох систем і тому несе в собі риси і однієї і другої. Через неї культура суспільства впливає на політику, а політика здійснює зворотній вплив на культуру.

Елементами політичної культури є:

-         політичні ідеї, знання, уявлення, тобто образи політичних явищ, які виникають у свідомості людини як на підставі власного досвіду, так і завдяки засвоєнню досвіду інших людей;

-         політичні переконання, які представляють собою усвідомлені потреби особи, що спонукають її до певних дій;

-         політичні цінності та традиції – політичні, моральні, правові принципи, норми й ідеали політичного життя, що утворюють шкалу для оцінювання політичних явищ і мають значення для людини;

-         моделі та настанови політичної поведінки, що визначають форми поведінки і схильність людини до типових форм активності в певних ситуаціях;

-         політичні символи, які є знаками, що встановлюють символічний зв’язок людини з її політичною групою або владою.

Етнос і культура

Етнос або етнічна ґрупа (з ґрецького ἔθνος, етгнос, т.є. народ) суть понятя, якыма ся звычайно означує історічно выникла ґрупа людей, котры може мають тото саме історічне походжіня, расовый тіп, язык, матеріалну і духовнукултуру, менталіту і традіції тай обывають сполочну теріторію. Досправды але представа того самого ґенетічного походжіня членів єдного етносу неточна, а то про міґрацію і мішаня різных етносів міджі собов, і фахівцї зато розумлять етнос скорше як ґрупу людей, котры хоснують тоту саму културу. Дакілько етносів годны творити націю.

Культура - дати універсальне, всеосяжне визначення для цього поняття важко і, мабуть, навіть неможливо. Те ж саме можна сказати і про «етнічній культурі», оскільки вона виявляється і реалізується різними способами і чином, тому її можна розуміти і тлумачити по-різному.

Як відомо, культура взагалі має безліч визначень. Деякі фахівці нараховують їх до декількох сотень. Але всі ці визначення «укладаються», по суті, в кілька основних значень (аспектів), завдяки чому стають більш-менш доступним для огляду.

У вивченні культури існує кілька підходів:

ціннісний (аксіологічний - зв'язок загальнолюдських цінностей);

символічний (культура - система символів);

організаційний

діяльнісний підхід.

Виділені аспекти культури - аксіологічний, символічний, організаційний, діяльнісний - тісно взаємопов'язані, і представляються найбільш актуальними. Так, наприклад: базові уявлення про світ і вірування етносу (символічний аспект) реалізуються і відображаються в укладі його життя (організаційний аспект). І в кінцевому підсумку оформляються в певну ціннісно-нормативну систему - зі своїми пріоритетами і своєрідними зв'язками між окремими ціннісними орієнтирами (аксіологічний аспект), а спосіб життя і система цінностей у свою чергу обумовлюють форми поведінки і способи діяльності членів етнічної групи (діяльнісний аспект).

Нарешті, типові форми поведінки і способи діяльності служать підкріпленням і опорою панівним в етнічній групі уявленням і віруванням (подібно до того, наприклад, як систематична молитва підтримує в людині віру, не дає їй ослабнути і згаснути). Відомо, що так звана етнічність - це, перш за все, і головним чином культура етносу, саме нею визначаються «кордону» етносу, відмінності кожного з них від інших.

Численні історичні дослідження вчених-етнологів з різних країн переконують нас, що протягом всієї людської історії (від первісного стану до наших днів) у людей існувала і існує потреба в знаннях не тільки про своє життя, традиції та звичаї, але й про культуру навколишніх народів . Наявність таких знань дозволяє зараз легше орієнтуватися в навколишньому світі, надійніше і впевненіше почувати себе в ньому. Кілька тисячоліть триває накопичення відомостей і даних різного роду про багато народів світу, при цьому вже в давнину робилися спроби не обмежувати ці знання тільки простим викладом чи описом. Так, ще в античну епоху деякі автори пробували привести численні емпіричні матеріали в систему, класифікувати різні народи на основі їх господарських і культурних ознак. Однак ці спроби носили переважно умоглядний характер і тому не досягали поставлених цілей.

