1. Православ’я

Своїми витоками православ´я сягає перших автокефальних християнських церков — Константинопольської, Александрійської, Антіохійської, Єрусалимської, що виникли у IV ст. на територіях східної частини Римської імперії і суміжних з нею держав.   Автокефалія (гр. autos — сам і kephale — голова) — повне самоврядування церкви, її незалежність від інших єдиновірних церков.

Вони почали називатися православними, тобто такими, що «правильно прославляють Бога». Разом ці церкви утворили Святу православну церкву. З часом з´являлися нові автокефальні церкви, і сьогодні їх за офіційним церковним переліком [19].   Православні вважають, що оскільки церква не обмежена ані в часі, ані в просторі і є запропонованим людям новим життям із Христом і у Христі, то організаційна структура не має великого значення. Адже Христос реально присутній у своїй церкві. Аналогічно немає потреби у формальному проголошенні нових догматів. Із погляду православних, усе суттєве було виражено у Символі віри Нікейського собору 325 р. і в богословських визначеннях перших семи Вселенських соборів.

Православні дотримуються юліанського календаря — всупереч католикам, які, починаючи з 1582 p., використовують григоріанський календар. Різниця в часі між цими календарями нині становить 13 днів, тому, наприклад, православне Різдво відзначається 7 січня, а католицьке — 25 грудня. В основі культу православ´я усі сім християнських таїнств. Водночас у їх процедурі є певні особливості. Так, православне хрещення здійснюється потрійним зануренням у воду, а не простим нанесенням на лоб кількох крапель води, як це роблять католики. Миропомазання відбувається відразу ж після хрещення — католики спочатку проводять релігійне навчання дітей і лише у 7—12 років вдаються до цього обряду. Причастя мирян проводиться звичайно квасним хлібом. До того ж діти можуть причащатися відразу після моменту хрещення, а не чекати досягнення 7—12 років, як у католиків. Православне богослужіння супроводжується хоровим співом, а не музичним супроводом, як це має місце у католиків. До духовного сану у православ´ї допускаються одружені чоловіки. Щоправда, після того, як чоловік став священиком, його позбавляють права на шлюб. Ченці й єпископи обов´язково мусять бути неодруженими. За певних умов у православ´ї можливий розрив шлюбу, тоді як католицька церква допускає лише його анулювання, визнання недійсним [36].

На зламі І і II тис. виявилося, що церква на Сході таки не змогла стати повністю не залежною від влади. Вона, як і раніше, перебувала в лоні греко-римської культури. На Заході ж настали так звані Темні віки. Після падіння Риму церква тут не мала сильних політичних суперників у боротьбі за імператорський трон і зміцнювалась у міру того, як самотужки вирішувала проблеми культурного хаосу, що супроводжував занепад імперії.

Теоретичні погляди Заходу також відрізнялися від східних. Латиномовний Захід був схильний враховувати практичні аспекти управління і не переймався формулюванням догматів віри. Грекомовний Схід більше цікавився вирішенням богословських проблем у філософському дусі.

Ще одна відмінність між двома частинами церкви полягала у ставленні до целібату. На Сході дозволявся шлюб «білого» духовенства, яке не постригалось у чернецтво. На Заході заборонялося одружуватися всьому духовенству. Суперечки виникали у деяких випадках навіть у зв´язку з дозволом носити бороду. Священики на Заході могли голитися, на Сході — зобов´язані були носити бороди. Захід підкреслював значення латинської мови, тоді як східні церкви користувалися грецькою. Хоча ці й інші подібні моменти з позицій сьогодення здаються навіть тривіальними, у ті часи церковне керівництво надавало їм великого значення.

Протиріччя у поглядах все більше загострювались, 15 липня 1054 р. римські легати поклали на алтар кафедрального собору Святої Софії у Константинополі буллу про відлучення від церкви патріарха і його послідовників. Патріарх Михайло Керулларій не бажав залишатись у боргу і 20 липня скликав собор своєї партії, на якому наклав анафему на папу римського і його ієрархію (духовенство). Так поділ християнства порушив єдність церкви. [4, с.74].

З того часу Римська католицька і православна церкви йдуть своїми шляхами. Обопільні відлучання тривали до 7 грудня 1965 p., коли їх було відмінено римським папою Павлом VI і Константинопольським патріархом Афінагором. На початку XVI ст. в епоху Реформації зазнав розколу вже католицизм, і з´явився ще один напрям у християнстві — протестантизм (лат. protestans — той, що заперечує, незгідний).