7. Німецька соціал-демократія наприкінці хіх ст.

Після відхилення рейхстагом у січні 1890 р. чергового законопроекту канцлера Бісмарка про продовження виняткового закону проти соціалістів розпочинається якісно новий етап розвитку німецького робітничого руху. З 1890 р. змінено офіційну назву партії, яка стала називатися Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН). Соціал-демократи знову отримали можливість проявляти себе не тільки в парламенті, але й у пресі (у 90-х рр. видавалося близько 70 газет і журналів соціал-демократичної орієнтації) та на публічних зборах. Партія відновила свої національні з’їзди, касу, друковані видання. У 1891 р. було прийнято так звану Ерфуртську програму діяльності партії, побудовану на засадах марксизму. Вона проголошувала кінцевою метою побудову соціалістичного суспільства; твердила про неминуче поглинення дрібних господарів та підприємців великим капіталом, збільшення армії безробітних, посилення боротьби між буржуазією та робітниками. Перед партією ставилося завдання надати класовій боротьбі робітників свідомого цілеспрямованого характеру, доведення її до знищення експлуататорів та скасування класів взагалі. Програма містила вимоги загального виборчого права для усіх громадян від 20 років, створення народної міліції замість постійних армій, введення прогресивного податку, встановлення 8-годинного робочого дня, свободи об’єднань громадян та права на проведення страйків. Висувалась ідея прямого народного законодавства, переходу влади до рук робітничого класу, встановлення суспільної власності на засоби виробництва.

Важливо наголосити, що за рахунок форсованого розвитку німецької індустрії в цей період значно зріс кількісний склад робітничого класу. Тому зростав політичний вплив соціал-демократії. Якщо на парламентських виборах 1890 р. соціал-демократи завоювали 35 мандатів, то на виборах 1898 р. – вже 56 депутатських крісел. (за соціал-демократів проголосувало близько третини всіх виборців). Уряд вже не міг ігнорувати робітничий рух як фактор політичного життя та йшов на деякі поступки. Зокрема було введено 11-год. робочий день для жінок, заборонено працю дітей віком до 13 років у фабрично-заводській промисловості.

При сприянні соціал-демократів зміцніли й профспілки. Кількість їх членів на кінець 80-х рр. перевищила 120 тис. осіб, а у 1892 р. була створена загальнодержавна Генеральна комісія профспілок Німеччини, яка стала центральним координуючим органом профспілкового руху.

Незважаючи на зростання популярності у суспільстві, німецька соціал-демократія в 90-х рр. зіткнулася з проблемою внутрішньопартійної дискусії. Окремі діячі, спираючись на демонстративні факти прогресивного зростання представництва СДПН у парламенті, вважали, що незабаром партія отримає абсолютну більшість на виборах і легальним шляхом реалізує свою програму. Так, баварський соціаліст Г. Фольмар заявляв, що слід відмовитися від негативного ставлення до держави та буржуазії та марних протестів, а варто домагатися практичних реформ для поліпшення долі робітників і, поряд з міжнародними угодами, не забувати про національні завдання німецьких соціалістів. Означилися перші кроки співпраці соціал-демократичної опозиції з владою. В середині 90-х рр. в ході затвердження рейхстагом торгівельних угод з Росією, Австро-Угорщиною, Італією та ін. соціал-демократична фракція вперше голосувала за підтримку пропозиції канцлера Капріві. Теоретичне обґрунтування поміркованого курсу у середовищі німецької соціал-демократії (так званий ревізіонізм) найповніше відображене у праці Е. Бернштейна “Передумови соціалізму та завдання соціал-демократії” (1899 р.). Автор вказав, що соціал-демократи мають не спекулювати на очікуваному кінці капіталізму, а у співробітництві з іншими партіями вести боротьбу за демократичні реформи, які покращать політичну систему, а відтак і добробут суспільства. Таким чином, Бернштейн не відмовився від ідей соціалізму, але запропонував переглянути шлях до нього. Мова йшла про поступове вростання капіталістичного суспільства у соціалізм, тобто про еволюційний розвиток.

Дані міркування зустріли різку ідеологічну критику з боку послідовних марксистів. Вже на Ерфуртському з’їзді А. Бебель засудив погляди Фольмара. Через два роки на партійному зібранні в Кельні профспілки були розкритиковані за те, що вони разом із представниками ліберальної буржуазії зайнялися питанням ліквідації безробіття і організації бюро по працевлаштуванню, порушивши цим самим основний партійний принцип – класову боротьбу. Ревізіонізм Бернштейна був публічно відкинутий на Ганноверському партійному з’їзді (1899 р.), коли більшість делегатів висловилися проти перетворення СДПН на “партію соціальних реформ”. Загалом, хоча реформістський курс не став офіційною лінією соціал-демократії, політична практика щоразу частіше показувала, що справді демократичний соціалізм є куди перспективнішим і ближчим до життєвих реалій, ніж революційно-ортодоксальний марксизм, заснований на правильному тлумаченні “наукового соціалізму”.