Культурна інтеграція як феномен інформаційного суспільства

Глобальний процес зближення національних культур і цінностей, зміцнення культурних, комунікаційних, цивілізаційних зв'язків сприяють тому, щоб досягнення науки і мистецтва, нові форми соціальної та політичної діяльності швидко поширювалися і засвоювалися у сучасному світі, забезпечуючи його цілісність. Поступово формуються елементи нової, інтегральної світової культури. Поширюються цінності, які сприяють зближенню народів і культур, — толерантність і визнання рівноцінності різних ("чужих" ) культурних систем, відмова від ксенофобії. та мегаломанії, мультикультуралізм.

Разом з тим культурна інтеграція не означає уніфікації культурних норм, способів сприймання й усвідомлення світу, культурних генотипів, традицій. Будь-який етнос бере з глобальної системи те, що відповідає його традиціям, менталітету, психологічному складові.

Культурна інтеграція указує на те, якою мірою певна група або субкультура входить в суспільство в цілому.

Максимальна культурна інтеграція є ціллю переважної більшості груп і субкультур, оскільки, чим більше вони культурно інтегровані, тим вірогідніше, що їх визнають в суспільстві.

Поняття культурної інтеграції може бути розкрито через розгляд її як змінної величини, яка варіюється залежно від ступеня включеності її в загальну культуру суспільства до абсолютного ухвалення або відчуження від неї.

14. Модуси мислення в інтеграц. культ.: не лінійність, посибілізм, трансгресивність. Термін „нелінійність” – це фундаментальне поняття синергетики як нового теоретичного напрямку досліджень об’єктивної природи, у нашому контексті, синергетики правосвідомості, на основі якого розроблена нова парадигма, яку можна назвати парадигмою нелінійності. Нелінійність у синергетиці правосвідомості позначає можливість нормативно несподіваних (але спрогнозованих та передбачених)  змін напрямків протікання процесів актуального і неактуального нормотворення, їх багатоваріантність, множинність шляхів їх регулятивного розгортання, випадкового вибору одного з них у межах певного, нормативно детермінованого поля регулятивних можливостей чинного права. У зв’язку з тим, що синергетика правосвідомості вводить нелінійний стиль мислення, пов’язанний з феноментом штучного інтелекту, в ній широко застосовуються нелінійні математичні рівняння, які мають кілька нормативних розв’язань, якими описуються можливі шляхи еволюції правової системи. 

ПОСИБІЛІЗМ — опортуністична течія в робітничому русі  Франції 80-х років XIX — початку XX ст.; свою тактику її  прихильники (посибілісти) називали «політикою можливостей». Посибілізм (із французького слова possible – можливий) – парадигма географічної науки, яка стверджує, що природне середовище надає людині різні можливості, якими вона користується залежно від своїх потреб, набутого досвіду та історичного розвитку [4, 6]. Термін посибілізм був запроваджений Л. Фебвром у його книзі «Земля і людська еволюція» (1922 р.) [6]. Ідеї посибілізму як теоретико-методологічної конструкції були вперше сформульовані П. Відаль де Ла Блашем у 1902 р. у статті «Географічні умови суспільних фактів» у журналі «Географічні аннали» [5] і вони стали головними у теоретико-методологічних засадах класичної французької наукової географічної школи. Парадигма посибілізму виникла як противага парадигмі детермінізму, на засадах якої сформувалася німецька наукова географічна школа.

