12. Болгарія на початку хх ст.

На початку ХХ ст. у болгарському селі пришвидшилося складання капіталістичних відносин. З’явилися великі господарства фермерського типу (переважно в зернових районах Південної Добруджі та в придунайських територіях) із застосуванням машин і найманих робітників. Зростали обсяги вирощування технічних культур: винограду, буряка тощо. Нижчі верстви безземельного селянства поповнювали ряди сезонних с/г робітників, шукали зайнятість на будівельних роботах, у місті, або ж емігрували (переважно до США).

У промисловості зберігається тенденція до зростання виробництва. З 1900 по 1907 р. в середньому щорічно виникало по 16 підприємств, а в 1908-1911 рр. – вже по 40. Найінтенсивніше розвивалися галузі легкої промисловості (харчова, текстильна, шкіряна, тютюнова, деревообробна). Саме в харчовій галузі у 1902 р. виникло перше національне монополістичне об’єднання торгівців яйцями. Інтенсивно розроблявся вуглевидобувний район Перника, родовища міді у Врачанському регіоні. В 1901 та 1906 р. були побудовані гідроелектростанція в Панчарові та теплова станція в Габрові. Державні замовлення виконували арсенали в Софії та Шумені, суднобудівний центр у Варні. Залізниці з’єднали значні промислові центри Софію, Пловдив, Сливен та чорноморські порти Бургас і Варну, а також столиця отримала пряме залізничне сполучення з Бєлградом та Константинополем. Втім, вже навіть у 1911 р. вартість продукції ремісничого виробництва у два рази перевищувала вартість продукції цензової промисловості, що свідчить про все ще низькі показники індустріалізації Болгарії на початку ХХ ст.

Важливим соціальним наслідком зростання промисловості країни було збільшення частки робітників в структурі населення з 10% у1900 р. до 15% у 1910 р. З’явилися й перші паростки соціального законодавства: у 1905-1906 рр. прийняті закони про охорону праці жінок і дітей, страхування робітників державних підприємств на випадок хвороби та інвалідності. Проте, зростання соціальної активності болгарської соціал-демократії відбувалося паралельно із загостренням внутрішньопартійних протиріч у БСДП, що у 1903 р. завершилися розколом партії. Помірковане крило на чолі із Я.Сакизовим виступало за реформістський шлях до соціалізму й утворили БСДП (широких соціалістів), а радикали (Благоєв, Георгієв), залишившись на ортодоксальних марксистських позиціях, об’єдналися у БСДП (тісних соціалістів), або “тісняків”.

На початку ХХ ст. організаційно оформилася політична течія, яка виражала інтереси найчисельнішого болгарського стану – селянства. Поштовхом до цього стали масові селянські заворушення проти спроби уряду ввести натуральну десятину (здачу державі 1/10 частини врожаю) у 1899-1900 рр. В ряді округів для придушення виступів був оголошений військовий стан, влада застосувала силу зброї, проте врешті відмовилась від запровадження десятини. Але це не зупинило політизації селянського руху. У грудні 1899 р. був заснований Землеробський союз – професійна селянська організація, який з 1901 р. перетворився на політичну партію – Болгарський землеробський народний союз (БЗНС). Його лідер А. Стамболійський, сформулював на з’їзді у 1905 р. офіційну програму партії, центральне місце в якій займали вимоги демократичних перетворень, врахування інтересів селянства і так звана “станова теорія”. Остання обґрунтовувала домагання передачі політичної влади селянам, як найчисельнішому стану в країні.

У владному таборі країни теж відбувається процес утворення та формулювання програм політичних партій сучасного типу, який змінив політичну систему з двопартійної на багатопартійну. Позиції нових партій у внутрішній політиці мало чим відрізнялися, проте вони сформували два табори щодо зовнішньополітичної орієнтації. Народна (Стоїлов), Демократична (Каравелов. Малінов), Прогресивно-Ліберальна (Данев) партії бачили майбутнє Болгарії як гегемона Балкан у тісному союзі з країнами Антанти. Ліберальна (Радославов), Народно-Ліберальна (Греков, Пєтков) партії домагалися тісних політичних відносин з Австро-Угорщиною та Німеччиною. Названі партії на початку ХХ ст. формували однопартійні та коаліційні уряди, проте вони досить часто змінювалися, що дозволяло князю Фердинанду, граючи на суперечностях різних політичних сил, зміцнювати свої владні позиції.

Важливою політичною подією в Болгарії стало декларування 5 жовтня 1908 р. цілковитої незалежності держави та проголошення Фердинанда болгарським царем, що означало посилення його особистої влади. Влітку 1911 р. він домігся скасування 17 статті конституції, яка обмежувала його прагнення проводити зовнішню політику на власний розсуд. Зрештою, амбіції монарха привели Болгарію до участі у виснажливих Балканських війнах, поразки у Другій Балканській війні, що значно вплинуло на зовнішньополітичну орієнтацію Болгарії напередодні Першої світової війни.