Література

1. Мильчин А.Э. Методика и техника редактирования текста: Практическое пособие. – Москва: Изд-во «Книга», 1972.

2. Капелюшний а.О. Редагування в засобах масової інформації: Навчальний посібник. – Львів: паіс, 2005. – с.99-107.

3. Карпенко В.О. Основи редакторської майстерності. Теорія, методика, практика: Підручник. – К.: Університет «Україна», 2007. – С.43-48.

1. Побудова твору: композиція, структура, архітектоніка

Зміст має подвійну форму: зовнішню і внутрішню — художню.

Зовнішня форма — це викладення (фіксація) тексту на тому чи тому носієві інформації у певному форматі (на папері, дис­кеті — літерами (мовними знаками), на диктофонній чи відео­касеті — магнітним записом звуку та зображення).

Художня форма — це внутрішня структура тексту, розта­шування і співвіднесеність його частин, побудова твору як єди­ного цілого, обумовлена його змістом і жанром. Як зазначав Лев Толстой, розмірковуючи над суттю літературної праці, з довершеного твору не можна вийняти жодної строфи, жодної сцени, жодної фігури з одного місця і поставити на інше, не по­рушивши при цьому цілісності змісту і значення всього твору.

Ось чому редакторові дуже важливо, знайомлячись з авторсь­ким рукописом, передусім з'ясувати, наскільки композиція твору відповідає змістові, наскільки точно обрано жанр, чи є органічним співвідношення окремих частин твору. Як у му­зиці кожна нота, як у слові кожна літера, так у літературному чи журналістському творі кожен складник його структури має стояти на своєму місці. Якщо цього не буде, твір не матиме стрункості, завершеності, окремі його частини випиратимуть, порушуючи гармонію, викривляючи логіку розповіді, погір­шуючи сприйняття змісту читачем, якщо це текст; слухачем, якщо це радіопередача; глядачем, якщо це відеоряд.

Композиція літературного твору — поняття багатозначне, в історичному плані вироблялися різні вимоги до її побудови. Якщо, наприклад, для канонічних норм античності та класи­цизму характерна співмірність компонентів зображуваного і відповідність текстових одиниць, то для літератури ХІХ-ХХ століть властиві певна розкутість розповіді, недотримання жорст­кого плану та обов'язкового чергування епізодів, вільне вкли­нення у тканину твору авторських роздумів. Редактор, щоб добитися гармонії змісту і форми твору, має добре в цих питан­нях орієнтуватися, знати композиційні канони, вироблені ба­гатовіковою літературною практикою людства.

У Літературному енциклопедичному словнику (М.: Советская знииклопедия, 1987.— С. 164) вказано, що композиція художнього твору включає чимало різноманіт­них компонентів, зокрема:

• систему образів;

• сюжетну побудову (фабулу);

• спосіб розповіді;

• систему деталей;

• стилістичні прийоми;

• ліричні та публіцистичні відступи (так звані позасю­жетні елементи);

• співмірність інтонаційно-синтаксичних і метрико-ритмічних одиниць — у поезії;

• співвіднесеність різних планів, шарів та рівнів літера­турної форми — теж у поезії .

Побудова журналістського твору також має свої норми і за­кони, хоча вони не так випукло помітні, як у творі художньої літератури. Кожен журналістський жанр має свою компо­зицію, яка так само складається із цілої низки компонентів. Тут так само важливі і система образів та сюжет (для худож­ньо-публіцистичних жанрів), і спосіб розповіді, і стилістичні прийоми, і значення деталей, і ліричні відступи, і співмірність різних частин матеріалу.

Традиційну для літератури сюжетну лінію в багатьох жур­налістських жанрах, надто аналітичних (окрім журналіст­ського розслідування) та інформаційних (за винятком хіба що репортажу) жанрах важко помітити. Та це зовсім не означає, що ті ж стаття, кореспонденція, огляд, а часто навіть замітка не мають своєї сюжетної лінії. Нею слугують: послідовність викладення фактів, система деталей, рух і напруга думки, що, власне, і є композиційним стрижнем журналістського ма­теріалу.

Зовнішню форму видавничої продукції — книги, журналу, га­зети — називають по-різному: структура, технічне оформлен­ня, графічна концепція, архітектура, композиційно-графічна модель, архітектоніка, нарешті, звично — композиція. Всі ці терміни об'єднує синонімічна типологія, хоча є й певні розбіж­ності в їх тлумаченні, що зафіксовано у державних стандартах (Див.: ДСТУ 3017-95. Видання. Основні види, терміни та визначення.— К.: Держстандарт України, 1995; ДСТУ 3018-95. Видання. Поліграфічне виконан­ня. — К.: Держстандарт України, 1995). Загалом же на цьому етапі виробничого процесу мається на увазі не форма твору, а форма власне друкованого видання — чи то книжкового, чи то пресового, — взаємопов'язаність його частин, взаємозумовленість елементів цілого. Іншими словами, втілення внутрішнього змісту видання у зовнішню форму.

Окремі дослідники, попри смислову схожість понять архітек­тоніка, композиція та структура, вбачають і суттєву відмінність між ними. Щодо пресового видання, а конкретно — газети, ці по­няття диференціюють за їхньою функціональною роллю:

• структура — це відображення багаторівневої внутріш­ньої організації часопису, зв'язки між формою і змістом;

• композиція — це вираження структури, порядок розмі­щення елементів змісту і форми, поєднання частин, образів, сюжетних ліній, деталей цілого;

• архітектоніка охоплює структуру й композицію, поєд­нує смисловий, структурний і зображальний аспекти видання через змістові та конструктивні зв'язки, співвідношення шриф­тового та зображального матеріалу, способи їх оформлення.