Парадигма посибілізму стверджує, що природні умови і географічне положення не визначають розвиток людського суспільства, але лише створюють передумови до нього, які потенційно можуть розвиватися у різних варіантах життєдіяльності [2, с. 3]. Відносини людини і природного середовища у посибілізмі розглядаються у всій їх складності, особливо акцентуючи увагу на людських заходах спрямованих на зміну природи. Вказується на роль випадковості й невизначеності, що справляють свій вплив на людську діяльність та сприяють утвердженню певних видів господарювання та інших форм взаємодії людини з оточуючим її природним середовищем. Останнє тлумачиться як сукупність потенціалу можливостей, що, за певних історичних, культурних і технічних умовах, можуть бути використані людиною у межах досягнутого суспільством рівня технічного прогресу. Стабілізація відносин між людиною та оточуючим її природним середовищем зумовлює появу певних стійких форм життєдіяльності людини у природному середовищі («образ життя»).

Чим вищим є ступень розвитку, тим більш людина виступає в якості активного початку, що, у підсумку, сприяє тому, що вона стає головною силою і причиною змін природного середовища. Саме тому у парадигмі посибілізму центральне місце займає людина як свідома історична сила, що цілеспрямовано змінює природне середовище, хоча до визначальних умов природного середовища людина змушена адаптуватися. У результаті вибору населенням способу буття та життєдіяльності відбувається формування відповідного антропогенного (у т.ч. культурного) ландшафту, формується режим природокористування на відповідній території. При цьому акцентується увага на адаптації ведення господарства до природного середовища та кліматичних умов певної місцевості, що проявляється у формуванні оригінальної етнічної культури і специфіки ментального сприйняття природи та уявлення про ідеальний ландшафт і естетичні смаки у відповідної групи людей [3]. Вважається, що саме тому традиційні суспільства мають найбільш оптимальне природокористування, що спрямоване на стійкий розвиток відповідної території. Посибілізм, на відміну від марксизму-ленінізму не абсолютизує значення форм і способів виробництва та форм власності і розподілу у формуванні специфіки життєдіяльності людини у певному природному середовищі.

Саме в схильності «осьової» особистості до порушень давніх традицій, норм, заборон проявилася її особлива якість — трансгресивність, тобто здатність переступати межу звичного або дозволеного.

Трансгресивність як надмірність людської психіки, надмірність її можливостей за своєю природою двоїста і має як позитивний, так і негативний вимір. З одного боку, це здатність людини прямувати за межі відомого до незвіданого, відкривати нове, створювати щось, раніше не бачене, чого немає в природі. На цьому шляху виникають різні продукти людської творчості, зовсім нові форми світопояснення, багато наукових відкриттів, філософських моделей світобудови. Так, грецькі філософи, що уперше відчули в собі здатність перебороти границі архаїко-міфологічної картини світу, повною мірою продемонстрували трансгресивність своїх духовних прагнень.

Але та ж трансгресивність «осьової» особистості виявила здатність породжувати негативні соціальні наслідки. Як схильність до порушення існуючих норм, до їх «переступання», вона з величезною силою проявилася в раніше небаченому падінні моралі і поширенні злочинності. У цьому сенсі надзвичайно характерний старозавітний міф про гріхопадіння Адама та Єви та історія біблійного Хама. Прабатьки людства, перші на землі чоловік і жінка, не встояли перед спокусою порушити заборону Бога. Бажання переступити межу дозволеного і покуштувати заборонений плід виявилося сильнішим від страху перед покаранням. У цьому відношенні Адам і Єва — трансгресивні особистості. І це далеко не випадкова обставина: адже Старий Завіт — це плід «осьового часу» світової цивілізації.

15. Філософські проблеми толерантності Сучасний світ є багатогранним, у ньому існує багато істин, які допомагають зрозуміти самого себе, усвідомити необхідність узгоджувати свої інтереси з інтересами інших людей на основі принципів справедливості, терпимості щодо відмінностей у різних сферах людського буття. Концепт "толерантність" отримав найбільшого висвітлювання в студіях західноєвропейських учених, де значна кількість праць присвячена вивченню проблеми толерантності як важливої умови знаходження компромісів та подолання конфліктів, як у площині окремої людини, так і на світовому рівні. Зокрема, вчені С. Мендус, Б. Єлмонд, М. Дамит та інші у своїх роботах визначають толерантність як одну з провідних соціальних цінностей та умов особистісного і суспільного розвитку.

