8. Німецька соціал-демократія на початку хх ст. Р. Люксембург, к. Лібкнехт, к. Каутський, е. Бернштейн.

На початку ХХ століття німецька соціал-демократія, представлена СДПН, значно посилила свої політичні позиції. Кількість членів партії до 1914 р. сягнула 1 млн. осіб. З 1903 по 1912 р. кількість поданих за неї голосів на виборах зросла у півтора рази і сягнула 4,5 млн. У її підпорядкуванні були сотні депутатів у місцевих ландтагах і муніципалітетах. Під впливом СДПН перебували і вільні профспілки, які нараховували до 1913 р. 2,5 млн. робітників. Особливо вражаючими були результати парламентських виборів 1912 р. За СДПН було подано 34,8% голосів виборців, а кількість їх мандатів у рейхстазі збільшилася з 43 до 110.

Ставлення монархічного режиму до робітничого руху продовжувало залишатися негативним. Імператор Вільгельм ІІ, говорячи про його небезпеку для своїх завойовницьких планів наголошував: “Спочатку перестріляти, обезглавити, знешкодити соціалістів, а вже потім зовнішня війна, але не раніше”. 9 травня 1904 р. у Берліні був заснований “Імперський союз проти соціал-демократів”, завданням якого була дискредитація програми СДПН на догоду владі. Втім, спроби уряду Бюлова провести через рейхстаг нові обмежувальні закони проти соціалістів не увінчалися успіхом, адже вони не здобували необхідної підтримки депутатів.

Протистояння імперської влади та соціал-демократії на початку ХХ ст. знайщло вираження у піднесенні робітничого страйкового руху, організація яких відбувалася за активної участі СДПН. Так, у 1905 р. у Німеччині страйкувало близько півмільйона робітників. На з'їзді СДПН в Єні (вересень 1905) була прийнята резолюція на підтримку масового політичного страйку, перший з яких було організовано у 1906 р. у Гамбурзі. 1910 р. увійшов в історію Німеччини як період робітничих боїв (німецька кривава неділя 6 вересня, квітнева демонстрація в Берліні, вереснева битва у Моабіті). У 1912 р. страйкувало близько 200 тис. гірників Руру, які висували не лише економічні, але й політичні вимоги.

Однак, гучні успіхи соціал-демократів та їх важлива роль у політичному житті Німеччини на початку ХХ ст. супроводжувалися фактичним ідейним розколом партії. В середовищі СДПН формується три течії – правоопортуністична, центристська, ліворадикальна.

Праві соціал-демократи стояли на платформі ревізіонізму Бернштейна. Вони заперечували необхідність революційної руйнації капіталізму а говорили про розмивання класових рис між дрібною буржуазією та робітниками, які поступово разом формуватимуть середній клас. Під переважаючим впливом правих перебувала фракція СДПН у рейхстазі, в якій поступово робили політичну кар'єру відомі згодом лідери соціал-демократів Еберт, Шейдеман. Вважаючи парламентаризм єдино вірним шляхом до соціальної демократії, вони йшли на співробітництво з демократами, лібералами, і навіть з націоналістами та урядом. Саме їх позитивне голосування зробило можливим затвердження рейхстагом військових кредитів уряду у 1913 р. та на початку серпня 1914 р. Щодо можливої зовнішньої війни, то правий соціал-демократ Носке наголошував, що у випадку агресії проти Німеччини соціал-демократи не закликатимуть до загального страйку, а візьмуться за зброю.

Центристи на чолі з К. Каутським, офіційно не порвавши з теорією Маркса, відстоювали статегію тривалої облоги, виморювання капіталізму. Але на практиці вони діяли теж у провладному дусі. Головне своє завдання вони вбачали в організації та вихованні пролетаріату на ідейних засадах СДПН, але водночас не заперечували право Німеччини на колонії та говорили про військовий патріотичний дух німецької нації.

Ліворадикальне крило партії (Р. Люксембург, К. Лібкнехт, К. Цеткін) залишалося ортодоксально марксистським. Його представники надалі закликали вести непримиренну класову боротьбу та всюди протистояти буржуазній владі, готуючись до соціалістичної революції. Ліві соціал-демократи рішуче виступали проти колоніальних загарбань та зовнішньої війни, але завжди підкреслювали, що слід розв'язати війну внутрішню, громадянську – проти власних капіталістів та експлуататорів.

Важливо наголосити, що вплив і роль лівих та центристів загалом у СДПН були набагато слабшими від позицій опортуністів. Тенденції розвитку партії у передвоєнний період свідчать про зближення його керівництва з офіційною політикою. У відповідь канцлер Бетман-Гольвег теж схилявся до тактики більш гнучких взаємовідносин з даною потужною політичною силою, намагаючись інтегрувати соціал-демократію в державну систему влади.