У вітчизняній науці дослідженнями, які присвячені визначенню окремих аспектів толерантності, займалися Є. Бистрицький, І. Жадан, Ю. Іщенко, Е. Киричевська, О. Матієнко, Т. Татаренко, О. Тягло, Н. Шовкопляс.

Не зважаючи на те, що сьогодні проблеми формування культури взаємовідносин людей і толерантності, зокрема, знайшли відображення в теорії, вони не одержали належного розв′язання у практиці.

На людських взаємовідносинах завжди позначається як загальна культура суспільства, в якому вони живуть, так і рівень засвоєння цієї культури кожним із них. Культура несе в собі образ людини, вона наче дзеркало, крізь яке людина має можливість бачити себе з боку і водночас формувати ставлення до самого себе. Образом сучасної культури, націленої на збереження всього людства, слід вважати культуру миру.

Людина як і культура є "відкритою системою", вона є приреченою на свободу вибору, і культурну творчість свого життя і образу вона формує сама. Людина завжди адаптується щодо різних обставин буття, але завжди здатна їх подолати. Однак зовсім не слід забувати того, що вибір може бути реалізований як шляхом культурного самовдосконалення, так і шляхом декультуризації. Тому так важливо активізувати процес пошуку ефективних механізмів виховання загальної культури на засадах толерантності.

Якщо спиратися на визнання того, що сучасна культура є орієнтованою не на користь, а на самоцінність людини як унікальності, як особистості, як єдиного джерела продуктивного діяння; що сучасна культура є діалогічною, а не монологічною і включає до свого складу розмаїття особистісно орієнтованих думок, які виявляють себе відносно інших думок, то можна стверджувати, що сучасна культура виходить з принципу толерантності як одного з основних моральних чинників, значення якого зростає в контексті нових ідей, зокрема гуманізації і гуманізації суспільства. толерантність є складним феноменом, який складається з багатьох аспектів та має важливе соціальне значення, особливо для держав, які містять полі етнічні регіони і де не виключена проблема певних конфліктів.

Так у феномені толерантності виділяються такі аспекти, як психологічний, філософський, культурологічний, педагогічний, політичний та поліетнічний, дослідження кожного з яких має велике значення для усвідомлення сутності цього феномену та його практичного втілення в суспільне життя.

Ми можемо стверджувати, що ідеї любові до ближнього та дружби повинні бути підґрунтям формування толерантних відносин між людьми, адже ці психолого-аксіологічні якості є основою півіснування і нормальних відносин між індивідами в суспільстві, вони є засобом стримування агресії та нетерпимості в людських стосунках, збереження миру, життя та цивілізації,

безконфліктного розвитку держави. Тільки комплексним діями науковців та педагогів різних навчальних установ, починаючи від дошкільних заходів аж до вищої школи, у процесі навчання та соціалізації особистості можна привити молоді толерантне ставлення один до одного, до членів родини, друзів тощо.

Саме навчальні заклади є відповідальними за формування толерантності, бо процес формування толерантних відносин у суспільних стосунках безпосередньо пов’язаний з процесом гуманізації та гуманітаризації як суспільства в цілому, так і одного з провідних його інститутів – системи освіти.

Тому в курсі викладання соціально-гуманітарних дисциплін (історії, філософії, соціології, психології та інших) треба й ставити за мету привити навички толерантного ставлення як один до одного так поваги до іншого світогляду та віросповідування.

У цьому процесі працівники освіти повинні спиратися на найкращі ідеї та традиції національної філософії, педагогіки та психології, використовувати здобутки національної історії та культури, наводити приклади значення толерантності в поведінці людини і закликати молодь до мирного співіснування та поваги один до одного.